XIX Міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев» тривав у Львові з 27 вересня до 5 жовтня. Попри фінансові труднощі та непевність політичної ситуації, фестиваль відбувся. Половину коштів від вартості квитків передали на підтримку конкретним воїнам, що перебувають у шпиталі.
Протягом восьми фестивальних днів показано шістнадцять вистав. Одинадцять із них (дві третини) – це вистави львівських драматичних театрів та колективів.
Вистава «Сон», Луганський обласний театр ляльок.
Афішу цьогорічного фестивалю прикрашало гасло – «Схід і Захід разом». Наміри в організаторів були якнайкращими – привезти вистави Луганського академічного театру ляльок та Луганського академічного обласного російського драматичного театру, і так засвідчити їм свою підтримку. Але трупи не змогли зібратися, не вдалося вивезти декорації зі зруйнованого Луганська. Відбулася лише зустріч із художником Олексієм Хорошко та режисером Олексієм Кравчуком із Луганського театру ляльок. Замість живої вистави показано відеоверсію їхнього спектаклю «Сон» за поемою Шевченка. Окрім цих колективів ніхто інший не претендував на статус «Сходу», тому гасло втілилося тільки на афіші.
«Класика очима експерименту» – інше, традиційне гасло, під яким незмінно вже двадцять п’ять років відбувається «Золотий лев». Можна сказати, що такий підхід практично безпрограшний. Завжди знайдуться ті, хто захоче поставити класику. Завжди знайдуться ті, хто захоче з нею поекспериментувати. Цього разу серед шістнадцяти вистав в афіші знайшлися чотири, які можна назвати експериментальними. Ще п’ять приурочені до 200-го ювілейного року Т. Шевченка. А також постановки сучасної драматургії – набереться зо три. Проте, були і такі вистави, які невідомо куди зарахувати. Наприклад, «Пеппі Довгапанчоха» за казкою Астрід Лінґрен у Першому українському театрі для дітей та юнацтва: казку можна назвати «класикою», але постановку «експериментальною» – аж ніяк. Коли згадати ще й дату прем’єри – 2008 рік – то присутність цією вистави на фестивалі взагалі дивує. Тим більше, усі львівські постановки можна подивитися і без фестивальної «шапки».
Отож, маємо шістнадцять вистав, об’єднати які можна хіба спільним словом театр. Навіщо уся ця арифметика? Адже (зважаючи на обставини) добре, що фестиваль відбувся взагалі. Проте, відсутність певної внутрішньої концепції не дає можливості побачити його завдання та цілі, і загалом назвати це фестивалем. Огляд театральних здобутків? – Чиїх? За які роки? А чи здобутків? Не знайшовши відповідей на ці суттєві питання, без яких аналіз фестивалю неможливий, говорити про нього як про явище, що розвивається чи деградує (більш імовірно) теж неможливо.
З упевненістю можемо хіба що подякувати організаторам за вистави колективів-гостей. Їх було небагато, тож ліпше згадаймо про них кількома словами.
Вперше до Львова приїхав відомий польський режисер-художник Лєшек Мондзік з театром Scena Plastychna KUL. Вдень перед виставою з ним відбулася зустріч-інтерв’ю. Малюючи картини, він завжди хотів чогось більшого. Творив, а результат – намальована картина – ніби нерухоміла, ставала нецікавою для нього. У театрі Мондзік знайшов для себе можливість стати творцем живої картини. У сценічній рамі йому вдається кожного разу повторювати процес написання живописного твору, який можна творити багато разів (кожного разу з іншими глядачами). Він придумав особливу систему та техніку, що вирізняє його серед інших театральних художників. Його простір-полотно – це темрява, в якій люди та предмети з’являються немовби зі своїм світлом. Після понад двадцяти п’яти років такої роботи, зазначив пан Лєшек, театр далі залишається для нього привабливим. Ще не про все він сказав зі сцени. Кохання, таємниця жінки, самого життя, стосунків з Богом – такі теми його майбутніх діалогів з глядачем.
На фестивалі показали виставу «Lustro», де режисером, художником та сценаристом є сам Мондзік. Її вже бачили в Дрогобичі на фестивалі Бруно Шульца, бо в основі вистави лежить мистецька рефлексія над життям дрогобицького художника та письменника. Образи оголених жіночих ніг, людей з багатьма масками, символи круків та дзеркал взяті з рисунків та творів Шульца. Глядачам, які не знайомі з цією постаттю, мабуть, було важко сюжетно пояснити побачене. Проте, можна було просто насолоджувалися з’явами, світлотінями та загадковими персонажами. Усе дійство супроводжувала музика Пйотра Клімека. Вона творила атмосферу загадкового задзеркалля, в якому жив герой. У ній причувалося і скрипіння воза, і звуки дзвонів, і єврейські мелодії.
Вистава завершилася так швидко, що глядачі не могли в це повірити. Ще півгодини по фіналі вони чекали продовження вистави. Проте, вистава саме така – коротка. Актори не вийшли на поклон, не спала завіса, все завершилося без звичного театрального апофеозу оплесків. Це було своєрідне запрошення від творців – до медитації та глибшого роздумування над побаченим.
Театр «META» з Мюнхена (Німеччина) показав виставу «Musicophilia». В анотації зазначено, що постановка інтердисциплінарна: «Музика стикається з Неврологією. Наука з Кольором. Слухання як спосіб потрапити в наш мозок». В її основі лежить наукове дослідження Олівера Сакса, викладене в праці «Музикофілія». Крок за кроком розповідається історія стосунків людини з музикою. Починається все з захоплення нею, її особливою здатністю передавати емоції та почуття. Наступний крок цих стосунків – фанатичне репетирування, яке ніколи не припиняється – ні вдень, ні вночі. Музика здатна руйнувати психіку людини. Але останній крок – вона здатна і зцілювати. Вона може стати особливою мовою для порозуміння світу та людини. На сцені стояли вісім циліндрів, що були і внутрішнім світом персонажів, їхніми кімнатами, будинками, містами… Ці білі, стерильні, але крихкі схованки то рятували персонажів від музики, то ставали для них в’язницями. У виставі було багато звуків і музики: мелодійної та дисгармонійної, голосної і тихої, живої (скрипка, віолончель) і в записі. З допомогою проекції еквалайзера на білі циліндри музика справляла ще й візуальне враження.
Втілити наукову працю, хоча б і таку, що базується на конкретних прикладах (життєвих історіях) – завдання доволі непросте. Діалогів в інсценізації майже немає: цитати, визначення, діагнози, історії пацієнтів. Подій як таких у сюжеті теж не було. Актори говорили англійською чітко і артикульовано, щоб усім було чутно та зрозуміло. Все проходило в заповільненому ритмі. Своєрідна наукова лекція/розважання під і про музику.
Родзинкою і справжнім театральним святом стала вистава «Дзяди» Мінського «Театру Ч» у жанрі «велика імпровізація». Режисер – Рамуне Кудзманайте (Литва), художник-постановник – Маріус Яцовскіс (Литва), художник костюмів – Надія Гультяєва (Литва), композитор – Фаустас Латенас (Литва), продюсер – Андрій Черний (Білорусь).
Чомусь завжди думалося, що «Дзяди» Міцкевича – це тільки про поляків… Але виявилося – і про білорусів, і про українців! Ба, навіть і про Майдан: бунт, ув’язнення студентів, арешти, розстріл…
«Збудувати дім, посадити дерево, виростити сина»…
Як показує історія співіснування народів (слов’янських зокрема) збудувати непорушний дім непросто – завжди знайдеться «орда» чи «цар», що його зруйнує. Завжди знаходиться чиясь рука з мечем (ножем, указом, рушницею), що забирає сина і рубає дерево. Несправедливість є і триває. Вона є нашим минулим. Вона – наше теперішнє. Але чи майбутнє?
На сцені театру «Дзяди» існували в такій близькій, знайомій українцям народно-містичній атмосфері: обряди, примовляння, віщування, молитви, ікони, свічки, пісні і т. і. Слова, музика, інтонування, звучання, емоційне забарвлення – точні, контрапунктні, зрозумілі і багатозначні. Працювала одна велика команда. Актори творили незабутні образи персонажів: жодного зайвого чи непотрібного жесту, руху. На початку – це веселі та безтурботні підлітки, що бавляться снігом. Його на сцені немає, але хіба хтось у залі це помітив? Згодом приходить баба, і усі разом починають поминки та викликають духів. Усі тримають у руках дзеркала, щоб відбивати світло свічок, посилаючи сигнали в темряву за вікном. Вони викликають заблукані душі на сповідь. Душі з’являються і розповідають так, що аж мороз іде поза шкірою. Останньою з’являється душа Ґустава, який шукає свою наречену. Вона чомусь його не дочекалася і одружилася з іншим. А душа Ґустава, великого поета Конрада, не може заспокоїтися, бо втратила найбільшу любов свого земного життя.
Друга дія розповідає про події минулі, що сталися ще перед поминальним обрядом першої дії, – довкола повстання студентів у Вільно. Серед ув’язнених – Ґустав. Не витримавши, він кидає виклик у монолозі, зверненому до Бога; це стає ключовим моментом – усе сповільнилося, усе завмерло. Що буде далі?
Після вистави публіка довго обдаровувала гостей оплесками. «Слава Україні!» та «Жыве Беларусь!» зі сцени об’єднало акторів та глядачів: білорусів, литовців, українців.
Останнім гостем фестивалю стала вистава «Квітка “Будяк”» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в режисурі Станіслава Мойсеєва. Авторка п’єси, сучасний драматург Наталя Ворожбит, написала її за мотивами «Маклени Ґраси» Миколи Куліша. Можна вважати це теж прочитанням класики, і навіть експериментальним. Проте, змінений під сьогодення контекст та кілька нових персонажів не привнесли нічого суттєвого в сюжет. З’явилися нові лінії, які потрібно мати «на увазі», відстежувати, як у бразильському серіалі. Нові персонажі ще більше драматизували важке становище головних дійових осіб. Проте зникла ідея – а заради чого їм жити? Що такого цінного є в їхніх стосунках, родинах? Цікавий прийом зонгів-монологів, де кожен персонаж мав можливість вилити душу, на жаль, не допоміг. Питання «бути чи не бути?» звучало тільки в контексті – «є гроші чи нема?». Якось заземлено вийшло. Звичайно, грандіозні, небачені у Львові декорації, озвучення, візуальні ефекти, дебютанти та добре відомі актори зробили виставу подією. Хоча, як сказала одна поважна глядачка, якщо забрати усе оформлення, то буде щось схоже до заньківчанського «Останнього гречкосія». Сюжети та фінали обох вистав дійсно схожі, та все-таки відрізняються: столично-новодрамівська гуманніша від провінційно-старольвівської – у них на депутатів ідуть з револьвером, а у нас – з вилами…
Звичайно, добре, що фестиваль «Золотий лев» відбувся. Хоч і не надбав особливих «театральних здобутків». Добре, що театри у Львові працюють, намагаються морально підтримувати колег зі Сходу та фінансово – наших воїнів. Будемо сподіватися, що коли актори, режисери та інші працівники наших та східних театрів повернуться чи приїдуть з територій воєнних дій, театральне середовище Львова зустріне їх належно. Грошова допомога дуже важлива, та мистецька підтримка, слово, співчуття і дружній жарт – ще більше. Наша готовність тут – їхня перемога там. Вони повернуться іншими, а якими їх зустрінемо ми?
24.10.2014