Скільки мені ще лишилось

Для усіх нас починається зворотній відлік часу в ту саму мить, коли ми народжуємося. Як і люди, суспільства єднаються довкола трьох часових категорій: минуле-теперішнє-майбутнє

Той, хто лежить на смертному одрі, ймовірно, меланхолійно усміхнеться, якщо почує новину про те, що йому випав головний приз лотереї. Підлітків, які знаходяться на іншому краю життєвої дуги, зазвичай переповнює сильна радість, коли вони їм випадає наймізерніша втіха. Посередині різні літа утворюють розмаїту палітру кольорів, у кожному з яких ми знайдемо іншу тональність (а саме - звичну манеру реагувати, коли з нами трапляється щось добре) того, що можна було б назвати загальним кольором. Та все ж таки не варто випускати з поля зору перші два приклади. Тому що у своєму перебільшенні – і в своїй контрастності – вони проливають світло на дієву присутність у всіх нас певного механізму, конструктивного пристрою, при допомозі якого ми управляємо нашими сподіваннями, бажаннями і майбутніми перспективами загалом.

На мою думку цілком помиляються ті, хто зводять усі відмінності до виключно кількісного виміру, неначе зміни, які з віком відбуваються у вищезгаданих позиціях індивідів, залежать лише від кількості життєвого часу, наявного у кожного з них. Звісно, я не хочу применшити важливість цієї величини. Однак вона є більш суб’єктивною, ніж об’єктивною: з матеріальної точки зору очевидно, що для усіх нас починається зворотній відлік часу в ту саму мить, коли ми народжуємося. Тож я спробую пояснити, про що, як я гадаю, йдеться. 

Наступає момент – в різний час, відповідно до обставин кожного, – коли люди перестають говорити про своє життя чи взагалі життя як про сукупність, як про відкритий, безмежний простір – те, що вони прагматично робили, коли, візьмімо для прикладу, говорили про життя, яке ще попереду, -  і починають вживати вираз, який на позір лиш трохи інакший, але зміст його цілком відмінний: скільки мені ще лишилось. Детонатор змін може мати різну природу: серйозне погіршення здоров’я, перетин символічної дати, вихід на пенсію, втрата дорогої людини… У кожному разі важливим є не так сама по собі дійсність (усі йдуть на пенсію, багатьом доводиться святкувати уродини з числом, яке має сильний негативний соціальний підтекст, є цілий легіон тих, кому їхнє тіло зробило серйозне попередження, не існує способу уникнути символічного чи реального болю через втрату людей, які покидають нас назавжди в той чи інший спосіб тощо), як те, як ми її тлумачимо і, як наслідок, форма, в якій ми схильні реагувати.

Французький історик Франсуа Артог запропонував – аби говорити про загальну царину історії – категорію режиму історичності, яка, можливо, могла би нам прислужитися для того, про що ми тут намагаємося піднімати питання. Режим історичності – це особливий порядок, в якому поєднуються три часові категорії: минуле-теперішнє-майбутнє. Це спосіб вибудовувати час, притаманний кожному суспільству в залежності від того, яка з цих категорій переважає над іншими. Отож не буде занадто сміливим стверджувати – з усіма необхідними уточненнями і відтінками, – що те, що є дійсним для суспільства, дійсне також для людей, і що на свідомості останніх неминуче відбивається форма, в якій епоха, в котрій їм довелося жити, розглядає минущість.

Відносно цього характерною рисою режиму історичності сучасних суспільств є їхній презентизм. Домінування сьогодення над іншими часовими категоріями є настільки сильним, що цей сучасний презентизм Артог вирішив назвати «людожерським». Адже сьогодення врешті-решт поглинуло все. На минуле дивляться як на екзотичну країну, одну з тих, куди – якщо зберігся звичай (я не в курсі) – поїхали би в шлюбну подорож молодята, аби вражатися її диковинками і цікавими місцями, але в яку у жодному разі не навідалися як в реальність, з якою можна себе ототожнювати чи – ще менше – від якої можна чогось навчитись. А що казати про майбутнє: відколи панк-культура визнала його мертвим (no future), його властивість часу загроз, якщо не прямо катастроф, лише посилилася, і від якого через це ватро триматися осторонь чи - якщо це можливо - максимально відтягувати його прихід?     

Резонансні впливи цієї схеми на свідомість людей є нищівними, і у нас є більш ніж достатньо нагод у цьому щоденно переконуватися. Проте як найприємніші і найтепліші спогади, так і найпозитивніші повідомлення та обіцянки неминуче накладають відповідний відбиток на тло бачення минулого і прийдешнього, яке їх активізує і наповнює змістом. Врешті-решт як розуміти задоволення того, хто вважає, що зробив щось правильне, окрім як відповідність зробленого тому плану життя, який самому суб’єкту видається бажаним? А коли ми дивимося вперед: що призводить до того, що нас переповнює надією певна хороша новина, як не той факт, що ми вважаємо її симптомом, ознакою чи індикатором кращого майбутнього, можливо, сповненого усякого роду успіхів чи навіть переповненого щастям (звідси й підліткова реакція, про яку ми згадували на початку статті)?

Через це – серед інших причин – кохання врешті решт зробилося таки неефективним в наші дні. Тому що – якщо ми продовжимо часову симетрію – з одного боку кохання відкидає знецінення минулого, яке намагається у наказовий спосіб нав’язати презентизм (одним із перших завдань, якому – майже систематично – віддаються закохані, є завдання створити наратив про те, коли вони познайомилися, намагаючись не вважати цей момент нічого не вартою випадковістю, а радше чимось схожим на долю). Та з іншого боку кохання проектується на майбутнє з велетенськими, майже нелюдськими силою та енергією (фактично заклик до вічності, нездатність закоханого навіть уявити собі кінець свого кохання, як і закономірне «я кохатиму тебе завжди», є невіддільними від любовної практики). У цьому сенсі цілком можна стверджувати – хоч а і з деякою категорійною зухвалістю, слід це визнати, – що врешті-решт кохання являє собою специфічний режим індивідуальної історичності, особливий спосіб – альтернативний раніше згадуваному людожерству сьогодення – організовувати часи людської душі.

На противагу цьому абразивна стерильність презентизму стає очевидною у багатьох моментах. Наведемо приклад: так секс буде всього лиш втіхою чи незвичайною нагодою торкнутися руками  неба  в залежності від глобальних рамок почуття (чи відсутності почуттів), в які він вписується (зрештою хіба не про це йшлося у фільмі «Німфоманка» Ларса фон Трієра, який так лаяли, можливо, надмірно?) Та може, згадана стерильність стає більш очевидною тоді, коли вона проектується на минуле. Пригадую сміливе зухвальство, безрозсудну претензійність, з якою один молодий філософ коментував якийсь час тому розраду, яку деякі люди знаходять у спогадах про минуле щастя. Натякаючи на цілющу фразу: «хай відберуть у мене прожите», цей мислитель стані зародку писав: «Нещасні. Нічого не можна забрати у того, в кого нічого нема». Нещасний той, хто виявися здатним написати щось подібне, думаю я тепер. Презентизм, який проявив цей філософ, ймовірно, навіть не відаючи цього, намагався спростувати аргумент, що ніщо не може знищити радість від прожитого життя.
Звісно, саме тому той, хто кохав глибоко та сильно, залишає по собі невитравний слід любові. І ця радість від почуття може дати собі раду зі всім (навіть зі смертю, перед якою не схиляє голови). Це означає, що любов володіє колосальною здатністю розкриття: супроти сумної пустоти і безнадійної розгубленості того, хто марнується у безперервній скороминучості сьогодення, кохання проливає світло та правду на увесь час того, хто його переживає (і навіть трохи далі).
 
Мануель Крус, професор сучасної філософії Барселонського університету


Manuel Cruz
Lo que me quede de vida
El País, 01.11.2014
Зреферувала Галина Грабовська