Дорослі книжки

Юстейн Ґордер. Таємничий пасьянс / Перекл. Наталія Іваничук. Л.: Літопис, 2014. 316 с.

Том Еґеланн. Брехня батьків / Перекл. Наталія Іваничук. Л.: Літопис, 2013. 428 с.

«Я давно збагнув: аби чогось допроситися у татуха, найліпше зачекати, доки він почне розпатякувати на тему своїх причмелених ідей. Гадаю, йому іноді дошкуляє нечисте сумління за постійні балачки зі своїм сином про щось несусвітнє. А людина з нечистим сумлінням стає, зазвичай, дуже щедрою». Це міркує спостережливий хлопчик зі свіжого перекладу роману Юстейна Ґордера. «Літопис» періодично нагадує нам про існування сучасної норвезької прози, радше (хоч прозвучить це дивно) про класику сучасної норвезької літератури. Повільний видавничий проект розвивається, здається, цілком за рецептом мудрого Ґордерового дитинчати. Якщо вже йдеться про читання такої екзотики, як норвезька велика проза (пор.: щось несусвітнє, принаймні для українського споживача), то все тут мусить бути щедрим – і переклад бездоганним, і відбір творів висококваліфікованим. 

За два роки видано два романи – «Таємничий пасьянс» Юстейна Ґордера та «Брехня батьків» Тома Еґеланна. Правду кажучи, твори такі різні (і з такою різною репутацією), що лише тоді, коли волею видавця вони опинилися так близько один до одного, стає видно: вони неймовірно схожі, ці дві дивакуваті скандинавські телемахіди.

«Таємничий пасьянс» (Kabalmysteriet, 1990) Ґордер написав за рік до найвідомішого свого «Світу Софії». Роман цей спіткало «ретроспективне читання»: спочатку вельми прохолодно сприйнятий, він після «Софії» перевидається і перекладається у загальному пакеті «необмежений Ґордер». Тож потішмося: ми у тренді, бо також читатимемо «Таємничий пасьянс» на кілька років пізніше за «Світ Софії».

Дванадцятирічний Ганс Томас і його батько-майже/трішки-алкоголік подорожують Європою. Татух (прекрасне «проблемне» пояснення такого іменування: «Мама покинула нас з татухом, коли мені виповнилося чотири роки. Мабуть, саме тому я й досі називаю її мамою. Татуха з часом я пізнав трохи ліпше, і одного дня збагнув, що називати його татусем вже не годиться») везе малого з Норвегії до Швейцарії, відтак до Італії і морем до Греції; де вони мають знайти матусю-зозулю, яка була подалася у манекенниці, і повернути її до родинного гнізда. Дорогою з Гансом Томасом стається пригода. Чудернацький карлик дарує йому лінзу, а не менш дивакуватий пекар з гірського містечка, куди мандрівників скерував карлик, – мініатюрну книжечку, що її за допомогою збільшуваного скла малий читає потай від татуха.

Книжка розказує чарівну історію про пригоди моряка Ганса Пекаря після кораблетрощі на острові, населення якого складається з попереднього «робінзона» і колоди карт. Старий використовував її для пасьянсу і одного дня вона ожила, керуючись його фантазіями і бажаннями. Знову на карти вони перетворяться також за вказівкою людини – Ганса. Окрім Джокера, щоправда, який перейшов до реального світу і є тим самим містичним карликом, що з ним спілкувався Ганс Томас. Якщо гадаєте, що Пекарю пощастило з емансипованим пасьянсом більше, аніж, скажімо, Алісі у Чарівній Країні, змушена вас розчарувати. Створіння, які усвідомлюють раптом свою залежність від творця, стають напрочуд злими: хтось помре. Двоє потерпілих на острові, до речі, виявляються дідом і онуком; а той, хто записав історію Ганса Пекаря (не безпосередньо від нього: і у книзі, і у книжці звучить безліч голосів) – уже дідом самого Ганса Томаса.

Пригода на острові, ця чоловіча містерія, є алегорією. За її допомогою нам розповідають родинну історію Ганса Томаса – не менш заплутану, але більш реалістичну. Його батько – дитина німецького окупанта. По закінченню війни солдат оселився у Швейцарії, а його норвезька коханка, відповідно покарана за колабораціонізм спільнотою, виховувала байстрюка, якому ні на мить не давали забути про його походження. Згодом хлопець втікає від кривд: буквально – подається у моряки, метафорично – заглиблюється у філософію та міцні напої. Його жага до мандрів (чит.: до втеч) заражає і дружину. Німецьким солдатом виявиться пекар з Дорфу, який подарував малому книжку. Зраджена татухова мати навіть встигне побачити (і, очевидно, пробачити) його перед смертю, але не сам татух. «У моїй родині завжди когось бракувало», – так означує тему своїх подорожей татух. «Скільки поколінь повинні спокутувати вину за злочин, вчинений їхнім предком», – коректує її малий.

«Таємничий пасьянс» зроблений елегантно. Книжка структурована у 52-ох частинах, кожна з яких корелює з однією картою, а разом із тим (відповідно до прийнятого на острові календаря) – з одним із днів. Навіть книжка в книзі (без якої, певно, не обходився ні один значний твір 90-х) тут вмотивована – вона існує на правах коментаря і коду. Нам пропонують пересвідчитися, що можна (ба, слід!) систематизувати все і всяк та не допустити нераціальності випадкового. Так ми включаємося в гру, на якій знаються герої Ґордера (чит.: виробництво смислів) – і в якій постійно програють.

Подвоїти якусь річ або образ – зробити її знаком-символом. Потроїти, тим більше, помножити на чотири-п’ять, як це робить Ґордер із батьками-синами або з розповідачами з «Таємничого пасьянсу», означає розчинити знаки у білому шумі, створеному надлишком символів і безмір'ям способів їх розшифрувати. Кінець-кінцем, недарма за рушія цієї історії править Джокер, спроможний за потреби виконувати роль будь-якої карти.

«Брехня батьків» (Fedrenes løgner, 2010) серед великої прози Еґеланна так само, як і «Таємничий пасьянс» у спадку Ґордера, не є хітом. Автор цей відомий насамперед пригодницькими романами, «високими» детективами, криптоісторією. «Брехня батьків» – родина сага з автобіографічними та сатиричними елементами і претензією на містифікацію – аномалія в прозі Еґеланна, до якої принагідно обережно поставився норвезький читач, але яка вочевидь відповідатиме нашим очікуванням від сучасної «значної» прози.   

«Брехня батьків» – це історії батька Карла Християна Скотта (полярник, за офіційною версією: загинув у льодах під час експедиції), діда Вільяма Скотта (письменник, за офіційною версією: написав трилогію, за яку отримав Нобеля), прадіда Александера Скотта (дослідник-біолог, за офіційною версією: провів 20 років на безлюдному острові), які розповідає, перемежовуючи власною, Віктор Скотт – син-внук-правнук, журналіст і п’яничка, на момент публікації «Брехні батьків» уже мертвий. (Тут, до речі, спрацьовує цікавий автобіографічний маячок. Еґеланн є правнуком норвезького популярного письменника Джона Флатабьо, не Нобелевського лауреата, як вигаданий прадід, але не менш визначної постаті. Крім того, Еґеланн, як і його герой, є насамперед журналістом).

Отже, одного дня до рук Віктора потрапляє лист у пляшці від героїчного батька-полярника. Він стає поштовхом, щоб почати писати історію родини. Для цього, ясна річ, треба провести розслідування. Результати останнього приголомшують. Батько у льодах не загинув, його врятували, але він начебто збожеволів, і зрештою опинився на 25 років в американській в’язниці за вбивство. Дід нобелівських романів не писав, він вкрав їх у єдинокровного брата, як свого часу вкрав його дружину; героїчна смерть діда під час війни – проста робота нечистого сумління. Прадід провів на безлюдному острові півроку, його хітова книжка про 20-літню робінзонаду – також брехня, в цей час він мав родину і дітей на одному з тропічних островів. Екстраординарне «типу воскресіння» отримує в «Брехні батьків» цілком банальне пояснення – подружня зрада, ненавмисне вбивство; так, в цьому світі вони насправді є банальними.

Найцікавіше в книжках – те, про що герої й не здогадуються, а ми, кмітливі, відразу бачимо і розуміємо. Ґордеровий хлопчик шукає матір і, хоча сама думка про зустріч з нею спричиняє біль, знаходить її. Розплата за це буде миттєва: «У цю саме мить я подорослішав». Віктор Скотт здатен вибачити батькові, діду і прадіду їхню брехню настільки, що відмовляється впродовж тридцяти років публікувати правду про них – більше не болить. Але він не спроможний виправдати тих, хто насправді винен у бідах Скоттів – їхніх жінок. Прабабку, яка не спромоглася замінити Александеру ту дівчину, що він насправді кохав. Бабку, яка відмовилися заради чоловіка від сина. Матір, яка зраджувала батькові з усіма, але не з сином (так, у «Брехні батьків» розігрується відверто едипівський сценарій). Всі покинуті батьками сини Еґеланна втішаються у ліжку з матір’ю: вони справді сплять з матусею, поки не з’являється новий претендент на її увагу. Момент, коли вони змушені покинути материнську постіль, стає моментом, коли сини перестають існувати. Герої Еґеланна з’являються в романі, щоб покохати (розмножитися) і померти. По суті, всі чотири розповіді будуються за однією схемою: народився – помер батько – зрадила мати – зустрів жінку – помер. Але, як і все інше в цьому світі, смерть і любов виявляться обманом: «Я прожив на білому світі тридцять років. І все ще сподіваюся. Чого?.. Не знаю. Чогось важливого. Доленосного. Мети, на досягнення якої можна було б покласти життя. Чогось, що спрямувало б мене в нове річище. Можливо, великого кохання. Якщо воно існує… Але нічого не відбувається»... Книжку про батьків Віктор не публікує, бо попросту нема про що розповідати. Знаєте, чому всі чоловіки-Скотти чують мертвих? Вони є одними з них.

Які ж це телемахіди, – спитаєте ви, – якщо герой Ґордера буквально шукає маму, а героями Еґеланна керує виключно образа на матір? Так отож. Хіба нам відомо, що саме ми знайдемо, коли рушаємо на пошуки чогось, що нам насправді і не потрібно? Тут би знову дослухатися до поради мудрого Ганса Томаса: «Лиш одного я ніколи не міг зрозуміти: навіщо їхати геть, аби знайти себе. Чому не шукати вдома, в Арендалі, або – хай уже – поїхати до Кристіансанна? Моя порада всім, хто шукає себе: робіть це там, де живете». У вирі пригод чоловіки Ґордера і Еґеланна знову і знову випробують себе самих (або Такого-як-Я), напевне знаючи, що десь там (де саме?) Інший терпляче чекає на їхню увагу, нервово розпускаючи по ночах килимки. Це той випадок, коли іти вперед не так страшно, як повернутися назад, адже точно знаєш, що саме на тебе чекає «позаду». Пережитий досвід натомість для цих авторів – єдиний адекватний спосіб вивести людину зі стану невинності. Кому таке потрібно? Дорослішати страшно.

І «Таємничий пасьянс», і «Брехня батьків» претендують на звання великого роману – перед нами послідовна, корпусна, розлога оповідь зі складною системою образів. А також, як годиться, з щедрими «іншожанровими» вкрапленнями: книжки в книжках, імітації щоденників, листів і всіляких «рукописів, знайдених у…». Сигнал сприймається нараз: перед нами традиційний великий роман – читайте і просвітляйтеся. Всередині начебто теж все відповідно: родинні таємниці, плутанні людські стосунки, вічні загадки, духовні метання і хворі генеалогічні дерева у загальнонаціональному історичному парку... А от під цими глибами – маленькі заохочувальні байки для невротиків.

Ці дві книжки насправді дуже подібні – аж так, що кортить використати одну з них як спосіб прочитання другої. Не беруся судити, наскільки такий тандем є вдачею «скандинавського серії» «Літопису». За відсутності очевидної системи відбору творів доводиться вигадувати свою, неочевидну. Одне можу стверджувати напевно – на лінивого читача «Літопис» точно не розраховує.