Софія Рудік. Юстина. Все найкраще в її житті було восени… Івано-Франківськ: Мантикора, 2014. 66 с.
Про батьків писати важко… Ні, не так. Писати важко про батьків. І тому, що гріхи їхні падуть на голови дітей – не врятуєшся, і тому, що це чи не найвідвертіший спосіб писати про себе – не сховаєшся. «Чесна» автобіографія поступається у сповідальності «відстороненій» оповідці про маму-тата. На те у літературі, як і на кушетці психоаналітика, є постаті, безпечні для рефлексії Я (а саме вона відбувається у будь-якій родинній історії). Діди, бабусі, прадіди і прабабусі… Софія Рудік пише свою дебютну повість «Юстина. Все найкраще в її житті було восени» про свою прабабку.
Історію Юстини переповісти легко: вона реалістична і, вочевидь, реальна.
Молода жінка, сирота з дитбудинку, була за часів партизанки «зв’язковою Марічкою» – носила листи до лісу. Жінка у війну йде зазвичай за своїм чоловіком, це випадок і Юстини: там воював її коханий – бандерівець Никола. Після розправи з партизанами і самогубства Николи (у яке повірити і яке збагнути Юстині несила), жінка опиняється у небезпеці. Деякий час її, хвору, переховує старша подруга Магда, але за три тижні Юстину все ж арештовують, і після тривалих допитів відсилають до Сибіру. У таборі дівчина тримається своїх – висланих із Західної України жінок, але на роботу потрапляє до м’ясника-вірменина. Той приймає її за дочку і допомагає пережити ув’язнення. Горе приходить від сина м’ясника – жорсткого і холодного ґвалтівника, від якого Юстину, між тим, рятує випадок. Повернувшись після табору до рідного селища, вона зустрічає Миколу, який був закоханий у дівчину ще до війни. Він розриває свої заручини і жениться на Юстині. Історія Юстини триває – їй ще випадає поховати і цього Миколу, довго старітися і помирати наодинці зі своїми спогадами.
Так, розказати її історію легко. А як відтак з нею жити? Про це, власне кажучи, і написано книжечку Рудік.
Є на початку повісті вдала метафора (принаймні, мені хочеться її за метафору вважати). Хвора стара галюцинує: її ноги заростають землею, землею Звідтам, вона просить допомогти їй ту землю відгребти: «Ти що, не видиш, що я в цій клятій ямі? Все… все навколо мене обростає землею, а я мушу її відкидати. Не раз цілу ніч роб’ю, а єк не годна, то біда мені велика. Господи, аби лиш земля ця не росла!.. Дай мені лижку, – просила нещасна, – я буду трохи відкидати, бо не вижу своїх ніг… – сказала і подивилася на ноги так, що я й сама повірила, ніби вони засипані холодним ґрунтом, привезеним Звідти». Зняти ці «культурні шари», щоб звільнити прабабку і відтак стати вільною від Звідтам і собі – ось завдання юною оповідачки.
Юстина – зрештою, не людина. Або не лише людина. Поступово, крок за кроком, вона постає як хтонічна істота: Богиня, яка вийшла із землі, і нині земля кличе її до себе. Вона і сама – Мати сира земля. З’явилася нізвідки, і її робота на цьому світі – ховати: друзів (подругу, яка замінила їй матір, колежанку, котра загинула на лісоповалі), чоловіків… Зверніть увагу, кохані Юстини – тезки: нерозрізненні між собою жерці і богиня-удова між ними. Їхня любов – служіння, що його неможна покинути (тому самогубство Николи не пояснити жодним раціональним аргументом, хоч як Юстина намагається це зробити, наполягаючи: його б і так, і так вбили совєти). Події, в які всмоктує Юстину Велика історія – це події священної Жертви.
«Ходила до нього на могилу, садила квіти й дивувалась їхній красі. Юстина хотіла сама стати квіткою… Це була б єдина квітка, яка проросла в землю, а не з неї. Так вона хотіла до нього. Потім згадувала, що вона – людина, ще жива, брала до рук ґрунт й цілувала його. Лежала біля свого чоловіка й питалася: – Миколо, ти чого не сказав, що хочеш так швидко піти? Тобі, певно, там холодно… Я би накрила тебе собов, але не можу. То я у всему винна. Я. Спочатку пішов він. Потім – ти».
Є один момент у книжці, напрочуд чужорідний і непереконливий. Він цим увагу і привертає. Під час заслання Юстина гидує роботою у різника. Скривавлені кусні свіжого м’яса викликають у неї фізичну огиду, незрозумілу для сільської молодиці (зате очевидну для її правнучки). Юстина, здригаючись, з відразою промиває жмути кишок та відмовляється від звареного з них супу (а у таборі ще й як голодно). Але на Великдень вона краде і виносить, приладнавши на шиї, кільце ковбаси (ті самі кишки), щоб пригостити подруг. Насправді, їжа, як і кохання, в житті Юстини – така сама ритуальна жертва: вона є способом відрізнити Своє від Чужого. Ці кишки є їжею мертвих, споживаєш їх – автоматично долучаєшся до Звідтам, «їхнього» світу мертвих. Зураб, котрий зауважив крадіжку ковбаси, дозволив її, бо знав – Юстина цей харч не споживатиме. Натомість відразу після «ковбасного» Великодня загине подружка Леся. Ритуал здійснено.
Це твір про Своє і Чуже. Інколи в повісті їх легко означити. Тут – своя земля і своя воля, за яку гинуть свої хлопці і страждають свої жінки. Там – чужина. Але на чужині стають ворогами і свої. Юстину арештовують, бо видала її своя ж подруга – мертвого Николу приревнувала. Коли жінка поверталася з Сибіру, її обікрали – свої таки, дівчата-попутниці зі Львова. Натоміть не дав загинути на чужині м’ясник Зураб… Здається, слово «земляк» у повісті Рудік повертає собі початкове значення – той, хто вийшов з однієї з тобою землі і піде в неї.
Втім, Звідтам – активна сила перетворення, опиратися їй важко. І годі вважати її простим зрозумілим злом. Прабабця, яка повернулася Звідтам, вона – своя чи чужа?
У подібному творі важить будь-який спосіб дистанції та іншування. Що вже казати про мову. Жінки Рудік говорять по-різному. Молодша – поетизмами, труїзмами, усілякими красивостями (за якими недосвідченій авторці далебі так легко сховатися; сподіваюся, це минеться). Стара – діалектизмами. Її гуцульська говірка вказує водночас і на автохтонність, і на екзотичність.
Повісті Рудік передують думки про цей твір Євгена Барана, Володимира Єшкілева, Сергія Грабара, Степана Процюка (оце, я розумію, гучний «спуск на воду»!). У книжечці дебютантки вони побачили і мудре замилування минулим, і відтворення родинної історії, і сильний жіночий характер, і авторську гру на межі реалізму і психоделіки… Все це тут є, очевидно. Проте, здається мені, не має особливого значення, вигадана історія Юстини чи реальна. Важить те, що розповіла нам її Рудік як історію однозначну. Вона триває між уявленим, яке не розрізнити, і подією, яку слід впізнати. В цьому, здається, і проявляється відмінність «біографії матері» від «біографії прабабки»: той, хто знає, не хоче говорити, а все ж таки говорить; натомість той, хто мусить знати, відмовляється чути істину, котрої прагне.
Є такий заяложений жарт серед викладачів спеціальності «літературна майстерність»: одну повість здатен написати будь-який початківець, адже у всіх було дитинство. Писати про себе – хвороба першого твору, якої уникнути Рудік майже вдалося. Ховатися від себе – навичка професіонала, котрої авторка ще не набула. Разом – випадає вдалий час для знайомства. Раджу його не втратити.
03.11.2014