[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 190—198]
Та єго властиво так тілько прозвали Довбанюком, за те, що все ходив у тих шляхотських, незбираних, як то кажуть, вибачте, "довбаних" штанах. А звався він властиво Городиський. Шляхціц був, правда, ще з тих ходачкових, але фуми шляхетськоі тілько, що хоч і графови не встид би. Іде тото бувало вулицею, обшарпане, в полотнянці два роки непраній, заталапаній по коліна, — хто би го не знав, то би му кусник хліба дав як дідови, — а зустрінеся з хлопом, то надуєся як той індик, ніс до гори, ніби зорі лічить, тай просто насупротив, не вважає ні-на-що. І най-но би поважився чоловік не обминути єго або підтокою за полотнянку зачепити, то так зганьбить, що й о світі не стямишся!
— А ти мудю! А ти хлопє! А ти опришку! чи не бачиш, що я йду, не можеш уступитися?
Своі люде вже знали тоту єго фудулію, то тілько всміхнеся бувало тай скаже:
— Ну, ну, пане Городиський (як би не сказав "пане", то крий мати божа, образиться на смерть!), вибачайте за сей раз, я нехотячи!
І Городиський гордо кивне головою на знак, що перемінив гнів на милість, і почалапкає собі дальше вулицею. А коли се лучилося з незнайомим, чужосільним чоловіком, то такий нераз стане, слухає-слухає Довбанюковоі ганьби, а ту видить, що чоловічок зовсім ледащо, тай почне кпити собі з него.
— Ба, а чомуж то пан у кариті четвернею не йідуть, а тілько пішки по болоті чвалюють?
— Чекай но ти, чекай, — скрикне на те Довбанюк, — прийде ще такий час, що ми, шляхта, будемо вами, хамами йіздити!
— А бодай то Бог о тім не довідався! — смієся чоловік, а Довбанюк іще дужше лютує.
— Орати будемо вами, так! А вашими бабами волочити, щоб ти знав! Ти гадаєш, що я жартую? Чекай тілько, за два роки Польща буде, побачиш!
Почувши таку бесіду чоловік швидко перестає сміятися, з якимось острахом позирне на Довбанюка, далі сплюне що сили, тай мовчки рушає дальше в свою путь. А Довбанюк також сплюне тай воркоче собі під носом:
— От хами! Як собі розібрали. Забули вже дісціпліну, зовсім забули! Але чекайте лишень, прийде ще на вас криска, пізнаєте ви, що що шляхтич то не хлоп. Най но тілько нам Польща вернеся!
Дуже часто він, бідолаха, тоту небіжечку Польщу згадував. Тай Бог єго знає, як єму здавалося: чи тоді грушки на вербах рости будуть, чи колачова туча спаде, чи що? Те тілько видавалось єму певним, що тоді й найгіршому шляхтичеви що день пущанє буде. А тут у него бідолахи що день велика пятниця. Робити, бачите, не хочеся так тяжко як хлопови, своіх достатків хіба тілько, що на хребті, ну, а йісти треба. От так де саду пильнувати, в пасіці ройів доглянути (хоч пчіл дуже боявся і на пасічництві не розумівся), підчас толоки коло женців постояти або зимою скіпок наколоти та збіжє на млинку провіяти — тілько єго й роботи було. А не кличе бувало й до такоі ніхто, то він літом у ліс на губи плентаєсь, набере голубінок, гіркань, сиройіжок, накладе денебудь огник тай пече-пече і йість. А зимою, то так таки голіруч із хати до хати волочиться, посидить, посопе, побалакає, коли що дадуть, то перекусить, а як ні, то далі плентаєсь.
Було в нашім селі кілька богатих шляхтичів, ще й тески Довбанюкові, все Городиські, хоч і не свояки. То ті вже зглядь мали на него. Літом до роботи запрошують, а й зимою не забувають. Не знаю, чи там змова між ними була, чи що, досить, що коли Довбанюк у них не сидів і не стравувався, давали єму "лігурально"*) що тижня по гарцови ячмінноі муки. Ми діти бувало сміху маємо!... Скоро тілько субота вечір, мій Довбанюк нічого нікому не кажучи, бере мішочок за ремінь, тай у село. А ми також нічого не кажучи, тай за ним.
— А ви куди, колодачики? (Всі діти у него звалися "колодачики".)
— Та так собі! Біжимо послухати, відки пси гавкають.
— Дам я вам псів!
І він грозив нам пальцем. Дуже, бачите, не любив, коли хто за ним заглядає, що він робить або куди ходить. А нам тілько того треба. Нам хоч би й у конець села пробігатися, щоби тілько Довбанюка подразнити. І як то вже він ізвивався, через плоти скакав, у кукурузи та в колопні ховався, щоби тілько змилити нас, щоби ми не знали, в котру хату він заходить. Та куди тобі сховатися перед чотирма парами всевидющих дитячих очей! Куди він, туди й ми за ним, а все кричимо:
— Пане Городиський, геп-геп! Пане Городиський, геп-геп!
— Ну, ну, — воркоче він із колопень, — гепну я тебе одного з другим, лиш ти не йди міні з очей!
А коли вже дістане свій гарчик муки, з хати виходить, тай просто на вулицю. Тоді вже ані гадки по за плоти скакати. Самою серединою дороги суне, і борони Господи до него підступити! Тай просто до нашої хати. З моім татом він якийсь давній знайомий був, ну, тай пасіка у нас, сад; досить, що він усе любив пересиджувати у нас, коли де інде діла не мав. "Ту моє припиновище, каже бувало, поки не проженете". І скринька єго зо шматєм у нас у коморі стояла. Навіть горнець свій і ложку зелізну в тій самій скриньці мав. Так то він у тім горшку що дня собі у нас лемішку варив з тоі муки. Зварить бувало, водою розпустить тай сербає. Мама не втерплять, капнуть єму молока до тоі бевки, а він відвернеся, ніби не бачить, щоби не потребував дякувати. Не любив, бачите, виду показувати, що хтось єму ласку робить, а вже попросити кого о що — радше з голоду згине! "Що то", кажуть бувало мама, "шляхетська манерія"! Тай байдуже собі, привикли до старого Довбанюка.
Так отже послухайте, яка то староі голови на старість дурниця вхопилася. Неділя була, десь так перед Петром, саме того року, як то тота польська рухавка в Варшаві счинилася. Газет у нас тоді ніяких не було, а так тілько глухі вісти поміж народом ходили, що "Поляки прийдуть, хлопів різати будуть", або що найменше "панщину завернуть". Хлопи дуже похнюпились, а шляхтичі мов на дріжджах росли. А село наше, бачите, мішане: більша половина хлопів, а менша шляхти. А що вже наш Довбанюк, так сей нераз і крізь сон кричав: "Чекайте но ви, хами, скоро Польща буде! Ми вам!"
Від самоі весни ходив як загорілий. До роботи ніякоі хоч єго ріж то не піде, а хоч би й пішов, то що з него за робота! Нехай там собі poi летять, куди йіх Бог провадить, нехай костогризи та сорокопуди черешні обйідають, нехай пастухи весь пліт на огонь поломають, нехай каня всі гусята побє — він ані не бачить ані не чує нічого! Адже швидко Польща буде! То й не дивниця, що поки що до чого, а наш Довбанюк таки порядно з голоду млів. На єго лихо й губи того року не зародили і риба не ловилася. Як би не той гарчик ячмінноі муки, що єму що суботи тески давали, то був би Довбанюк таки не дочекавши Польщі з голоду погиб. Мама прогодувати єго не могли, бо у них і свойіх дітей було досить, а передновок тяжкий випав. Але Довбанюк байдуже собі: чим тіснійше коло него, тим дужше він за своєю Польщею вбиваєся.
Сидимо ми отак на приспі з полудня: тато, ще кілька сусідів і ми діти, а Довбанюк на сінешнім порозі лемішку йість, таки з горшка, не розпущену. Пожурилися наші газди передновинком, а далі на повстанє зійшли, розказують, що хто на ярмарці чув або від чужосільних.
— Кажуть, що щось Маскаль замагає, — бовкнув оден.
— Хто то каже? Хто сміє казати? — аж скрикнув Довбанюк зірвавшися з порога і кинувши до гopшка своєю зелізною ложкою.
— Ой пане Городиський, круто з вашою Польщею! Там, повідають, Маскаль повстанців як риби в саку ловить, а котрих зловить, то з тими таке робить, що був-був когут, а потому зістав каплуном!
— Дурні повідають, а ще більші дурні слухають!
— Ну, та ми власне по тихо собі шептали, щоби ви не потребували слухати.
Загальний регіт. Довбанюк аж почервонів зо злости, але не сказав нічого, тілько сів назад на поріг і взявся знов до свого горшка з лемішкою.
— От дармо-сте пана розгнівали, — передразнює оден газда. — Хто знає, може он завтра Польща буде! То то будете в ярмі ходити, що аж гей!
— Га, як у ярмі, то в ярмі, — відказує другий. — Але я гадаю, що пан Городиський не будуть такі, покажуть свою велику ласку для нас, дурних хлопів.
А Городиський нічого, тілько сопе та ячмінну лемішку уплітає. Коли в тім собаки загавкали, а з сусідного закаулка роздався немов цапиний бек, тонкий голосок:
— Горшки друтоваць, мамо-о-о!
— Агій, сказився та в неділю горшки дротує! — загомоніли газди.
— Препрашам, я сем завтра подротую, а нині тілько шукам, де сем проночую! — відізвався з за плота такий самий цапиний голос дротаря.
— Чи бач, який хитрий! Ну, ходи сюда, ходи! — сказали тато і вказали дротареви перелаз.
Дротарів у нас у ту пору дуже радо приймали, бо дротар усе одно, що газета, про всяку всячину розкаже. Бувало повна хата людей найде як на комашню, а він собі на лаві засяде, та "сем" та "лем" — і плете, що єму слина на язик наверне, а люде аж роти порознимають та тілько ахають. Та й волочилося тих дротарів богато, що кілька день усе якийсь новий. Чутка йшла навіть, що йіх навмисне підсилано. Одні казали, що йіх пани підсилають, щоби хлопів бунтували, а другі казали, що уряд підсилає, щоби пантрували, чи хлопи справді не бунтуються.
Так і сей дротар. Переліз на подвірє, привитався з газдами тай сів на приспі. Спочиває. Газди єго розпитують то про се, то про те, а він нічого. Слово-дві скаже, тай далі сопе. За невеличку хвилю вже відкись по селу чутка пробігла, що дротар обявився. Ого, зараз пів подвіря людей насходилося, новин послухати. Тоді мій дротар як не розбалакаєсь! Зразу затинав і "сем" і "лем", плів щось таке, що мара знає що, а далі почав чисто по польськи, тай уже не про що, як тілько про повстанє. Почав розказувати, як то повстанці бють Москаля, як Француз і Англік туй-туй уже Полякам на поміч виступлять, як і наш цісар нічого против того не має, щоби Москалеви "курти скроїти", як то де інде і хлопи до повстаня йдуть, а пани хлопам не лиш панщину, але й усі ліси і пасовиска дарують.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — говорив він. — Ojczyzna woła! Słuchajcie piosneczki!
Тай затягнув своім цапиним голоском:
Stój, wrogu, stój.
Bo nie ustał bój!
Співаючи він підскакував, крутився на одній нозі, помахував у одній руці звоєм дроту, а в другій тим шилом, що горшки править. Люде слухали, дивилися як на комедію, деякі сміялися, жінки хрестилися. А коли дротар закінчив свою пісню страшними словами:
Powiesimy was po parze,
Czynowniki, dygnitarze! —
то всі вибухнули голосним реготом, так кумедно вертівся та перекривлювався дротар.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — приговорював він дальше. — Pokażcie, że wy wierne polskie dzieci!
— Та брешеш, козячий сину! — сказав на те з добродушним притиском оден газда, — бо ми ані не діти, ані не польські!
— Дротарю, я йду з тобою! — роздався нараз різкий, могучий голос. Усі озирнулися і ахнули. На порозі сінешних дверей стояв Довбанюк з горшком недойіденоі лемішки в одній, а зелізною ложкою в другій руці, і не зводячи очей із дротаря, грозив, бачилось, цілому світови.
— Я йду з тобою, чуєш, дротарю! — повторив він іще раз. — А йіх не клич, се хлопство нічого не розуміє.
— Довбанюку! — скрикнув єму мій тато, забувши навіть утитулувати єго паном. — Чи ти стікся, чи тобі що такого?
— Мовчи, хаме! — гримнув Довбанюк, кинувши на тата таким неописано згірдним поглядом, якого я з роду не бачив і бачити не буду. І не кажучи більше нічого, він обернувся, пішов до комори, відмок свою скриньку, вложив до неі горнець до половини повний лемішки, положив таки необтерту ложку, замок скриньку, сховав ключ у сінех під ступу, і взявши в руку палицю, вийшов на подвірє.
— Гурра! — повитали єго люде грімким окликом.
— От козак, раз козак!
— Оперезався, зовсім зібрався.
— Хоч до повстаня, хоч у просо воробців пуджати!
Мов град сипалися насмішки на Довбанюкову голову. А він нічого собі. Взяв дротаря за-під-руку, навіть не поклонився нікому, тай пішли.
— Гей, музики військовоі! З парадою провести пана капітана! — крикнув хтось, і за хвилю де не взялась юрба хлопців з цебриками, нецками, скіпцями; другі по при них з патиками, тай луп-цуп, трах-тарах, тарабанять що сили! Я й сам, тямлю як нині, лупив по цебрику, що трохи дно не вибив. Крик, гвалт, гармідер! А за бандою друга купа йде — парубки, газди, та ревуть-ревуть:
Пристань Юрку до вербунку,
Будеш йісти з маслом курку!
Будеш йісти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
Ну вже, одно слово, з знатною парадою проводили ми Довбанюка аж за село. А він нічого, пішов, навіть не подякував.
Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду кинув. Уже люде й сміятися перестали. Аж ось на першоі Матки знов якось так випало, що у нас на приспі народу зібралося чимало. Сидять, балакають. Коли нараз глядимо: лізе щось улицею, обдерте, згорблене, скулене, ледво ноги за собою тягне. Taй ноги лепські: подрапані, покровавлені по самі коліна, бо як раз тілько до колін останки штанів досягали. Лізе просто на наше подвірє, наближаєся, знимає з голови щось ніби лопушє ликом повязане... Господи, та се-ж він сам, се Довбанюк!
— Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? — скрикнуло разом до него кільканадцять голосів. Але в жаднім голосі й тіни насмішки не було.
— Я! — відповів коротко Довбанюк, і, здавалося, з крайнім напруженєм усіх сил випростувався і гордо пройшов крізь товпу обступивших єго людей. Усі до него з запитанями: а що? а як? а де? а куди? а коли? — а він ані слова. До сіней, та під ступу, та до комори, та до своєі скриньки. Відмок, і першим ділом хап за горнець з лемішкою та за зелізну ложку. Горнець був повний і ложка була повна, але пліснятини. Єму байдуже! Немов нічого й не бувало, сів на той самий сінешний поріг, здрапав плісень, та як почне йісти, як почне!.. Люде обступили єго довкола і постовпіли.
— Бідний чоловік! Два місяці нічого не йів!
На силу мама вирвали єму з рук запліснілу лемішку та дали теплого борщу, пирога, молока. На силу попойів і прийшов до себе. На силу розговорився.
— Та деж ви були?
— А дідько знає! Десь на граници.
— Та щож ви робили?
— А дідько знає! Якісь дуби тягав. Було нас дванадцять, таких самих старих дурнів, як я. Завели нас до якогось пана тай там казали ждати на розкази. Ждали ми ждали, розумієся, в лісі. Далі пану навкучилося, тай каже нам: от, не маєте ту що робити, тягайте оті дуби з того боку границі на сей бік. А то вам через ліси та нетри такі, що крий Боже! Се, каже, потрібно буде для войованя, коли сюди війна прийде. Тягати каже швидко, а йісти дає щораз то скупійше.
Тягали ми, тягали, — адіть, як обтягалися! а далі взяли тай утекли.
— Та кудиж ви ходили такі довгі часи?
— А дідько знає! Найбільше лісами.
— І ніхто вам нічого не казав?
— Ні, ніхто. Я гадав, що хоть арештують та цюпасом до села відішлють — отже не хотіли. Прийшлося самому, голому й голодному паляндрувати. Господи, що я назнався, що я назнався!...
— Ну, а в повстаню ви були?
— А дідько знає! Здаєся не був.
— Ну, а Польща буде? — вирвалось у когось мимоволі.
Довбанюк тілько голову понурив. Мовчав, мовчав, а далі зірвався, тупнув покаліченою ногою до землі, махнув зелізною ложкою по повітрю в якімось неозначенім напрямі, та на ціле горло як не крикне:
— А нехай йім там усім тристенний дідько матір мучить!
Львів, у лютім 1886 р.
*) Регулярно.
11.11.1890