Рослини у гербарії, двовимірні та лінійні, ніби втрачають життя, але водночас око, незвикле до такої форми, вживлює їх у ґрунт тривимірності, допасовує середовище. Ніби не може змиритися з тим, що рослину позбавили історії та тяглості, жовтіння та відмиранння. Гербарії – це не історії розвитку, це схоплений момент, зупинене життя, змінене, перенесене на іншу площину. Розпластане листя, симетризовані та викінчено ідеальні навіть в неідеальності, загостреність ліній, акцентування ритмів. Це перебільшення ознак і водночас применшення властивостей. Це зупинення взаємозв'язків і взаємовпливів. Зупинення процесів? Чисте споглядання – виведення окремості в прибільшення її ролі, виведення окремого екземпляру на авансцену. Що відбувається, коли частина процесу виноситься з плинності, спадковості, коли лінійний сюжет зведений до точки початку або найвищого напруження, а його головний герой зупиняється та постає голим у своїй самості?
Ігор Романко, "На березі"
Ігор Романко виводить нову площину життя. Хоча вона, власне, позбавлена площинності. Його пейзажі, ніби гербарії, – там, де був сюжет плину, тепер акцентована та підкреслена ритмічність ліній, там, де була динаміка дихання – об’ємні мазки, там, де було накладання одного життя на інше – перемінність фактур і кольорів. Це як запрошення перепочити, не йти до Спарти, чи куди там прямував, це як у точці розгледіти розвиток. У роботах Ігоря Романка відсутній сюжет, вони статичні та споглядальні, так, ніби око зупиняється, щоби спробувати осягнути все.
У тернопільській галереї «Бункермуз» в листопаді експонувалась збірка творів (2002-2014 рр.) львівського митця Ігоря Романка. Плакат, в оформленні якого використано його портрет Антонича, сухо сповіщав назву експозиції – «Малярство», не даруючи жодних тематичних орієнтирів. Твори великі, але саме такі і стільки, щоби було не затісно, а натомість вільно та легко дихалося, щоби було доста деталей, котрі можна розглядати, впадаючи в своєрідну медитацію, щоби можна було сходити ці поля, промацувати кожен міліметр своїм поглядом, і таким чином, переносячи всі ці неіснуючі локації всередину себе.
Ігор Романко:
Я не прихильник давати назви виставкам, бо не повинен жодним чином нав'язувати комусь свою думку. Я прихильник назв робіт. Вони є імпульсом для сприйняття. У мистецтві має бути недомовка, не хотів би розшифровувати свої полотна, бо тоді вони втрачають сенс.
Має бути внутрішня гармонія із зовнішнім світом. Зараз творити важко. Зовнішнє має вплив на мене і вибиває. У Всесвіті зараз дисгармонія. Комусь вона, можливо, підходить. Є соціальні напрямки, актуальне мистецтво. Я не прихильник соціального мистецтва, чи того, яке вирішує проблеми такого керунку. Я за чисту поезію.
Ціль мого мистецтва – творити гармонію. Мені здається, що роботами наближаюся до розуміння себе. Хотілося б, щоби було так. Я створюю світ, який мені дуже близький. Відтворюю власну гармонію.
Ті знаки та символи на моїх роботах: я б не сказав, що вводжу їх свідомо. Можливо, вони виплили чисто візуально. Тут немає ніяких кодів, просто є певна еволюція поглинання культурних процесів.
Є цілий комплекс впливів. Ніщо нізвідки не береться. Є спадкоємність культури, є впливи попередніх поколінь, котрі творили. На мене дуже вплинула рання статична медитативна ікона, можливо, мої роботи наближені до неї по формі та по суті. Ще, напевне, і музика має вплив, і поезія. У ранній період страшенно подобався ранній «ВВ», «Led Zeppelin», рок, класика. Суттєвий вплив на мою творчість мав Богдан-Ігор Антонич. Намалював кілька його портретів. Хоча я малюю дуже мало портретів. Зображаю тільки тих, котрі мали великий вплив на мене, серед них Сковорода й Антонич.
Думаю, такий стан сприйняття світу був у мене завжди. Напевне, кожна людина родиться такою, як вона є, просто свою суть треба намацати та відчути. Ми маємо настільки багато зовнішніх впливів, що вони гублять нашу індивідуальність. Основна суть життя в тому, щоби людина пізнала себе. Не залежно від того, чи вона художник, чи слюсар... Коли людина пізнає себе, вона творить гармонію в будь-якому середовищі.
Ігор Романко, "Зима"
Впорядкованість, котра вислизає та модифікується у природному середовищі, впорядковується зміною оптики. Споглядання полотен Ігоря Романка, як спроба зазирнути за лаштунки, виявити закономірності. Розгледіти себе без тлінного антуражу, віднайти внутрішню точку опору, зрозуміти світо/тіло/будову – закономірну, не зациклену на собі, але самодостатню. Це дистанціонування від того, що пропонує щодень. Це час для виявлення закономірностей та ритму звучання. Це спосіб бачення згори.
«Християнські православні ікони зі зворотньою перспективою, або буддійські мандали, є відомими прикладами відтворення матеріального і духовного. Я думаю, що Ігор Романко є спадкоємцем цих безперервних спроб вловити духовну сутність світу, показати її в матеріальних формах. Він пробує «летіти над світом», схоплюючи його цілісність, і намагається показати це нам», – писав професор Андрій Накорчевський.
Але погляд згори не обмежується власне баченням зверху – це водночас погляд зсередини. Чи не на це натякають ретельно виписані тонкі лінії капілярів-гілок, що, ніби наповнені соком, котрий, впокорюючись голосу природи, пульсує та бринить. А дихання землі, її глибокі вдих-видих, – у широких рельєфних мазках. Заспокоєний теплими природними кольорами, заколисаний ритмічністю, поринаєш у стан між явою та сном, вливаєшся у ритм полотен.
«Ігор дуже прискіпливий до того, що обирає, які має формальні засоби (а саме – обмежена і дуже точно підібрана кольорова гама, а також, що для нього дуже властиво – фактура). Романко приділяє поверхні живописного полотна спеціальну увагу з тим, щоби досягати максимального психологічного ефекту. Любить комбінувати різні фактури, особливо любить мотиви з деревами, і при цій комбінації фактур з’являється паралельний асоціативний ряд, який кожна людина по-своєму відчитує», – історик мистецтва Роман Яців.
У спершу ніби хаотичному вірзерунку помічаєш гармонію. І звучання. Власне, чи не тому так часто стовбури, які присутні на багатьох полотнах, нагадують клавіші – чергування кольорів і звуків. Рослинність стає формою риторики, стоїть за всім. І чи не логічно тут згадати про те, що «живопис – це німа поезія». Але одразу й заперечити, бо німота передбачає ущербність, а тут маємо справу з мовою, яка звучить, але звучить всередині, артикулюється приватно, функціонує на рівні інтимних образів, звуків, словосполучень. Вибираючи об’єктами своїх робіт те, що є частиною досвіду кожного, бо чи не є досвід спостерігання за природою найрозповсюдженішим, Ігор Романко, зводить природу до знаків, водночас дає їй нову площину, вихід до нового пласта усвідомлення та засвоєння – персонального. Але не варто забувати й про те, що в кожного персонального спільне коріння. Чи не тому іконічний спосіб прочитання полотен є органічним.
«Запозичені у ікони площинність і статичність форм дозволяють Романко вільно оперувати категоріями монументальної позачасовості, що дозволяє «читати» цей живопис у будь-якому напрямку: і згідно лексики сучасного постмодерну, і «назад», занурюючись у літописні глибини.
Застосовуючи прямокутний ритм і «плакатну» стилізацію сюжетів, Ігор Романко майстерно адаптує реальний пейзаж з його теплом і лагідністю ранків, тріпотінням полудневого вітерцю, ширянням птахів між хмарами… до рівня орнаменту. Автор активно використовує можливість «літописати» Світ, дивлячись на нього зверху вниз», – історик мистецтва Наталія Космолінська.
PS. Наостанок повернуся до того, з чого почала – гербарію. Призвичаївшись до рослин поза природою, навчившись мандрувати, око вже й на звичній площині вихоплює деталі, шукає ритму та звуків форми. Оголює дійсність до того, що є її стержнем, на чому вона тримається. Через пізнання іншого прокладається дорога до себе. Власне, таким і є сенс споглядання.
02.12.2014