«Я не знаю, что это, это не ко мне!..»
Схоже, кожна наступна постановка оновленого театру Лесі Українки вимагатиме все більше слів, коментарів та обговорень. І недарма: якщо вже починаєш викликати у глядачів інтелектуальні імпульси, варто триматися заданої «партійної лінії».
Найперше, що слід зробити глядачам «Антиформалістичного райка», – прочитати літературний оригінал авторства самого Шостаковича і зрозуміти, що в інтерпретації Коломійцева з’явилася вступна частина. Саме завдяки їй виникає правильний настрій і тональність для сприйняття міні-опери. Перед тим, як кинути глядача у вир ядучої сатири, нам показують контекст, у якому мусив існувати великий композитор.
Вистава почнеться непомітно: поки ви всідаєтеся у крісло, вас зроблять учасником майбутніх партійних зборів. Не встигнете обернутися, а в руках – каверзні питання від кремлівських мистецтвознавців, і залою вже тупотить екскурсія піонерів. Вони тикають пальцями, гиготять і длубаються в носі – нормальні відвідини музею, одне слово.
Коли усі вони (разом з чекістами, матросами і колгоспницями) нарешті вилазять на сцену, глядачі полегшено видихають. І дарма, бо махровий совок буде вихлюпуватися в зал протягом наступної майже-години без будь-яких попереджень. Вихор короткої першої частини занесе публіку і на велелюдний мітинг, залитий самомилуванням, і в підземелля Кремля, де гратимуть струнний квартет №8 Шостаковича. До речі, включення в театр окремого музичного твору у виконанні солістів «Віртуозів Львова» вийшло дуже органічним: Сталін нібито наказує Жданову продемонструвати йому музику антирадянського композитора. Жданов (якого дуже переконливо втілив Павло Довгань-Левицький) – один з небагатьох «живих» персонажів першої частини; решту задумали людьми-декораціями, людьми-функціями. Чекісти у мить божевілля від прекрасної музики навіть рухаються, як поламані роботи; коли на них тупнути ногою – натурально влипають у портали (і стіни зразу «здобувають вуха»). Усі вони закуті в амплуа своїх костюмів і класового поділу: матросу не сховати за пазуху дорогоцінних нот і не дотягнутися до прекрасної далекої танцівниці, а їй, щоб поєднатися з матросом, доведеться-таки вдягнути матроску поверх трико; і ні в якому разі не навпаки.
Уся вистава розгортається ніби всередині розтрощеної музичної скриньки (особливо це підкреслює тендітна балеринка на роялі, яка обертається разом із колом і декораціями). Традиційного задника немає, і спід сцени демонструє глядачам актуальний стан театру Лесі, водночас дуже гарно вписуючись у стилістику повоєнної сатири. Меблі та решта реквізиту, як завжди у Коломійцева, виконують одразу кілька функцій і допомагають обігравати зміни сцен точно прорахованими балетними номерами. У «Антиформалістичному райку» бракує одного – такого ж точного світла. У певні моменти було помітно, що режисерські рішення просто мусили підлаштовуватися під технічні можливості освітлювачів.
Не менш важливим елементом контексту, доданим до першотвору, є стаття «Сумбур вместо музыки» (газета «Правда», 28 січня 1936 року), уривки якої пристрасно зачитує з трибуни у світлі кінопрожекторів Жданов. Кажуть, що цей текст написав сам Сталін; з нього почалося витравлювання антирадянських талантів (пізніше, крім Шостаковича, під гарячу руку потрапив Мейєрхольд). Мураделі, про якого мимохідь згадує Сталін зі сцени, – грузинський композитор, жертва наступної «антиформалістичної кампанії» 1948 року, коли Шостаковича та його родину вже остаточно всього позбавили і змусили добами чекати арештів на сходовому майданчику. Саме тоді Дмитро Дмитрович і написав першу версію «Антиформалістичного райка», щедро цитуючи обвинувальні кліше з виступів Жданова, Сталіна і Шепілова та граючись прізвищами «народних» композиторів. Яскраво і щиро втілені солістами Костянтином Улибіним (ведучий), Олексієм Дугіновим (Єдініцин), Сергієм Рубаном (Тройкін) та самим Олексієм Коломійцевим (Двойкін), ці персонажі демонструють глибинну абсурдність і пустоту «радянської естетики».
Цікаво зауважити, що Сталін (хоч як не намагався досягти правдоподібності в цій ролі Геннадій Рассказов) не виглядає в «Райку» страшним. Думаю, це хороший симптом: для сучасних українців цілком подоланий ідол може бути тільки смішним та пародійним. І коли у другій частині (власне шостаковичівській) Єдініцина (читайте – Сталіна) винесуть на сцену буквально позолоченого під руки, це буде жирна риска під «культом особи».
Найкраще на «Антиформалістичний райок» реагує публіка у віці «45+». Школярі часом не розуміють взагалі, про кого йде мова, і навіть лібрето їм не допомагає; дорослі до 45-ти персонажів, звісно, впізнають, але виключно умоглядно; і тільки найстарші бодай приблизно пам’ятають той страх і трепет, які викликав у народних масах образ вождя.
Але усі безвідмовно впізнають і акцептують одного персонажа ‒ руду нахабну прибиральницю з папіроскою в зубах (Анна Єпатко). Кожен, хто хоч раз відвідував пострадянські держустанови (ЖКГ, лікарні, ощадкаси…), зустрічався з її мітлою чи шваброю і відчував, яка мало не фатальна сила зосереджена в руках найменшого службовця великої системи. І це, здається, той «совок», з якого поки що нема чого сміятися. Сталіна, може, вже й не буде. А от із прибиральницями що робити?
Фото зі сторінки театру Лесі Українки.
22.12.2014