Проведення самопроголошеними днр та лнр виборів 2 листопада та інтенсивна підготовка нового російського наступу поклали край Мінським домовленостям і поставили нас перед фактом відновлення активної фази російсько-української війни.
Мінські домовленості були потрібні Путіну для легітимізації всередині України і на міжнародному рівні – війни – як внутрішньоукраїнського конфлікту і запуску "внутрішньоукраїнського політичного процесу", повноправними і впливовими учасниками якого мають стати сили, що наново відформатують російську "п’яту колону" в українській політиці. Мінські угоди, їх найважливіша складова, українські Закони про особливий статус окупованих територій Донбасу і амністію бойовиків, що легітимізували сепаратистів як внутрішньоукраїнську політичну силу, а війну як внутрішньоукраїнське явище – вибори днр-лнр, підтримані РФ і декларована готовність новоявлених лідерів цих утворень до переговорів з українським президентом – поновлення російського військового наступу – нові версії перемир'я і продиктованих Путіним українських законів взамін за припинення (чи недопущення) наступу – паралельний прихід до нової ВРУ п’ятої колони": опозиційного блоку, численних мажоритарників і списочників з інших партій – дестабілізація владно-суспільних відносин в Україні, є видимими ланками реалізації головної російської стратегії: відновлення євразійської геополітичної єдності, встановлення "конституційного ладу" за посередництвом Росії, її подальша міжнародна відповідальність за стабільність України.
Водночас, кроки української влади поки залишають її у фарватері російської стратегії, – не кажучи про відсутність власної. Ідеологічний засновок уведеного в дію Президентом Рішення РНБО від 4 листопада – постановка до відома громадян, що інститути, утворені за результатами так званих виборів 2 листопада є такими, що існують усупереч Конституції та законам України, – фактично допускає можливість розвитку на території України подій у напрямі, альтернативному до Конституції та законів України. Логіка дій РНБО – ініціювання відміни закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" (при одночасному збереженні закону про амністію бойовиків), формулювання про припинення на окремих територіях у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях діяльності державних підприємств, установ та організацій і евакуації працівників (за їх згодою) як відповідь на проведення виборів лнр-днр, виявляє уразливість до російського інтеграційного проекту, черговий (після надання "особливого порядку самоврядування" окупованим територіям) відступ перед ним.
Президент Порошенко декларує подальшу вірність мінським домовленостям, які фактично скасувала протилежна сторона. Він пропонує відмінити закон про особливий статус окупованих територій Донбасу, які вже "відмінили" окупанти фактом проведення виборів 2 листопада. І, найголовніше, президент далі заявляє вірність "миру" і своєму "мирному планові", в умовах, коли Росія і терористи нарощують засоби ведення війни на українській території.
Президент уже говорить, що ми "живемо в умовах війни", що військова загроза зі Сходу проглядається на дуже далекосяжну історичну перспективу і постійно потребуватиме великих зусиль та колосальних ресурсів. Проте політично невизначена, внутрішньо суперечлива і недієва позиція українського керівництва в нинішніх умовах означає, що ми стоїмо перед загрозою переходу від "мінського перемир’я" до "мінського сценарію" розвитку російсько-українського протистояння, за яким нас чекає новий наступ переважаючих сил ворога і нові домовленості про ще одну спробу внутрішньої реконституалізації України (пам'ятаємо, що закони по Донбасу були прийняті всупереч нормам Конституції і Регламенту Верховної Ради), – на тлі загрози очікуваного Росією посилення дестабілізації владно-суспільних відносин в Україні.
Два місяці тому Ю.Луценко, розгортаючи Мінське перемир’я і закони про особливий статус окремих територій Донбасу у перспективу більш тривкого миру, протягом якого буде модернізовано українську економіку та армію, подолано корупцію, і, зрештою, гостинно відкриються двері для окреслених у перемир’ї "спецзон" Донецька і Луганська, – запропонував метафору ліквідації сепаратистів Сербської Країни хорватською армією через кілька років після взяття югославською армією Вуковару і вимушеної згоди Хорватії на сербське державне утворення в межах її території. У полеміці з ним я висловив думку, що Мінське перемир'я і закони по Донбасу повертають нас до іншої, ближчої нам метафори – "зборівського шляху".
Богдан Хмельницький не завершивши переможну війну 1648 р. з власної волі, роком пізніше змушений був погодитись на Зборівський мир, що надавав козацьку автономію лише на обмеженій території і з правом повернення магнатів у свої маєтки, проти чого власне і боролися козаки. Час після Зборівського пакту, названий істориками козацькою державністю, був використаний на формування адміністрації, впорядкування економічних відносин і формування боєздатної, за тодішніми мірками, професійної армії. Проте це не вберегло її від наступної поразки під Берестечком, а подальші воєнні перемоги козаків уже не мали стратегічного значення. Від Зборова домінувала дипломатія, "переговорний процес", що завершився Переяславом і Руїною. Аналогічно і з польської перспективи Зборівський мир був легітимізацією "інородного утворення" в межах державного устрою І Речі Посполитої. Незавершена війна стала перманентною і зрештою мала фатальні наслідки для державності обох народів – українського і польського.
Суть метафори "зборівського шляху" щодо теперішньої російсько-української війни полягає насамперед у "розмитості кордонів" між противниками. Відкритість територіальних державних кордонів є лише видимою стороною цієї проблеми. Ідеться про збереження не подоланої у перші десятиліття Незалежності і посиленої в часи Януковича системи "підкилимних стосунків" між пострадянськими елітами, зокрема, російською та українською, що продовжують вторинність останньої, закріплену традиційним прагненням досягнення персональних, а не державних інтересів.
Завдяки цьому стала можливою згода Порошенка на започаткування "мінського формату" переговорів, що легітимізував сепаратистів Донбасу як "сторону", утворення Іловайського котла замість своєчасного відведення української армії на нову лінію фронту, і, врешті, – можливість персонального тиску Путіна на Порошенка, тіньові домовленості про умови Мінського перемир’я і (за даними джерел) триваючі тіньові переговори між представником Путіна і Порошенка. Подібно, як президент Ющенко у 2006 році, маючи зростаючу підтримку Заходу, проміняв можливість вистояти у газовій війні з Росією, укласти повноцінний договір про постачання і транзит газу за європейськими правилами на домовленості з Путіним і "Росукренерго" про "дешевий газ", залишивши Україну по стороні "русского мира", – президент Порошенко на тлі синхронної публічної ратифікації українським та європейським парламентами Угоди про Асоціацію "другою рукою" у режимі тіньових домовленостей домігся прийняття "законів" по Донбасу всупереч існуючому в Україні правопорядку, – тим самим узаконив внутрішню присутність Росії в українській політиці. Тіньові переговори Порошенка з Путіним (Суркова з Порошенком), крім поточних розв’язок на користь агресора, несуть потенційну загрозу політичного розколу та атомізації українського суспільства. Саме співвідношення активностей, що інтегрують інституційно-правове поле відносин українського суспільства та міжперсональних закулісних домовленостей і дій, що це поле звужують на користь російського геополітичного проекту, показує, де проходить не позначена на карті захоплених територій, але реальна лінія фронту між Україною і Росією.
Зовнішній бік метафори "зборівського шляху" полягає в тому, що треті сторони, безпосередньо не задіяні у війні, – передусім західні країни, – попри здійснені кроки в бік солідарності з Україною, все ж продовжують трактувати війну у фарватері "внутрішнього " російсько-українського протистояння, а не повномасштабного міжнародного конфлікту. Росія домоглася домінування "мінського формату" дипломатичного врегулювання збройного протистояння, на противагу "женевському" чи "нормандському" форматам. "Росія не допустить стабілізації ситуації в Україні доти, доки не буде досягнуто якоїсь домовленості між Києвом та Москвою, – вважає Дж. Аппатурай, помічник Генерального секретаря НАТО. – Доки цей результат не буде досягнуто, Росія продовжуватиме дестабілізацію ситуації в Україні, включно з воєнними діями. І, звісно ж, цей сценарій не виключає можливості подальшого вторгнення російських військ до вашої держави".
Росія, фактично ведучи бойові дії проти України, не зацікавлена у відкритому і офіційному визнанні нею війни з Україною. Адже це вивело би міжнародну ізоляцію і протидію Росії на новий рівень і посилило би міжнародну правосуб'єктність України. Тоді, як в інтересах останньої, навпаки, якомога чіткіше внутрішнє і міжнародне визнання стану війни з Росією.
Сприйняття Заходом війни як "внутрішнього" російсько-українського протистояння і зав’язана на мінському форматі риторика мирного плану Президента Порошенка є чи не головною причиною відсутності прямої військової допомоги з боку США та ЄС. Їхні представники досі говорять про можливість відмови від санкцій проти Росії у разі позитивного розвитку "мінського процесу" і наполягають на дипломатичних засобах розв’язання конфлікту, цілком непридатних для теперішньої українсько-російської війни як першочергові.
Адже ціна війни – збереження або втрата Росією статусу імперії, імперської ідентичності російського суспільства і самої концепції євразійства. Інтеграція України в "русский мир" і контроль над нею з боку Москви є "несучою конструкцією" усіх трьох позицій. Україна й Росія справді пов’язані між собою і сьогодні вони становлять два взаємовиключні проекти трансформації Євразії і дві взаємовиключні потуги. Перемога однієї з них означає ліквідацію іншої. Перемога України і побудова Держави "по європейській стороні" означає переміщення "центру впливу" цього регіону від Москви до Києва і переведення "внутрішньоукраїнської війни" у внутрішньоросійську війну. І, навпаки, перемога Росії (сепаратистів-найманців) означає відтворення "внутрішньоукраїнського політичного процесу", що міцно прив’язує Україну до Росії.
Звідси, офіційна і відкрита концепція "фронту" як чіткої лінії розмежування між Україною і Росією в політичному, військовому, територіальному, економічному, ідеологічному вимірах має визначати і пронизувати діяльність теперішньої української влади. Ця позиція допускає, радше, можливість відступу на нові і зрозумілі для всіх оборонні рубежі, аніж імплементацію всередині української влади та суспільства будь-яких політично-правових форм відносин, нав'язаних російською стороною.
В українсько-російських міждержавних відносинах нині стоїть питання "хто – кого?", а відтак, перспектива війни збройними, економічними, інформаційними та іншими засобами залишається стратегічно неминучою і відступ від цієї стратегії однієї зі сторін означатиме її поразку.
Небезпека "мінського процесу" полягає в тому, що він базується не на принципах міждержавних відносин, а на "внутрішніх" персональних домовленостях за інтересами, що де-факто, попри підписаний Договір про Асоціацію, залишають Україну по євразійській стороні. Саме співвідношення взаємодій, що інтеґрують інституційно-правове поле українського суспільства, з одного боку, та міжперсональних позаправових відносин, в епіцентрі яких опиняється російська самодержавна влада, формує сьогодні реальний кордон між Україною і Росією. Стратегія Путіна спирається на переконанні про неспроможність української еліти до утвердження ефективної (читай: "самостійної") державної організації суспільного життя. Гібридна війна є комбінацією воєнних і невійськових (економічних, інформаційних, мобілізаційних і т. д.) засобів впливу, кінцевою метою яких є повернення, а точніше, продовження внутрішніх відносин українського суспільства на засадах, несумісних з державністю.
Відтак, першою умовою створення Держави по європейській стороні є формування в Україні "центру влади" як леґітимного середовища відносин – персональних та інституційних, публічних і приватних, явних і "підкилимних, – що формує інтегровану соціальну структуру і за потреби – консолідовану вертикаль.
Обидві українські революції – Помаранчева і Революція Гідності – однаково показали – українці посідають настільки високий рівень позадержавної соціальної самоорганізації, що здатні самостійно без інституалізованого лідерства та сформованої згори вертикалі повалити спроби диктатури і диктатора. Проте вони досі не витворили інституційно-правової системи або загально визнаних правил, які реально, (а не формально-показово як ширма або знаряддя досягнення чиїхось персональних інтересів чи на обґрунтування неможливості зробити ті чи інші суспільно важливі кроки) реґулюють відносини щоденного життя людей. Тобто, обидві революції поки не привели до появи в Україні ефективної державної організації і повноцінного політичного суспільства.
Формування політичного суспільства означає наявність політичної еліти і лідерів, здатних узяти на себе відповідальність за прийняття рішень, доленосних для країни. Як і в час Євромайдану, це залишається "ахіллесовою п’ятою" української державності. У цьому сенсі наявність лідерів, готових взяти на себе відповідальність за ведення війни і створення дієвої вертикалі влади на засадах персональної відповідальності для країни важливіша, ніж проведення нових виборів, проєвропейська коаліція versus "п'ята колона в опозиції", а формування ефективного державно-суспільного механізму своєчасного прийняття і реалізації рішень для забезпечення оборони і щоденної життєдіяльності суспільства, важливіше за проголошення "пакету з 60 реформ" і помісячне звітування про їх здійснення.
Прості і зрозумілі кроки – відміна мертвих і наскрізь корупційних державних систем – зарегулювання відносин праці і всіляких перевірок, державних закупівель, дереґуляція економіки, прийняття рішень, що ведуть до леґалізації власності, зменшення вивозу капіталів і перетворення посідань олігархів у великий бізнес. Наслідок – розширення податкової бази, що має відразу збільшити надходження до бюджету , створити інвестиційні фонди розвитку фермерства, науки, наукоємких технологій, ВПК.
Мілітаризація суспільства – замість спекуляцій на прагненні кожної нормальної людини до миру – необхідна умова перемоги. Мілітаризація суспільства означає:
1) офіційно і чесно сказати йому про війну, яку мусимо вести, щоби стати вільними і закликати до мобілізації структур, активів і активностей суспільства для перемоги у війні. Воєнна мобілізація суспільства під егідою влади подвоює-потроює потенціал його перемоги і в рази зменшує втрати.
2) Мобілізація суспільства охоплює реалізацію її чотирьох основних позицій – мобілізація і навчання Збройних Сил; підготовка резерву; налагодження внутрішнього виробництва і зовнішнього постачання необхідних озброєнь і матеріального забезпечення; організацію територіальної оборони в усіх регіонах України, – із залученням якнайбільшої кількості цивільних громадян.
Важливою українською перевагою перед агресором стає фактор громадянського суспільства, а саме, – можливість виходу на новий рівень активності децентралізованих мереж підготовки, навчання і забезпечення. Водночас, новообраний парламент, Президент і Уряд повинні прийняти пакет узгоджених нормативних документів, що формують адекватний правовий режим життя країни в умовах війни на тривалий період.
3) Війна і воєнні загрози стають частиною щоденної життєдіяльності людей. А це означає: реформування (влади, економіки, соціальних відносин) повинне відбуватися "на рейках війни", – замість риторики про неможливість реформування країни, що перебуває у стані війни, бо, мовляв, ніхто з закордонних інвесторів не вкладатиме кошти в її економіку.
Після стількох зусиль і втрат ми далі вважаємо, що українські перетворення найбільше залежать від зовнішніх фінансових вливань, а не формування власної стратегії перетворень, розрахованої на активізацію внутрішніх соціальних стимулів, внутрішніх інвестицій і суб’єктів розвитку.
4) Мілітаризація суспільства на вищеописаних засадах може означати відвернення масштабної війни. Тут я поділяю погляди тих експертів, які вважають: на мобілізовану і готову воювати Україну Путін не піде.
Президент Порошенко все ще протиставляє реформи і війну. У його промові про реформи немає ідеології реформ, як названої і очоленої ним траєкторії соціального руху, який завдяки цьому стає домінуючим дискурсом суспільства. Натомість, ми чуємо перелік інституційних напрямів, у яких слід найперше провести реформи і згадку про активність громадян, що допоможе у їх реалізації. Підміна ідеології реформ як змісту суспільної діяльності, набором інституційно-правових кроків і схем, забезпечених науково розрахованими критеріями і тестами породжує поважний сумнів у наступному проведенні реформ.
Водночас, замість формування функціональної вертикалі персональної відповідальності за оборону в опорі на довіру суспільства, ми поки що не виходимо за рамки звичного для української еліти шляху "втечі від влади при владі" і розбудови особистих впливів, спираючись на інституційні важелі.
Нинішнє "написання Коаліційної угоди", "запрошення іноземців до майбутнього уряду", "оголошення стратегії 2020, що включає близько 60 реформ і спеціальних програм" уже нагадують грандіозний український фантом, що як і в 2005 році може витіснити можливість впровадження стратегії щоденних, покрокових державно-суспільних змін. Якщо у новообраному парламенті не збереться критична кількість депутатів від різних фракцій і груп, що сформують дієвий "центр влади", головним завданням якого стане не широко декларований набір реформ і графік їх "виконання", а впровадження ефективних інституційно-правових механізмів своєчасного прийняття та реалізації рішень, необхідних для оборони і щоденної життєдіяльності суспільства, Україна і далі залишатиметься осередком персонально-групового протистояння за контроль "потоків і ресурсів", протистояння, що розриває її державність, точніше, не дає її закласти зсередини і посилює позицію Путіна.
На завершення, – ще кілька "межових" умов, утвердження державності і перемоги у війні.
Ліквідація російської "п’ятої колони". Проходження до українського парламенту "Опозиційного блоку" за підтримки 10% виборців та КПУ поза парламентом засвідчує маргіналізацію "п'ятої колони", проте вказує на збереження місця для "запуску російських сил як складової "внутрішньо українського політичного процесу". Законне усунення "п’ятої колони" і покарання убивць Небесної Сотні є актами відмежування від "чужого" і "покарання зла", необхідними для ствердження окремішності та життєздатності будь-якої соціальної перспективи. Перші і другі не можуть існувати у політичному полі українського суспільства як його повноправні суб’єкти. Це також необхідне ідеологічне ствердження консолідації новопосталої української політичної нації і незворотності цього шляху. І, навпаки, збереження всього, як є, означатиме продовження віртуальності українського політичного процесу, коли в суспільстві, за багатьма, у тому числі кривавими подіями, як і раніше, "нічого не відбувається". Це зрештою веде до появи різнобіжних протестних сил і рухів, не пов’язаних між собою соціальним змістом і цілями. Водночас, усі вони будуть спрямовані проти влади і ведуть до розщеплення суспільства. Це і є внутрішні розривні сили, що були головною перешкодою до здійснення української державності у попередні епохи.
Українська влада офіційно декларує нові розширені автономії і "особливі статуси" Донбасу як засіб його "умиротворення". Результати раніше проведених за моєю участю соціологічних досліджень населення Донбасу у співставленні з інформацією останніх місяців, дозволяють припустити: після поразки Януковича і Партії Регіонів зазнав краху штучно сконструйований і втілений її технологами конструкт регіональної ідентичності і регіонального патріотизму мешканців Донбасу. Політична самосвідомість більшості з них нині знаходиться в "точці біфуркації".
Водночас, для них характерний високий рівень соціальної адаптивності та мімікрії. Днр-лнр, їхні вибори, референдуми, терор проти місцевого населення і навіть протистояння між лідерами й угрупованнями самих бойовиків виглядають складовими стратегії загальноукраїнського хаосу, які Москва у вигляді різних "автономій" прагне впровадити в український політичний процес і державний устрій.
Відтак, населення Донбасу нині потребує не "розширеної автономії", а, навпаки, – сильної центральної влади, що відновить правопорядок, окреслить нові напрями розвитку регіону в опорі на формування нових економічних та політичних еліт, пов’язаних із Києвом, запропонує соціальні компенсації мешканцям зруйнованих територій. І, навпаки, наданням "особливого порядку самоврядування" на підконтрольних сепаратистам і російським військовим територіях, розрекламованим проектом розширення прав Донбасу порівняно з іншими регіонами країни українська влада виявляє свою уразливість до російського геополітичного проекту.
Революція гідності, Асоціація з ЄС, війна з Росією – кроки цивілізаційного шляху, які Україна проходить сама. Ще одним таким кроком має стати перетворення України на самостійне силове поле Європи.
Автор – завідувач Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, кандидат історичних наук
20.12.2014