[Життя й революція, 1927, № 6, с.289–306]
І.
Було се одної прекрасної весняної неділі. Празнично та велично сходило сонце над великим подільским селом Сухобабами. Празнично зеленіли верби понад невеличкою болотяною річкою здовж села, в котрій уже плюскоталися стада паньских качок. Празнично шумів ліс на невеликім горбику одалік села, і празнично загули необавці опісля церковні звони. Все в селі, від чисто вибілених хат аж до дітей, прибраних в білі сорочечки, так і промовляло, що нині якесь свято, — не проста неділя, а якийсь особливий празник.
От посипались із хат люде до церкви, всі повдягані що хто найліпшого мав; от потяглась і дітвора довгим шнурком із школи під проводом не старого ще, але очевидно недужого на груди учителя. Панотець не виходять ще на службу божу, то й народ стоїть попід церкву, гуторить, деякі регочуться, жартують, — а всі хвиля від хвилі звертають очі то на дорогу, то на паньский двір на кінці села, на видному горбі в вінку старосвітского густого та величезного саду.
— Го, го, вже Каролько браму відчиняє! їдуть, їдуть! — роздався нараз гомін, заметушились люде, а котрі були менші ростом, почали спинатися на пальці, немов надіялись побачити бог зна яке диво.
— Три! п’ять! вісім! аж десять повозів! Десять повозів! А панства, панства! І пан маршалок, і нашого пана брат! І стрий! І панство з Бурчалова, і з Паляничина, і з Грабників! А дивіть, дивіть, на місток повернули! Н-на, от тобі раз! В переднім повозі коні стали! Гу, як дуба стають, не хочуть іти. Ха, ха, ха! Місток діравий, — видно, дуже паньсковаті луп’ярі, не привикли до нашого сухобабського містка! Нічого, нічого, нехай привикають! Але бо завзявся пан дідич: не буду направляти ані допомагати до направи, то до мене не належить! Ну! добре, — ми направим так, як нам треба, наші коні не бояться ходити і діри вміють обминати, — а як собі там єго паньскі коні підуть, то нас нічого не обходить.
Оттакі голоси і виклики роздавалися з-посеред зібраної коло церкви товпи народа сухобабского, а послідна замітка була привітана загальним вибухом сміху. Церков стояла на високім горбі понад селом, так що з-перед неї видно було, мов на долоні, все, що діялося на селі, а особливо на дорозі.
— Ха, ха, ха! Дивіть, дивіть, фірмани позлазили, позатулювали коням очі і так ведуть їх через міст! І другий повіз так само! І третій!.. Ну, попереїздили. Але то пан лютий буде! Війте, гей війте, — та ви не маєте тут чого й стояти, на очі єму показуватися! Наганьбить вас перед усім панством і перед маршалком повітовим!
Але слова ті були на вітер сказані. Війт і сам знав, що єго чекає; він надіявся, що панство підуть до церкви піхотою і тим потішався, але скоро побачив, що їдуть, то зараз-же, не дожидаючи служби божої, дав тягу в поле, та так, щоб ніхто й не бачив, куди він подівся.
Але от вийшов панотець, молодий ще, низенький і худенький панотчик, обіч него висока, товста і повновида паніматка, а позад них здоровенна і товста як прикадок мати паніматки, або, як єї жартом в селі називали, сухобаба. Вони всі троє йшли спішно; панотець почув уже, що панство їде, і квапився стати на службу божу, заким вони прибудуть. Ha-ново заревли звони на звіниці, заметушились люде і старші хрестячись поперли до дверей церковних, котрі відмикав паламар*. Але, хоч двері були відчинені, ніхто не входив перший; всі розступилися широко в дві лави, щоб пропустити панотця і єго дам. Мужики цілували панотця паніматку в руки і низько кланялись сухобабі, а за єї плечима покивували головами, сміялись та перешіптувались деякими не зовсім делікатними жартами.
Звільна наповнювалась церква народом; велика ще купа, особливо молодшого покоління, стояла під церквою і слідила за довгим рядом пишних карит та повозів, що, поблискуючи лякированими пудлами та срібною упряжжю коней, побризкуючи звіночками та дзоркальцями та ланцюжками, звільна котили по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих, а притім боязливо якось поглядаючих дітей та жінок.
А що, чи я не казав, — заговорив з усміхом оден парубок. — Глядіть, насамперед завертають до коршми! Насамперед коршму навідити, а потім церкву!
— Ну, се так і годиться, — підхопив другий. — Не знаєш, як то кажуть: Kiep świat, propinacya grunt!
— Вже то нема що казати, наш пан тою своєю коршмою так хвалиться, як жид пархами. То у него не коршма, а „касино“ — і таблицю таку казав прибити, — і жида нема, тільки свій двірский посіпака, — а сивушище таку, пек їй, продає, що вип’єш чарку, то хоч по стінах дерись, така недобра! І ще й жалуєсь, що люде волять з Бурчанова від жидів брати, ніж у него!
— А я думаю, — сказав один старий чоловік,- — що коли наш пан такий дуже „постемповець“ (він сказав се слово з якимсь особливим притиском, очевидно передразнював пана, так що всі присутні аж залились сміхом), то нехай-би і коршму свою скасував і горівки зовсім не курив. Однако жалуєся, що за одну гуральню сім раз більше акцизи платить, ніж податку з усіх своїх грунтів. Я-би, бувши ним, не платив-би і не курив-би.
— Е, нанашку, — підхопив оден парубок, — та бо ви забуваєте, що то належить до „хавтурної місії“, як він каже. Гуральня мусить бути, бо то найкрасша галузь домашного промислу, ну, а коли вже пан дома промишляє над тим, щоб горівку зробити, то мусить-же промишляти й над тим, щоб єї хлопи випили. От вам і коршма, і касино!
— Та про яку се ти хавтурну місію плетеш, дурний Климе, — крикнув хтось з-заду. — Культурна, дурний, культурна!
— Ні, політурна, — крикнув хтось инший. — Знаєш, політура що?
— Та най там буде, яка хоче, — сказав перший парубок, — але я тілько одно рад-би знати: чи до тої місії також належить пси людські по полю стріляти, чи ні. Адже позавчора виходжу в поле, пан іде з стрільбою. Думаю собі, може на польовання, вклонився та й кажу: боже помагай! Не відійшов я й на сто кроків, аж чую позад мене бумс! Озираюся, а то наш Босий, — знаєте, той червоний наш песок, — лиш раз дзявкнув, аж підскочив, та й бац на серед поля. Прибігаю — ого, лиш кров булькоче. А пан уже дальше пішов, та тілько обернувся та й крикнув до мене: „А нех ми жито не толочить!“ А там і жито таке, що й курки не закриє! Став я, аж мене серце заболіло, — такий песик добрий був та чуйний, — і позавидів ворог!
— Ба, а моє хиба не таке? — зачав старий чоловік, штуркнувши паличкою о землю, але дальшу єго мову перебили оклики:
— Вже їдуть, вже їдуть! Наближаються!
Мов курята, сполохані шулікою, люде подались до церкви. Вони здалека бачили лице „свого пана“, котрий як господар їхав в самім першім повозі поруч з паном маршалком повітовим, — і лице те, червоне та одуте, не віщувало їм нічого доброго. Перед церквою зробилося зовсім пусто та тихо, тілько з церкви доносився поперемінно то слабий, тремтячий тенор панотця, то верескливий та пискливий хор сільских школярів, котрі під проводом свого учителя співали службу божу. Карита за каритою під’їздила аж під самі двері церковні, лакеї прискакували і відчиняли дверці, висаджували построєних дам і товстопузих, у фраках або у кунтушах та при карабелях, панів. „Свій пан“, яко господар, пішов в церков з своїми двома лакеями, щоб зробити прохід для панства, оглянути місця, приготовані для сидженя. Звільна, пестробарвною, пахущою перфумами хвилею влилась в церковцю ціла товпа вельможного панства, брязкаючи карабелями та шумячи шовковими сукнями. Якраз читалось євангеліє, і панотець мусів перервати читанє, поки панство не поуміщуєсь, а опісля сказав коротеньку проповідь на тему: Блаженнії нищії, яко тії бога узрять.
II.
Пишно палає сонце на небі, піднявшись уже геть-геть високо по пречистому, темноголубому зводі. Всміхаєся величне і ласкаво сипле цілими потоками золотого проміня на розкішну подільску долину, що розляглась понад невеличким потоком повисше села Сухобаб серед похилих склонів рівної височини, що потяглась геть-геть хвилястим морем на схід до Медоборів, а на південь аж до Дністра і дальше. Та й не жаль, же нині сонцю праведному розсипати тілько блеску і пишноти понад сею невеличкою долиною; і вона пристроїлась та прикрасилась, і вона радіє та пишаєся, мов молода до слюбу йдучи. Адже-ж вона, отся сама невеличка долина з рідкою, несочистою травою, витолочена кіньскими копитами та товарячими ратицями, перерізана мізерним, болотяним потічком, обрамлена зораними і ще не порісшими нивами, — вона призначена заняти почесне місце в історії культури Поділя, на ній має бути зроблений перший крок нашої раціональної господарки на лад західно европейский, перша проба штучного орошення при помочи машини!
Ось насеред долини, на підмостку з міцних дубових брусів стоїть та машина, свіжо спроваджена з Англії, нова, блискуча, готова до роботи, мов заграничний звір, знитившися, чяпить і блищить очима, готов до скоку. Єї колісє спокійно дрімає на сонці, а грубезне, цілих десять центиметрів в промірі гирло єї помпи і ростяглось над долиною, мовчазливе і таємниче, готове в найблизшій хвили випустити з себе богаті потоки — тілько не знати, чи плодотворної благодати, чи гіркої наруги. Грубий, решітковатий ссак тої помпи давно вже лежить на дні потока, котрий треба було загатити, бо звичайної єго води навіть на тілько не ставало, щоб цілковито покрити зелізну барилку того ссака. А оподалік від машини грубий стовп в земли, а півперек того стовпа довга, закована дрючина, до котрої присилено на обох кінцях по одному орчикови і по одній кіньскій упряжі; се керат, злучений з машиною попід землю проведеним валом та зубчатими колесами, переносячими силу кіньского обороту на помпу. Машина і керат пристроєні вінцями з зелені і цвітів та хоруговками з червоно-білих платків, що в тій цілковитій тиші без руху позвисали долі паличками і також спокійно дрімають на сонці.
А троха одалік керату — гай, гай! що за рідка та незвичайна поява! На товстих шнурах та мальованих жердках розпяте велике полушовкове шатро, — правдиве полеве якогось гетьмана чи полковника, предка пана дідича Сухобаб, Зефирина Андрониковского. Двісті літ оте шатро спочивало в укритю, то є, в старій паці на стриху двірскім, — чимало дір попрогризали в нім миши та молі, — але що се вадить? Чому сему остан кови предківскої слави не звеличити нового моменту сучасної слави, що основуєсь уже не на війнах та битвах та кровавих танцях, а на мирнім поступі, на праці рук і розуму? От і велів пан Зефирин і виволокти стару памятку, позшивати та полатати і розіпяти на луці. В шатрі поставлено стіл і заставлено єго богатою перекускою для світлих гостей. Крутиться там ціла купа лакеїв та двораків — одні в ліберіях, другі так таки в куртках з якогось полосатого біло-червоного ситцю, мов комедіянти. Гомонять, прибирають, стукають тарілками, брязкають вилками, ножами та чарками, двигають коші з вином, барилки з вишняком, медом та горілкою, метушаться та регочуться та сваряться, бо ось уже в церкві скінчилась відправа, а на дорозі з села понад потічками курять та женуть довгим рядом блискучі повози з ясновельможним панством. А за повозами одалік купа селян, господарів, баб і молоді, а на послідку, мов вівці тонучі в куряві, шкільна дітвора під проводом учителя.
— Чи все готово? — роздався могучий, звучний голос пана Зефирина, що враз із паном маршалком перший причвалав і, вискочивши з повозу, подався до шатра, оставляючи двом лакеям висадити з повоза і попід руки провести через вигідну кладку на Перекопі, відділяючім паньску луку від хлопских — валовиту, здоровенну стать пана маршалка.
— Все готово, прошу ясновельможного пана, — відрапортував, випрямившись, паньский камердинер Стефан, перехрещений в Теофана.
— Бо то на вас ніколи ні в чім спуститися не можна, — сказав пан Зефирин і як добрий господар пішов сам оглянути все в шатрі. Слуги поставали недвижно по кутах, тілько Теофан слідував за паном, нахиливши вперед верхну часть тіла, немов готовився ось-ось кудись побігти, когось ловити або що.
— Ну, бійтеся бога, як-же се поуставлювано! — якось немов аж болізно скрикнув пан Зефирин. — Де риба? Де порося? Чому не все так, як я тобі казав, Теофане, тумане запечатаний, га?
Пан Зефирин був великий митець в штуці „убирання" т. є. заставлюваня столів. За всю свою штуку він удостоївся похвал і компліментів з уст многих високопоставлених осіб, навіть з уст самої княгині Шметтерлінгової. То й не диво, що тут, у себе дома, він мав право дбати, щоб стіл завсігди заставлений був так, як сам запорядить, мав право гніватись, коли що не було по єго. Слуги знали се й не змагалися; в одній хвили все устроєно і упорядковано по єго показу.
— Ну, бачиш, дурню оден з другим! — з виразом внутрішного вдоволеня повчав слуг пан Зефирин, — що то значить мати трохи олію в голові. Ви ту навалили, накопичили, ні ладу, ні складу, — а тепер о! Все в порядку, що кому треба, зараз і знайде, — і густовно як! — І пан Зефирин з уподобою повів очима по столі.
— Авже-ж, прошу ясновельможного пана, — сказав Теофан за єго плечима. Прочі слуги нічого не казали, тілько їх очи жадібно розбігалися по наставлених на столі наїдках і напитках, і певно не один з них подумав собі: „Біс-би брав твою густовність, коли нам з неї мабуть і кістки обглодати не лишиться!"
Між тим усі гості сего новомодного празника вже зібралися. Панство повисідало з повозів і цікаво оглядало машину, дами пхали та штуркали своїми парасольками о єї зелізні боки. Селяне великою купою стали обіч, скоса поглядаючи то на машину, то на шатро, з котрого неслися приємні запахи холодного печива та брязкіт переставлюваного скла. Дітвора, уставлена осібною купою, цікаво витріщала очи на паньскі убори то на заставлений в шатрі стіл, деякі в середині купи штовхались, шу шушукали та стиха сміялись, але зараз-же й утихали, коли учитель грозив їм кулаком. Панотець надів епітрахиль; паламар приготовив столик для відправи молебна і набрав води з потока для освяченя. Почався молебен і освяченє води. Співала дітвора під управою учителя. З релігійним благословенством окроплено машину, і керат, і всіх присутних святою водою.
— Нехай-же той чужоземець, що нині перший раз загостив на наше поле, станеся нашим добрим другом і вірним помічником, нехай причиниться при божій помочи до умноженій плодов земних і слави божої! Господи, благослови! — Сими словами закінчив свою промову панотець, знимаючи з себе епітрахиль.
— Дай боже, дай боже! — скрикнув пан Зефирин, а за ним і всі гості підхопили хором: — Дай боже! Серед сутолоки пан Зефирин підступив до панотця, з подякою стиснув єму руку і втиснув в ту руку завинутого в папірець дуката — се була єго звичайна плата за всяку торжественну требу — і спитав:
— Ви їдете, панотче?
— Їду, — сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.
— Микита, — гукнув пан Зефирин на одного візника, — під'їдь близше! Завези панотця на попівство., і вертай сюда назад! Прошу, панство, прошу близше, на маленьку перекуску...
III.
Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяне за той час оглядали машину, керат, пробовали навіть обертати єго, впрягшись по кілька в кажду шлию; старші похитували головами, деколи тілько муркочучи уривані слова, як: паньска фантазія, дуригріш і т. и. В кінці на розказ пана Зефирина слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано близше і уставлено в чотири лави тут-же при вході шатра; їм роздано по келишкови меду і по пиріжкови на закуску, щоб добре співали.
Перекуска скінчилась, — пан маршалок, наливши собі спорий келишок вишняку (він дуже любив сей напиток, особливо хвалив сухобабский, — такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи і опираючись обома руками о стіл. Він кашельнув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, — і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто ще занглійська виголене обличє, встромив свої сірі, в товщу потопаючі очи в машину, далі підвів руку і, вказуючи нею на ту-ж машину, по хвилевій роздумі заговорив густим басом, по своєму звичаю зачинаючи від середини думки:
— А затим, мої панство, най жиє культура!
З ефектовної павзи, котру треба було зробити після сего оклику, пан маршалок скористав в той спосіб, що духом вихилив свою чарку вишняку і порожну підставив Теофанови, щоб наповив єї на ново. Гості, знаючи ораторску вдачу пана маршалка, мовчали, — деякі попригубляли й свої чарки. А пан маршалок, голосно цмокнувши язиком і обтерши уста серветою, раптом зачав зовсім иншим тоном і в иншому, скорійшому темпі, немов силою пари викидаючи слова з свого нутра:
— Як із гирла сеї машини за хвилю поллється богата струя води, орошуючи та заплоднюючи отсі луги, так нехай ураз із сею водою розливаєся чим раз ширше, чим раз могутнійше благодатний вплив культури і західно-европейского поступу по нашім благословеннім Поділю! Тут поле широке, світ отвертий, — як сказав поет. В тій нашій рідній подільскій земли лежать величезні скарби і ждуть тілько вмілої руки, котра-б зуміла покористуватись ними. Земля плодовита, небо лагідне, води рибні, люд тихий і до праці навиклий, — отсе, мої панство, що так скажу, ресурси, природні жерела богацтва, — се той підклад, та підстава, та підвалина, на котрій може і мусить здвигнутись пишна будова культури і поступу. А ту, мої панство, ми маємо між собою одного з піонерів і чільних представників того благодатного змаганя до культури і поступу. Се наш улюблений сусід, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефирин Андрониковский!
Опять ефектовна павза. Пан маршалок глубоко зітхає, немов зкинув з плечей якийсь великий тягар, і звішує голову мов підрізаний. Тілько рука єго з чаркою вишняку машинально простягаєся поперек стола, щоб чокнутись о чарку пана Зефирина. Затим так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку, і мірно хитаючись на стану, починає знов сухшим, уже зовсім елегійним тоном:
— Чи-ж маю розказувати єго житє, єго труди, єго заслуги? Ох, не моя сила, та й не пора ще до того. Потомність, мої панство, потомність оцінить їх в повні! А я нагадаю вам тілько те, що й самі ви усі знаєте. Батько єго — боже мій, так і здається, що він ту між нами, що він не вмер, не міг умерти, незабутний Калясантий! Хто єго не знав? Хто з ним не дружив? Хто не був єму зобовязаний чи то добродійством, підмогою, приятельскою услугою або хоч доброю радою? Та не о нім річ. Здобутки свого труду лишив гідному наслідникови свого іменє, своєму єдиному синови. А що-ж той син, побачившися наслідником батьківскої фортуни, що-ж він зробив? Чи відцурався батьківщини? Ні! Він покинув столицю з єї проємностями і забавами, покинув навіть школу, де єму вже от-от усміхались екзамени і дипломи, орлом прилетів в Сухобаби, щоб батьківске добро не осталось без батьківского ока. Все оглянув, все в порядок привів. І чи лишив усе в старім шлендріяні? Ні! вже відразу заявив себе поступовцем, ворогом закоснілої рутини. Зараз завів нову адміністрацію після свого оригінального помислу, нову бухгальтерію, — одним словом, новий лад, — і аж тоді, устроївши все, поїхав заграницю довершувати свої студії. Не манили єго Карльсбади, Мерани та Остенди, а коли й бував в них, так се тілько для поратованя надрушеного працею здоровля і для глубоко-філософічних студій над серцем людским. Плодом тих студій і була єго знаменита книжка, нанизана правдивими перлами ума і таланту, говорю ту про єго книжку: „Філософ в Карльсбаді, Мерані і Остенді“. Всі ми єї знаємо, а нашій многонадійній молодіжи служить вона практичним підручником, — найкрасше свідоцтво єї неоціненої стійности. Але, літаючи духом в найвисших сферах думок, він рівночасно не зпускав з ока практичних, жизненних інтересів своєї батьківщини. Про буваючи зимою дома, він не дармував, але занимався поважними, жереловими студіями і на їх основі написав другу неоцінену книжку: „Пропінація, єї історична основа, єї теперішний стан і будущий розвій“. Чи маю говорити о високих прикметах сего діла? Чи о вражіню, яке воно зробило на загал публики, ба, й на заграницю? Ні, замовчу, щоб не повторювати річей надто звісних.
Підчас хвилевої передишки, котра наступила на сім місці, пан маршалок таки повторив одну звісну річ, т. є. випорожнив чарку і кивнув Теофанови, щоб налив єму другу. Затим провадив свою річ дальше.
— Англія манила єго до себе, Англія, той край найвисшого духового розцвіту і найбільшої практичности. Ту він довершив свої студії. Ту написав третю свою книгу, що гідно увінчала єго наукову діяльність, „Англійский лендлорд і подільский шляхтич, історична паралеля“. Відси вкінці він задумав пересадити на наші благодатні ниви оту раціональну господарку, которою той край справедливо славиться. І що-ж ми на все, дорогі панство, га? Що-ж ми можемо иншого, як хиба з усего серця сказати єму: Щасть боже! Най жиє наш перший раціональний господар, наш піонер культури і поступу, наш Зефирин Андрониковский! Най жиє!
— Най жиє! Най жиє! — загомоніли гості, чокаючись з почервонілим від радости і сонішної спеки паном Зефирином.
— Най жиє! Vivat! — заревли перед шатром збиті в купу двораки, а за ними й одалік стоячі селяне. Заметушився й учитель, почав штовхати докупи своїх школярів, до котрих прилучилося ще кілька парубків і старших селян, і вони нестрійним хором запищали та загули:
— Наш пан дідич най жиє, многа літа най має! Многая, многая літа!
Проспівали, витягаючи те „многая“ що-сили. Пани і пані на пів з подивом, а на пів з милосердєм гляділи то на похриплих сільских хлопців співаючих з нот, то на учителя, що аж упрів та зо шкіри дерся-мучився і такт даючи, і підтягаючи всіма голосами, де тілько котрий голос грозив зробити якусь грубшу помилку, і подштовхуючи лінивих та несмілих, і пригрожуючи тим, що тягли фальшиво. Бідний учитель! Сегоднішний день був для него правдивою мукою, і освяченє перших починів сухобабского поступу прийшлось єму опісля відпокутувати двонедільною хрипкою!
IV.
Демократизм в Европі обовязкова річ для кождого поступовця. А пан Зефирин і поступовець, і європеєць, то й як же єму не бути демократом? А демократизм що каже? Попереду інтереси народа, а там уже інтереси шляхти. То й не диво, що пан Зефирин, середечно стиснувши руку пана маршалка, сказав:
— Щиро дякую вам, високо поважний і дорогий наш пане маршалку і ви всі милі сусіди, за знак вашої прихильности! Але поки буду мав честь ширше висказати те, що у мене на серці і на умі в нинішнє свято, позвольте мені сповнити свій обовязок господарский зглядом зібраного ту народа!
— О, просимо, просимо! — загомоніли панство, не знаючи навіть, що то за обовязок.
Пан Зефирин рушив з шатра до селян, за ним посунуло й проче панство. З відкритою головою, поблискуючи лисиною на маківці, він поважно війшов між селян і, попросивши їх, щоб трохи розступилися і стали перед ним в півокрузі, піднятою рукою повитав їх і сказав донеслим голосом.
— Дякую вам, люде, за те, що були такі добрі і прийшли на наш нинішний празник. Бо то, видите, ви того не розумієте, то я вам виясню. Видите сю луку? Правда, вона пуста, трава не хоче рости, а чому? Бо ту земля така: раз вигорить, то знов вимокне. Як треба води, то нема, а як не треба, то є. Ну, що на то порадити? Ви-би, я знаю, заложили би оден з другим руки за пояс та й сказали-б: Га, божа воля! Як бог дасть, то вода буде, а як бог дасть, то й висхне. Оно то правда, божа воля на все, але розумний чоловік повідає: бога взивай, рук прикладай! Видите, ту тече потічок, — і то бог дав. А розумний чоловік повідає: а що якби в посуху сей потічок звернути на луку? — Е, скажете ви, як єго звернути, коли лука о цілий сажень висше потічка? Але розумний чоловік скаже вам на те: дурні ви! Хиба-ж то така велика штука спровадити воду там, де чоловікови хочеться? Хиба не повинаходжено на те машини? Ось і видите таку машину перед собою: отсе маєте помпу, а а отсе керат, — запряжемо пару коней і будемо тягти воду з потока на луку. В Англії і по других краях давно вже такий спосіб позапроваджували, а у нас ото перша проба. А називаєся така робота: ірріґація, знаєте? Повторіть: ірріґація!
— Ригація! — загули хором селяне.
— Не ригація, іррігація, — поправив пан Зефирин, — то значить: орошенє! Бо то, видите, маю ту 50 моргів луки, а доси мені морг ніс ледве 10 риньских чистого доходу. Тепер уважайте, який ту простий рахунок. Отся машина коштує мене враз з пересилкою з Англії 5000 риньских, а які луки після такої іррігації, се я сам бачив, то й казати мені не треба! Як кажу, щоби мені дохід з морга лиш подвоївся, то за пять літ і машина мені виплатиться, і луку буду мав таку, що хоч в пуделочко вложити. Бачите, що то значить освіта!
— Бачимо, бачимо! — загули селяне, а хор знов зарипів „Многая літа“.
— Ну, а тепер біжіть по коні, запряжіть і зробимо першу пробу! — сказав пан Зефирин. Кілька парубків кинулось, і за хвилю коні були на місці, виражені і готові до руху. Двірский слюсар і машиніст оглянув все як слід і крикнув: можна! Тоді пан Зефирин скомандував:
— Ну, в ім’я боже, гей!
Рушили коні — звільна, повагом і спокійно, — вправні були в кераті ходити. В загаченому потічку води було доволі, то й полилась вона на луку могучою струєю, срібними, живими гадюками розповзуючись по траві чим раз далі та далі. Панство якусь хвилю цікаво дивились, а опісля почали забиратись під шатро, бо спека була велика. Тілько селяне пильнували машини і коней, цікаво слідячи за кождим рухом; приглушеним голосом вони робили свої уваги, але до пана .Зефирина не доходили їх слова. Хор знов щось проспівав, мабуть чи не „Мир вам, братя“.
— Даць ім вудкі! — крикнув пан Зефирин на своїх двораків, а ті метнулись до стола, при котрім стояли бочівки з горілкою, і почали частувати селян. Між тим панству знов поналивано чарки. Пан Зефирин підніс свою догори, і всі за ним попідносили свої. Він кашельнув, ступив крок напроти пана маршалка і сказав:
— В ваші руки, дорогий сусідо і вельми поважаний пане маршалку! Пю сю чарку, і надіюсь, що всі єї сповните ураз зо мною, за велику нашу загальну, жизненну справу, за культурну місію двора серед громади!
Піднесена вгору рука Зефирина — мабуть від великого внутрішного зрушеня — почала трястися і з неї покапало вино. Щоб не держати довше, він випив і всі гості випили, а поки слуги наливали наново, він тягнув дальше свою орацію:
— Так, культурна місія двора серед громади, то наша велика задача, то властивий поступ, над котрого ширенєм я працюю і працювати буду, доки духу стане в моїй груди! Правда, не заперечу я того, що сказав наш дорогий маршалок. Щедро розсипала природа свої дари над нашим Поділєм. І двір, і хата можуть жити в достатку і злагоді і помагати собі взаїмно. Чого ми домагаємось від селян, се всі знаємо і се дасться сказати кількома словами: побожности, уцтивости і працьовитости. Побожний повинен бути селянин, бо раз у него не стане бога, не стане тої невидимої караючої руки, то він в тій хвили зробиться диким звірем і пожре нас. Уцтивий повинен бути селянин, щоб сповняв чесно свої обовязки, додержував даного слова, бо прецінь-же на тім основуєся весь горожаньский порядок, се тілько дає єму право бути горожанином конституційної держави. А працьовитий повинен він бути, — ну, се вже звісно, бо як не заробить, то й їсти не буде. Се так, мої панство, се всі знаємо. Але чи всі так само знаємо й наші обовязки зглядом селянина? Чи всі знаємо, чим ми для него є і повинні бути? Не уймаючи чести нікому з присутних ту, осмілюся таки сказати, що не всі знаємо се так ясно і докладно, як-би сего було треба. Щось немов легесенький осінний вітерець повіяло по цілім зборі. Квадратове лице пана маршалка почервоніло, не знати чи від вишняку, чи від досади, бо то був чоловік, як казали, „з гумором і темпераментом“, а особливо коли мав в чубі. У деяких гостей губи потягнулись кінцями вниз, у других вгору від незамітного іронічного сміху, — але впрочім все було тихо, чемно і прилично, як і слід при такім піднеслім торжестві. А пан Зефирин говорив дальше:
— Так, мої панство, не всі знаємо! Бо що репрезентує двір в селі? Репрезентує традицію, інтелігенцію і капітал. Се ті три жерела, з котрих плинуть наші права, але заразом і наші обовязки. Які права дає нам традиція? Право на пошану і честь у селян, те право моральної висшости, яке надає почуте великих заслуг наших предків і блискучої минувшини, котрої ми одинокі представники і зберегателі. Але користуючись тими правами, які-ж обовязки маємо ми вложені на нас тою традицією? О, певно, що великі і святі! Зберегати єї дорогі останки, плекати в своїх серцях духа минувшини, святу і невгасаючу любов вітчини і ті незабутні чесноти, котрими предки наші на ввесь світ ясніли, ту рицарску енергію, ту горду незалежність, сполучену з ненастанною дбалостею о добро цілости, ту жертволюбність для інтересів загалу, котрої так богато і так блускучих примірів виявляє кожда карта нашої історії!
— Зебжидовский, Зборовский, Радзейовский, Опаліньский, Сіціньский, Щасний-Потоцкий, — впівголоса на пальцях вичисляв пан маршалок, немов для власної памяти, — і лиця всіх присутних спалахнули живим румянцем — не знати, — чи встиду, чи обуреня, чи так таки невинного закло потаня з тої причини, що такий поважний чоловік так не в пору перебиває таку гарну мову, та й то ще господаря дому. Пан Зефирин хоч также палахнув живим огнем, але вчинив так, немов не чув тих слів і, кашельнувши разів кілька, говорив дальше.
— Які права надає нам інтелігенція? Права природних і одиноких провідників, заступників і репрезентантів народа. А обовязки? Обовязки учителів і просвітителів. Світла треба нашому народови, — всі се повторяємо, — а прецінь треба нам знати, що тілько від нас він може дістати те світло, правдиве, не те, що розпалює пожар, а те, що світить, а не гріє, то є, pardon, не палить! Глядіть, мої пансто, один вид отакої машини більше навчить хлопа, як десять книжок! Хлопови треба не теорії, а практичної науки, - иншої він не зрозуміє, инша єму не потрібна і шкідлива. А така практична наука повинна і може йти тілько з двора. Як житє дідича і єго сімї повинно бути для хлопа взірцем моральним, так увесь двір повинен бути для него школою, музеєм, кабінетом експериментальним, вічно отвореною книжкою. І як з гирла сеї машини ллєсь благодатна вода на зсохлу землю, так з двора повинна раз-у-раз литись —
— Трррах! — раздалось нараз з надвору.
— Що там? Що там? — закричали панство, заметушились і поперли до машини. Води насеред луки стояла вже виличезна калюжа, але зато потік був майже до дна виссаний. А коло машини метушились люде, шпортався заклопотаний слюсар. Коні стояли.
— Що ту сталось? — скрикнув прискакуючи пан Зефирин.
— А хто знає що, — чухаючись в голову, сказали парубки, держачі коней, — щось в машині луснуло і вода перестала йти.
— Та що ту буде йти, коли в потоці сухо, — озвавсь гризко пан маршалок.
— То то й є, прошу ясновельможного пана, — озвався слюсар, — ся помпа завелика для сего потока, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло до середини болота. Болото Заткало кляпу, коні шарпнули і товчок кляпу зломав.
Пан Зефирин аж посинів з лютости і, не тямлячи сам себе, крикнув: А нехай-же вас грім побє, осли безглузді! І чому-ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо ту жаден дурень єї не направить!
V.
Пані Целина Андрониковска лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга єї не проста, — глянеш з боку на єї румяні, повні лиця, роскішну стать, блискучі очи, і певно подумаєш: карай, боже, й до віку такою недугою! Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целини хоч і все здаєсь здорове, так що-ж, нерви, нерви, — от де єї нещастє. Нічого єї не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все таки чує в кождій хвилі, що нерви єї „страшно напруженії“, „як струни лютні“, мовляє вона, — що доволі найлекшого дотику, різкого звука, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити єї з ніг, довести до конвульсій, до полусмерти. Страшна то слабість, тим страшнійша, що звичайно єї ніжно і середечно любимий муж, пан Зефирин, має те нещастє — роздразнювати і розворушувати єї бідні нерви. Нехай тілько вона крізь стіну вчує, як він іде по коридорі і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покою і посвистує, або нехай до єї носа долетить запах єго дорогої сигари або до єї уха шелест книжки, котру він читає, — так уже нещастє готове. Де стоїть, там упаде, запищить, бє докола себе руками і ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очи, так, не приведи господи, вмерла-б, здаєсь, на місці. І мусить бідний Зефирин, скоро тілько зачує виск і біготню по коридорі, що духу втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама єго присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидаєсь на „страшенно напружені“ нерви єго жінки і погіршує єї стан. Але ще всего дивнійше, так се ось що: запах засмальцьованих жидівских халатів та хлопских кожухів, юхтових і дегтем мазаних чобіт, заваляних в стайни та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавканє собак, калатанє ножів в кухни, кваканє качок, гомін иншої птиці та худобини*, — ніщо се майже ніякого вплив не мало на єї нерви. „Організація моя так ніжна, — говорила вона, — що всі оті грубі товчки проносяться не доторкаючись мене, і що тілько найтонші, найніжнійші струни моєї душі спосібні видавати звуки і улягати постороннім впливам. А коли пан Зефирин не раз дивувався, відки се походить, що якраз єго особа має на єї „струни“ такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала єму:
— Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжнійші струни моєї душі нерозривно звязані з тобою, — від кождого твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична ігла тремтить, коли наблизити до неї зелізо. Така ігла, то я, — а ти — зелізо!
Хоч і як лестною для пана Зефирина була така назва, то все таки вічне тремтінє єго улюбленої „ігли“ було для него зразу якесь дивне, а далі дуже прикре і неприємне. Він тисячі видав, возячи жінку по всяких купелях та товариствах, але вилічити дивну слабість показалось неможливим. Навіть початку єї ніхто не міг знати, а сама пані Целина найменше. Так якось раптом найшло на неї, та й годі, і то якраз в рік по їх слюбі. До того часу була здоровісенька, а нараз — нерви! І отсе вже пять літ вона нещасна хоч тілом цвите і мов рожа пишається, зате нервами не то жиє, не то помирає.
Вже й лікарі від неї відступили — крім одного, та й то такого, що диво дивне, як він і прийшов їй до вподоби. Простий цирулик з місточка Болотяного, а до того ще жидок. Правда, зове він себе магістром фармації і хірургії, але проте по ярмаркам пускає хлопам кров і рве зуби, аж куриться. Правда, являючись у паньскім дворі в Сухобабах, він все прибраний по-европейски, .виголений і виперфумований, — одним словом, джентльмен. З себе він невеличкий, з низьким лобом, довгим закривленим носом, тонкими губами і широкими устами, з кістьми вистаючими на висках і з довгими як у малпи руками, а коротенькими ніжками, — та проте звинний, верткий і говіркий, а забавний який! Одним словом, зумів збудити для себе повне довіріє у недужої пані.
— Отсей Флєдермавс оден ще й держить мене на світі, — говорить часом мов знехотя пані Целина.
— Ну, не розумію, як такий глупий голиборода може тобі помогати, коли й найславнійші лікарі сего не могли? — говорить пан Зефирин.
— Що-ж, мій милий, — оживлюєсь пані, — часом і сліпа курка зерно найде. А Флєдермавс хоч лікар і поганий, але діагноза у него, милий мій, діагноза! Знаєш, се вже такий дар у чоловіка, сказати-б вроджений!
— Ну, і як-же він здіагнозував твою слабість? Що се за слабість?
— Не знаю. Се ще, каже він, єго секрет. Мусить випробувати, переконатися, а тоді.
Два роки вже пробує Флєдермавс і переконуєся, чи добра є діагноза, але ще мабуть настоящої правди не дійшов. А пані все не здужає та не здужає: ні смерти, ні попусту. Пана Зефирина се вже й нудити почало, але він не каже нічого, щоб не попсувати жінчиних струн, — віддаєсь більше справам публичним.
Вже по обіді. Пані Целина з ліжка не вставала, в ліжку таки й пообідала. Пан Зеферин пообідав сам, бо гості з луки прямо роз'їхались, лишаючи там пусте шатро, множество пустих бутилок, попсовану машину і пана Зефирина в великій лютости. „Іррігація принесла єму ірритацію“, — кепкував пан маршалок, похитуючись в своїм повозі. І прочі гості кождий про себе не щадили іронічних заміток, але пан Зефирин не чув нічого.
Пані Целина по обіді в добрім гуморі: Флєдермавс був рано і зо дві години продовжав свою діагнозу, дивним способом від самої тої діагнози пані якось лекше робилось, нерви вспокоювались. Вона звонить і велить попросити до себе пана Зефирина. Той не мало здивувався, бо таке диво рідко у них лучається; квасний, роздратований іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти мягкі калоші на черевики, щоб таки не роздразнити єї нервів.
— Ну, мій милий Фирцю, — весело защебетала пані, — тішся зо мною, — пан Флєдермавс обіцяв, що швидко буду здорова!
— Дай боже, дай боже, — пора-би вже! — якось холодно процідив пан Зефирин.
— А, так холодно се кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю! О, мій боже!
— Але-ж, Ліночко, бійся бога, що ти говориш? Я — тебе не любити? Душечок моя! Прости мені! Сей холодний тон зовсім з иншої причини!
— З якої?
— Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сегодня. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для іррігації, сегодня й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли в середину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли та й кляпу зломали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.
— Ха, ха, ха! — засміялась пані звінким своїм сміхом, котрий у иншої звичайної людини свідчив-би про ідеальне здоровє. — То — забавне! Бідний мій Фирцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що-ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.
— Був, — гірко аж скрикнув пан Зефирин. — Представити собі не можеш, що за грубян. Спершу пє не перестаючи, а потому язикови волю дає. І гніватись на него не смієш, бо опісля всего відопреся. „Е, любий сусідо, се твій славний вишняк з мене говорив, а я — їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!“ А як машина зломалася, то трохи не тріс з радости. Представ собі: чиниться зовсім пяним і ніби в замішаню при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і гратулює! Як я здержався, що не наговорив єму сатисфакцій, то й сам уже не знаю!
— І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я-би на твоїм місці запиталась-би єго, чи в сутеренах єго палацу гарні раки плодяться?
Пан Зефирин засміявся.
— Що ж, душенько, не можна! Хоч банкрот, але все таки бувший міліонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що міліон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, — ну, але ти знаєш, що палац у него дуже дразлива річ.
— А тобі гратулювати, як машина попсувалася, то не дразлива?
— Та так воно, але що робити. Він яко маршалок міг-би мені нашкодити, а я єму що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.
Розмова перейшла на инші предмети. Пані Целина оживилася, підперла прекрасну головку на локоть зграбної ручки, єї густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на єї груди і плечі, очи єї блищали, уста червоні як калина так і просились до поцілунку, — пану Зефиринови мимо волі нагадались медові місяці, їх спільного життя. Він підсівся близше, взяв єї руку і поцілував. Вона нічого, він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целина говорила, мов і не замічала, як пан Зефирин нахилився і поцілував єї біле, кругле плече. Але коли бідний чоловік нахилився ще низше і діткнувся устами єї румяного лиця і притім незручно потрутив крісло, так що воно стукнуло, нараз пані Целина скрикнула, верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефирин поблід і не знав, що діяти: чи ратувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужшого не додавати їй болю. На щастє прибгіти дві покоївки; на їх руки пан Зефирин здав свою жінку, а сам тихцем, щодуху подався до свого кабінету.* З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім все успоїлось.
— От нещастє моє, — говорив пан Зефирин до вірного Теофана, — нещастє з такою жінкою. А що їй такого, й сам не знаю! І жий-же ту з нею! Теофан!
— Прошу вельможного пана!
— Піди на село і кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.
— Прошу вельможного пана, Одарка хора.
— То Насти Шарварківні.
— Настя пішла до міста, — була ту рано та й пішла.
— Sacrebleu! Була ту, а ти мені не сказав?
— Вельможний пан при гостях були.
— Ну, то йди до кого хочеш, котра-будь нехай прийде. Тілько, знаєш, з тих, що мені подобаються.
— Знаю, знаю, — сказав Теофан і вийшов.
VI.
Минуло пів року. Осінь надворі. Направлена машина давно прийшла з Англії, давно залила цілу луку і перемішала єї в здоровий ставок. Літом замісць трави виріс на ній шувар та сітник, а декуди купками вибуяла хистка тростина. В ту пору, коли у людей була косовиця, на паньскій луці квакали жаби. Ціле село заходилося від сміху, а пан Зефирин тілько спльовував та мало не до крови тер лисину. А робітники все ще помпували та помпували воду з потока.
— А покиньте ви до біса помпувати! — скрикнув одного дня пан Зефирин. — Хиба не бачите, що ставок з луки зробився!
— Як вельможний пан казали, так ми й робимо.
— Казали, казали! — передразнював пан Зефирин. — Власного розуму у вас нема на тілько, щоб догадатися самим, що і як робити! Все вам кажи та й кажи! Тьфу!
Робітники відпяли коні і лишили машину на божу волю на луці.
— Нехай просхне вода, — міркував пан Зефирин, — то земля напоєна швидко поросте і ще хоч під осінь косовиця буде.
Але вода не просихала, мабуть під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду. Лука розкислася і ані думала поростати травою. Тілько шувар та водяне зілє розростались навзаводи.
— Проклята історія! — скрикував пан Зефирин кождого разу, коли тілько поглянув на нещасну луку, — треба буде назад осушити та й годі.
Але для осушення треба було робітників, а на робітників прийшлось ждати до осени. Якраз сегодня й згодив пан Зефирин таки з свого села людей за 200 зр., щоб висушили єго луку. А машину, котра між тим знов поломалась, велів розібрати і привезти додому.
Злий і невдоволений після таких розпорядків ходив пан Зефирин по своїм покою, коли в тім увійшов Теофан.
— А що там, Теофане?
— Ясневельможний пан маршалок приїхав.
— Що? А той якого біса в робучий день? Гм. Проси!
То не сонце зійшло, а до покою пана Зефирина вкотилося широке, чисто виголене і розрадуване лице пана маршалка.
— А, вітаємо, вітаємо! Коханого пана маршалка! — з неуданою радістю скрикнув пан Зефирин, спішачи на зустріч гостеви. — 1Що-ж то за щасливий злучай провадить коханого сусіда?
— Гратулюю, гратулюю коханому сусідови! — басом заговорив пан маршалок, обнявши своїми могучими лапами обі пухкі руки пана Зефирина і що-сили потрясаючи їх.
— Мені? А то чого?
— А похвали, публичної, всенародної похвали. О, вона вам зовсім справедливо належиться, давно належалась!
— Мені? Публична похвала? Де? коли? від кого? за що?
— Що, хиба ви не знаєте? Не читали газет? Не читали послідного нумеру „Czas’y?“
— Хоч і встидно мені, а мушу признатися, що не читав.
— Ну, так я й думав! Ха, ха! Добре то кажуть, як бог дасть, то й у вікно на вилах подасть. Але-ж то колосальне! Глядіть самі, от я немов знав, таки з собою взяв той нумер. Читайте! Оту, оту, — кореспонденція зо Львова з знаком двох параграфів! Знаєте, наш чоловік пише, добре поінформований. А що, га?
Пан Зефирин трямтячими з зворушеня руками взяв широкий як плахта, а змятий як стирка лист краківської газети і прочитав з неї ось що:
„Вчера відбулося засіданє утвореної при Виділі краєвім комісії для піднесення краєвого рільництва, на которім між иншими відчитано справозданє, ласкаво уділене одною секцією Товариства господарского о поступах рільного господарства в подільских сторонах. З особливою похвалою піднесла секція світлу і невтомиму діяльність Вельм. пана Зефирина Андрониковского, властителя Сухобаб, на полі введення і розширеня в тих сторонах раціональної господарки на лад західно-европейский. Блискучих здобутків каже особливо надіятись розпочата в біжучім році з немалим коштом проба ірріґації сухих та неврожайних лук. Машина, спроваджена для сеї ціли прямо з Англії, збудована по найновійшій системі і функціонує так легко, що пара коней, запражених в керат, можуть без труду виконувати всю потрібну роботу. Комісія радо приняла до відомости сей потішаючий факт, і згадавши також про давнійші заслуги пана Зефирина Андрониковского на полі сільского господарства, іменно-ж про єго теоретичні праці, ухвалила запросити єго в свої члени, надіючись, що на тім гоноровім становищі схоче і зможе також цілому краєвй рівно цінні віддавати услуги".
Підчас читаня сего півурядового документу не тілько руки, але й губи і ноги пана Зефирина чим раз замітнійше почали тремтіти, голос єго затих, дух єму в груди захватило. Була хвиля, коли в голові єго промайнув сумнів, чи се може не гірка іронія, але довгим житєм і вихованєм втолочене в кров і кість єго комедіянство зараз взяло верх.
— Га, така видно воля божа, — сказав він з уданою резигнацією, — не суджено мені спокійно доживати віку в моїм тихім куточку. Що-ж чим можу, готов послужити краєви!
— Ну, ну, — і богато можете, дуже богато! — заохочував єго маршалок. — Гратулюю, гратулюю! Щасливої вдачі на новім полі! Хто знає, дорогий сусідо, — се таке поле, по котрім много стежок провадить, а деякі й дуже високо ведуть! Дай боже, дай боже! Не можете собі преставити, як щиро мене врадувала отся звістка!
— Щиро, сердечно дякую вам, дорогий пане маршалку, що були такі ласкаві і трудились, щоб мені о тім донести!
— Сусідска річ, сусідска річ, — що-ж, за що ж ту дякувати? Хиба-ж ви-б зо мною в данім разі инакше поступили?
— О, певно, певно! — сказав пан Зефирин, зазвонив і велів Теофанови принести закуску і бутилку бордо з пивниці, щоб з дорогим паном маршалком „обілляти" таку радісну новину. Радість пана Зефирина ще збільшилася, коли підчас сніданя принесено єму почту: з поміж газет і листів здалека вже виднівся товстий пакет з стампілією виділу краєвого. Се було письмо від комісії для піднесеня краєвого рільництва, підписане головою тої комісії, князем С. і секретарем графом Р. і запрошуюче пана Зефирина в єї члини.
Пан Зефирин був простий шляхтич і навіть свого рода доробкевич, а такі високі титули, як князь і граф робили на него якийсь магічний вплив. Всі сумніви о тім, чи справді такі великі єго заслуги як розплескано, і чи справді зможе і зуміє він зробити дещо доброго для краю, розвіялись мов дим на вітрі перед блискучою перспективою — засідати разом, радити разом, рішати які-б там не було діла разом з князями і графами. Адже-ж і на него через те спливає частина графської, та князівської світлости! Він чув добре, що єго сусіди-шляхтичі, хоч банкроти по більшій части, все-таки якось згори, косо дивляться на него, — що єго заможність будить у них тілько зависть, а не поважанє, а єго паньскі манери частенько таки викликають легесенький іронічний сміх на їх устах. Ну, тепер сего не буде! Чоловік, котрого князі і графи узнали гідним засідати між собою, котрого самі туди запрошують, котрого заслуги публично вихвалюють, — такий чоловік може чути себе певним на своїм становищі, може чути себе висшим над покутну зависть та застінкові шепти!
VII.
Пан маршалок поїхав, випивши на радощах не одну, а дві бутилки бордо. Пан Зефирин бистрими кроками ходить по своїм кабінеті. Голова і серце єго повні радісною новиною. Він махає руками, говорить сам з собою, то сідає, то знов встає, — очевидно, почуває потребу поділитися з ким-небудь своїм щастєм. В кінці рішаєся, надіває калоші поверх черевиків і тихесенько йде до кабінету своєї жінки, що все ще якось не може здвигнутись з ліжка.
Не пройшло й пяти мінут, як він назад не війшов, а влетів до свого кабінету. На ньому лиця нема, блідий як стіна, тремтить і зубами січе, мов опущений в ледову воду, руки судорожно мечуться в воздусі, хапаючи щось невловиме, очи помутліли і вперлися кудись в неозначений простір. Що се з ним сталося? Ах, проста річ, він не в пору прийшов до кабінету своєї жінки і побачив, як магістр хірургії Флєдермавс діагнозував єї слабість. І більше нічого.
Мов скажений забігав пан Зефирин по своїм кабінеті. Вихром носились думи в єго голові. Глянув на письмо комісії і гірко всміхнувся.
— Проклята комедія! На біса мені єї, — сказав крізь затиснуті зуби і шпурнув письмо в кут. — В мене своєї комедії аж по шию! Тьфу! Оттак подумай! Оттак поміркуй! Нерви, напружені струни, ніжні звуки, а вона он що! Тьфу!
В хаті дусило, тиснило єго. Вибіг на подвірє, щоб провітритись. Нараз під шопою побачив припятого осідланого коня пана Флєдермавса. Безумна, дітска думка стріла єму в голову, думка певно, що не гідна поважного обивателя і члена краєвої комісії для піднесеня рільництва, але все таки думка, на яку може здобутися чоловік в такім людоїднім і поганім настрою, в якім находився в тій хвили пан Зефирин. А в додатку ще він побачив якраз пана Флєдермавса, що скулений, очевидно стрівожений вихопився з дому і, не оглядаючись, нічого не бачучи, підтюпцем біг до свого коня.
— Доброго здоровля, пане Флєдермавс! — крикнув трохи, що не над єго ухом пан Зефирин. Жидок аж стрепенувся, мов громом пришиблений.
— Мамелебен!.. Вус тойгт мер дус! Доб... доб... доброго... — лепотів Флєдермавс, з лютого переполоху стративши власть над своїм язиком. Коліна єго так і зателіпались, зуби на лярум зазвонили, — він не міг ні стояти, а очевидно готовився таки на місці сісті на землю.
— Що пан нас так вчасно покидає? — говорив пан Зефирин, немов і не бачучи Флєдермавсового переляку; на ділі-ж постава нещастного жидка такою видалась єму забавною, що він не міг відмовити собі нелюдскої приємности як найдовше помучити єго.
— Ві гайст вчасно? Вісімнайцята, чи то пятнай — pardon, дванайцята год... год... год... дина!
— Чи не хорі ви, пане Флєдермавс? Що се таке з вами, — запитав пан Зефирин.
— Я? Як то, ясневельмо... мо... можний па... па., па... не?
— Та так, і мову вам відняло, — ви-ж звичайно добре говорили. І трясетесь як на ріжні, і бліднете то червонієте! Ну, не дай-же боже, щоб ви часом від моєї жінки нервів не набралися!
— Вель... вель.... вельможний пан жарту... ту... тує.
— Ні, не жартую, а що правда. Страшно на вас дивитися! Що вам такого? Я на серіо за вас неспокійний!
— О, ні... ні... чого! Перепрашаю, чи то, pardon, дякую пану. Я здоров, зовсім здоров!
— Не вірю, не вірю! Бійтеся бога, таж ви кроку не можете зробити! Ви от-от упадете на землю!
Жидок, трямтячи усім тілом, трібував усміхнутися, але сміх той вийшов такий кислий та кумедний, що пан Зефирин аж зареготався, та так голосно і дико, що єму аж в пятах постило.
— Фе, хто-ж видів так піддаватися слабости? Пане Флєдермавс, таже ви якийсь доктор! Ану, розрушайтесь, зараз вам ліпше стане! Давайте, побіжімо, хто скорше коло стирти стане, ану!
І не чекаючи відповіди, пан Зефирин ухопив Флєдермавса за руку, стис єї мов зелізними кліщами і пустився бігти.
— Проше пана! Проше пана! — либонів жидок в смертельній трівозі, але голос #єго урвався, ноги подріботіли слідом за скаженими скоками пана Зефирина, але швидко відмовили служби, і Флєдермавс з цілого розмаху гепнувсь на землю.
— Ай, ай, ай! — запищав він. Пан Зефирин став над ним і дивився, як він, все ще одубілий зо страху, силуєсь встати, а не може.
— Ха, ха, ха! Отто доктор! Отто мужчина! Тьфу! — кричав пан Зефирин, вхопив єго з виразом огидливости за руку, шарпнув що-сили і ще дужше переляканого поставив на ноги.
— Про... про... прошу ясного пана, — лебедів отуманілий Флєдермавс.
— Що таке, мій дорогий друже?
— Про... про... прошу, — я хочу додому їхати.
— Додому? Мій боже, а ту хиба не дім?
— До себе, до міста.
— Ну і що-ж, хиба я вас не пускаю? З богом! Щаслива дорога! Тілько я ще раз кажу, — ви мабуть хорі. Може вас відвезти?
— Ох, у мене є кінь! Я не хорий, я заїду сам.
— Ну, так за чим-же діло стало? Ага, вам може заплатити за тоту... як то єї... за діагнозу моєї жінки? Я готов. Я зараз! Тілько ходіть до мене до кабінету, зробіть рахунок, а я в тій хвили!
— Ні, ні ні, — аж руками затріпав жидок, обливаючися смертельним потом. — Нащо того? Я — так...
— Ну, як воля ваша, — ваше не втече. Не хочете нині, то найдемо инший час. А як думаєте? Так, по совісти скажіть: видужає моя жінка, чи ні?
— О, видужає, видужає, тілько прошу, най я їду додому!
— О, мій добродію, їдьте, їдьте, коли-б тілько видужала!
Жидок все ще непевним кроком поплівся під шопу, але даремне було єго силуванє, щоб вилізти на коня: і руки, і ноги, все відмовляло послуги. Пан Зефирин сам таки єго висадив.
— Нехай уже й так, випроваджу вас аж за браму, бо виджу, що ви щось не здорові, — сказав він, беручи коня за поводи.
— Ох, не треба, не треба! — лепетав жидок, але дарма. Пан Зефирин держав в руках і єго, і коня. Виїхали.
— Ну, бувайте здорові, пане Флєдермавс, не згадуйте лихом, — сказав пан Зефирин. — Але гов, сідло у вас щось погано стоїть! — І поправив сідло, та так поправив, що кінь від разу дуба став, опісля задом угору фиркнув, а затим що сили, стрепенувши всім тілом, рванувся як скажений і погнав вихром по рівній дорозі. Флєдермавс ані гласу не пустив, але що-сили руками і ногами держався на кони. Нараз кінь став і почав поступатися взад, раз-у-раз то на задні ноги зводячись, то задом угору фиркаючи. Коли се нічого не помагало, він повернувсь задом вліво, обкрутивсь разів кілька вскажених скоках довкола, а затим знов рванув наперед, аж землю рвучи копитами. За яких пять сот кроків знов зупинився, знов ті самі маневри. Та сим разом діло було над глубоким ярком, в котрім на дні стирчало грубе камінє та декуди росло тернє. Вертаючись взад то вліво, то вправо, кінь задними ногами шубовстнув в ярок. Флєдермавс тілько гикнув і коміть головою з коня покотився в ярок, а кінь поверх него.
Пан Зефирин від брами бачив сю скажену гонитву, але серце єго було мов задеревіле, єму не жаль було жидка. Він чув до него не ненависть, а обридженє, мов до жаби, котру без жалю вбиваєш каменем. Аж коли побачив, що кінь і їздець попадали в ярок, звільна, не спішачи, пішов туди.
Ще не дійшов і до півдороги, коли кінь виліз із ярка, але без їздця і без сідла. Виліз та й став, мабуть добре таки потовкся і перелякався, — хріп і землю гріб копитом, на дні ярка стогнав Флєдермавс.
— Боже, а ту що сталось! — скрикнув пан Зефирин, ніби несподівано наткнувшись на сю нещасну пригоду. Пане Флєдермавс, а вам що такого? Упали, покалічились?
— Ох, упав! Руку зломав! — стогнав жидок, піднимаючись з трудом, Ліва рука єго справді звисала безвладно, була зломана висше ліктя.
— Руку зломали! Що за нещастє! Ходіть, я вас поратую, — добре, що ту не далеко до мене, — ту вас оглянемо, оббандажуємо - і додому відвеземо.
— Ні, ні, ні, не хочу до вас, — закричав жидок. — Я сам на своїм поїду, — правою рукою! Тілько поможіть осідлати і підсадіть! Поїду, поїду, то не далеко! Ох, — ох, — ох!
Пан Зефирин, злобно всміхаючись, осідлав коня, кинувши геть на бік ту тернову гильку, котру перед тим вложив був під сідло. Стогнучи та кленучи весь світ і себе, поїхав Флєдермавс додому. Зломана рука безвладно висіла при єго боці, причиняючи єму страшні болі.
А пані Целина того таки дня видужала, і так то вже любить пана Зефирина! Правда, з іррігації нічого не вийшло, машину як розібрано, так і не складено, а головні части двірский коваль виробив на підкови, тілько рура від помпи доси гниє на підвірю, заржавіла та до половини погрузша в болоті. Прото пан Зефирин має славу поступового і раціонального господаря, а на першім засіданю комісії для піднесеня краєвого рільництва великий оплеск здобув собі „глубоко обдуманою і блискучою“ — як писали газети- — промовою о культурній місії двора серед громади.
_______________________________
* В рук.: палямарь.
* В рукоп.: ходобины.
10.12.1927