Фройд дав раціональне пояснення тому, що де Сад інтуїтивно відчув: існування агресії, яка схована в ірраціональних глибинах людини і яку цивілізація пом’якшує, але не викорінює
Донасьєн Альфонс Франсуа, маркіз де Сад (1740-1814), з розмахом увійшов в культурний пантеон Франції. Півстоліття тому з його творів було знято заборону й опубліковано у трьох томах у найпрестижнішій літературній серії «Бібліотека Плеяди», а зараз музей д'Орсе присвятив йому величезну експозицію: Attaquer le soleil (Штурм сонця). Таким чином легковажність століття, в якому ми живемо – цивілізація видовищ, – досягне того, чого не добилися влада, поліція і церква, які впродовж двох віків озлоблено його переслідували: покінчити з проклятою легендою, яка оповивала цього персонажа і його книги, і довести, що ані він сам, ані його твори не були такими небезпечними чи шкідливими, як думалося. І що в кінцевому рахунку – попри те, що його ідеї без сумніву були достатньо апокаліптичними і непристойними – як письменник він весь час повторювався, як заїжджена платівка, і хоча інколи шокував, зазвичай був нудним.
Щоб насолоджуватися Садом, необхідним було нервозне підпілля: як жадані діставати ці катакомбні видання, які виставляються в музеї д'Орсе, майже завжди із сфальшованими вихідними даними, які дивом порятувалися від конфіскацій і спалення, і занурюватися в їхні сторінки із відчуттям, що порушуєш закон і чиниш смертний гріх. Оскільки сьогодні «120 днів Содому», «Жустина, або нещасна доля доброчесності» та «Історія Жульєтти, або успіхи пороку» продаються в найбільш респектабельних книгарнях і їх можна прочитати у всіх хороших бібліотеках, привабливість їх суттєво зменшилася і – як це завжди трапляється із монотематичною літературою – усі ці безчинства, описані на їх сторінках, перестають ними бути і перетворюються на гру, фантазію. Мені здається, що в незліченних творах, які він написав, заледве присутній літературний талант: короткий «Діалог» між священиком і вмираючим, в якому прозирає конденсована і міцна думка, без пустослівного богохульства і неквапливих розумувань во славу розпусти, зради і злочинів, які сковують інші його твори – як історичні, так і еротичні.
Ця чудова експозиція в музеї д'Орсе, упорядником якої є Анні Лебрен, великий знавець творчості де Сада і авторка вишуканого есею про нього, вказує на дещо цілком очевидне: що «садизм» винайшов не божественний маркіз, оскільки література і образотворче мистецтво описували жорстокість і сексуальне насильство з уявою, сміливістю і красою вже від найдавніших часів. Але це правда, що можливо, жоден митець, письменник чи філософ не зайшов так далеко, як він, у вивченні цих людських глибин, де бажання та інстинкти, перемішуючись, набувають несказанно жахливих форм. Гойя, картини і гравюри якого, ясна річ, представлені на цій виставці, блискуче узагальнив це у підписі до свого офорту: «Сон розуму породжує чудовиськ». Сад у своїх романах показав, що сексуальні бажання, позбавлені будь-яких гальм, перетворюють людину на жорстоку і хижацьку машину і що суспільство, яке дозволяє їм цілком вільно розкриватися, могло би дійти до знищення усіх форм життя на планеті.
Він теоретично обстоював цю страхітливу утопію в своїх літературних та філософських творах в ім’я безмежного індивідуалізму й апокаліптичного атеїзму, але в реальному житті його ексцеси насправді були невеликими, якщо порівняти їх з безчинствами будь-якого диктатора третього світу, не кажучи вже про якогось Гітлера чи Сталіна. Насправді значну частину свого життя він провів у в’язницях і божевільнях чи утікаючи від своїх переслідувачів, і в його кримінальному досьє нема жодного злочину, лише шмагання деяких проституток і – найсерйозніше – те, що він змусив інших повій ковтати пігулки, які викликають газоутворення і, очевидно, доводять до марення.
Шкода, що він не написав автобіографії, тому що те, що нам відомо про його життя, а це небагато – найкращу його біографію написав Жільбер Лелі, з яким ми разом працювали на французькому телебаченні, який, коли не досліджував життя божественного маркіза, заробляв на прожиток як диктор і плетінням, – показує нам відвертого авантюриста. Його двічі засуджували до смерті, і він двічі утікав з в’язниці, під час однієї з цих втеч він заодно викрав свою власну шваґрову, яка була монашкою. Коли паризький люд штурмував Бастилію, де його було ув’язнено, він з балкону закликав революційні маси відчинити усі ґрати в ім’я свободи. Під час одного короткого періоду перебування на волі він був активним революціонером, але якобінці вважали його занадто «поміркованим» і за це засудили до гільйотини; його врятувала своєчасна смерть Робесп’єра. Та можливо, найбільш незвичайним періодом його життя було ув’язнення у божевільні в Шарантоні, де він написав більшу частину своїх книг і де займався постановками придуманих ним театральних п’єс, в яких божевільні були акторами, – то були вистави, які приваблювали, як кажуть, найбільш аристократичні паризькі родини.
Найвідомішому літературному розпуснику ніколи не бракувало жінок, і хоча він був завчасно постарілим брезклим товстуном, як і його жахливі сластолюбні персонажі, свідчення жінок про нього – окрім свідчень його законної дружини Рене-Пелажі Кордьє де Монтрей, яка, як тільки могла, відправляла його у в’язницю чи божевільню, – говорять про чарівного, вишуканого та достойного в поводженні чоловіка, який відзначався невідпорною в очах дам галантністю. Він завжди заявляв про себе як про пацифіста і навіть написав маніфест супроти смертної кари.
Як усі прокляті великі письменники, Сад завжди пробуджував пристрасті – як у своїх прихильників, так і в огудників. Виставка в музеї д'Орсе розповідає переважно про перших, і серед них в основному про сюрреалістів, які віддали йому почесті, подекуди дуже яскраві, як от уявний портрет Мана Рея, написаний у 1938 р., чи натхненні ним твори Ганса Беллмера. Навіть більше ніж література, сучасні кіно та живопис виказують садистські пороки, принаймні у підбірці творів на виставці. Серед фільмів без сумніву саме картини Бунюеля, схоже, напряму інспіровані схильностями божественного маркіза, особливо в розпусних сценах стрічки «Він» з Артуро Кордовою, які стрічають відвідувача при вході на виставку.
Можливо, на ній бракує більшої присутності Фройда, який – не як літератор чи митець, а як психолог – заглибився у ті самі печери людської сокровенності, що й Сад, і дав раціональне підсумовуюче пояснення того, що божественний маркіз пізнав при допомозі інтуїції, власних химер та уяви: існування тієї агресії, яка ховається в ірраціональних глибинах людського єства і яка знаходить у сексі найкращий спосіб проявитися, чогось, що цивілізація послаблює інколи до м’якших, креативних, а не деструктивних форм, хоча ніколи повністю не викорінює. Це означає, що – як це відбулося і продовжує відбуватися в найрозвинутіших суспільствах – агресія часто нестримно вибухає не лише через сліпе особисте бажання, але й у всіх можливих колективних формах фанатизму, від релігійного аж до політичного та ідеологічного. Парадоксально те, що тероризм, який у наші дні знову відколює номери по усій земній кулі, попри те, що терористи про це не знають, є найбільшою почестю, якою наша епоха вшановує божественного маркіза, якому – хоча він просив поховати його у безіменній світській могилі – влаштували дуже католицьку поховальну панахиду у божевільні в Шарантоні, де він спокійно помер у віці 74 років.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
El divino marqués en el museo
El Pais, 2.11.2014
Зреферувала Галина Грабовська
07.11.2014