Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 1, с. 1 — 4; № 2, с. 21—25; № 3, с. 41—44; № 4, с. 62—65; № 5, с. 81-83; №6, с. 99—102; № 7, с. 119—121; № 8-9, с. 139—144; № 10, с. 162— —167, № 11-12, с. 185-189; 1882, № 13 (1), с. 211—216; № 14 (2), с. 231-236, № 15 (3), с. 253-258; № 16-17 (4-5), с. 277-285; № 18-19 (6-7), с. 309—318; № 20-21 (8-9), с. 333—345.
У вересні 1882 р. на подвійному номері 20-21 (8-9) видання журналу «Світ» припинилося. Як видно з редакційної примітки в кінці XX розділу («Світ», 1882, № 20-21 (8-9), с. 345) «К[інець] б[уде]», повість «Борислав сміється» мала закінчуватись у найближчих номерах, але в зв'язку з припиненням видання дописана так і не була. В архіві І. Франка (ІЛ, ф. З, № 317) зберігається автограф начерку плану дальших розділів повісті «Борислав сміється»:
XXI — Смерть Леона
XXII — Смерть Матія
XXIII — Unf [all]* Бенедя
XXIV і XXV — Дальше пожар
XXVI — Андрусь в суді
XXVII — Рифка і Фанні
І. Франко почав працювати над розділом XXI (написав початок), і на цьому робота над повістю урвалася.
Автограф тексту, надрукованого в журн. «Світ», не зберігся. Автограф початку XXI розділу повісті «Борислав сміється» зберігається в архіві І. Франка (ф. З, № 335). Опублікований він вперше у п'ятому томі Зібрання творів І. Франка у двадцяти томах (К., Держлітвидав України, 1951, с. 454—456).
В архіві І. Франка зберігається також частина автографа первісного варіанта XVI розділу повісті (ф. З, № 335), опублікованого вперше в примітках до п'ятого тому двадцятитомного Зібрання творів І. Франка (с. 466—473).
Наводимо цей варіант XVI розділу за автографом (ф. 3, № 335). Текст уривається на середині слова.
XVI
Як змінився Борислав через одну ніч! Другий день робітницької війни зачався бурливо, шумно. Шумів зразу, правда, лиш вітер, що схопився по півночі, але всі: і жиди, і робітники чули, що на тім шумі сьогодні не скінчиться. Герман і «Леон ще вчора ніччю приїхали до Борислава і зараз при вході дуже здивувалися, побачивши при гостинці робітницьку варту, що мовчки, понуро розступилася перед ними і впустила їх до Борислава, немов у темну пропасть. Ані Герман, ані Леон нічого не сказали до тих вартових, а тільки мірили їх поглядами, повними німої злості і ненависті.
Сейчас по своїм приїзді Герман післав Мортка по жидах-предприємцях, щоби сходилися до нього на нараду. Але що вже було досить пізно вночі, а купи робітників, хоч мовчки, але все-таки грізно ходили по Бориславу, то й нікотрий жид не важився виходити на вулицю.
— Завтра прийдемо, всі прийдемо,— говорили, тремтячи зо страху, жиди і додавали звичайно: — Господи, господи, що то сеї ночі буде, що то буде!
Але вночі нічого не було, окрім вітру. Ріпники спали спокійно в своїх цюпках і комірках, дожидаючи й собі ж, що то буде завтра. Тільки Герман довго не міг заснути, лютуючись то на проклятих гоїв, то на глупих жидів, котрі так раптом переполошились і голови потратили.
Зато Леон Гаммершляг хотів по-свому показатись смілим і практичним гешефтсманом і, скоро тільки приїхав, сейчас післав свого вірника шукати за Бенедьом. По добрій годині шукання вірник здибав Бенедя на улиці.
— Бенедю, Бенедю! — скрикнув він, побачивши його.— Агов, Бенедю!
— А що такого? — спитав Бенедьо. Вірник прискочив до нього і вхопив його за руку, немов боячися, щоб він не перекинувся птицею і не перхнув перед його очима в воздухи.
— Ходіть до пана! Пан дуже просить, щоб ви зараз прийшли до него.
— До якого пана?
— Ну, до Леона,— хіба не знаєте?
— А, так, до Леона! А не знаєш, чого так напруго я потрібний Леонові? Бо я, чоловіче добрий, часу не маю.
— Ну, ну, на одно слово,— чи то часу багато забере? Ходіть, ходіть!
— Коли так, то ходім,— сказав Бенедьо, і вони пішли до Леонової кватири.
Леон стрінув Бенедя з якимось помішаним, неозначеним усміхом, котрий ніби мав виражати моральну перевагу вітця над блудним сином, але на ділі тільки незручно закривав гнів, і непевність, і тривогу спекулянта, котрому в самій найкращій хвилі задумана спекуляція починає під руками розпливатися.
— Ну, Бенедю, що чувати? — спитав він.
— А що ж би? — відповів спокійно Бенедьо.— Нічо так надто великого.
— Що я чую! — говорив далі Леон, чимраз піднімаючи голос і чимраз виразніше показуючи своє поміщання і тривогу.— Ви ту бунт якийсь робите! Ви знаєте, чим то пахне?
— Бунт,— відказав Бенедьо,— борони господи! Куди нам до бунту! Ми тілько хочемо допімнутися троха ліпшої платні.
— Допімнутися! — аж скрикнув Леон.— Ба, та так допоминаєтеся?
— А що ж діяти, коли інакше не можна.
— Але якої ж вам ліпшої платні? — спитав Леон по хвилі мовчанки, вже розважливіше.— Адже ж ви самі годилися зо мною, і пристали, і сказали, що вам досить!
— Та ту не о мене ходить,— сказав Бенедьо.— Я на вас не жалуюся і для себе більшої платні не домагаюся. Але другі, другії Другим кривда дієся. Тепер голод, хліб дорогий, а їм іще платні раз по разу уривають. Люди з голоду пухнуть, вижити не можуть за тоті гроші,— ну, то й мусять допоминатися.
— Ну, то нехай би тамті допоминалися, про мене, але пощо ж було вам відступати від роботи при моїй фабриці, де вам прецінь добре?
— Що ж було діяти,— відказав Бенедьо,— коли громада каже покинути всяку роботу, то ми не могли виламуватися з-під громадської волі. Адже знаєте, як то кажуть: для кумпанії дався циган і повісити.
— Гм, та воно-то так,— сказав якимось силуваним голосом Леон, щоб і в тій тяжкій хвилі показати себе лібералом, хоч в душі страшно кляв і Бенедя, і кумпанію, і свій глупий лібералізм.— Але я все своє кажу: вертайте до роботи! Адже ви знаєте, як мені квапно дієся! Ладунок мусить за тиждень бути готовий,— а ні, то руїна моя! Я весь свій маєток поставив на тоту карту, я зазичився,— а тепер як не додержу контракту, то що зо мною буде!
Все те проговорив Леон уже не первісним гнівним тоном, але так м’якенько, далі благаюче, а далі немов аж плачливо, що Бенедьові самому жаль зробилося.
— Та що ж я тому пораджу,— сказав він, похиливши голову,— як усі стануть наново до роботи, то й я, певно, стану разом з ними. А всі стануть аж тоді, як їх жадання будуть заспокоєні.
— Але які ж ваші жадання? — скрикнув знов гнівно Леон.
— Невеликі, зовсім невеликі. Для тих, що до ями йдуть, по дванайцять шісток денно, для тих, що наверха, по ринському...
— Ну, ну, ну,— перехопив зрадуваний Леон,— що ж великого! Зачим бунтуватися? Виходіть завтра на роботу, я готов платити таку платню!
— Біг заплати вам, паночку, за ваше добре серце,— сказав Бенедьо,— але ту ще, крім вас, і другі є. Як усі на то пристануть...
— Усі? А що ж мені до всіх?
— Воно-то правда, що вам до всіх діла мало, але для нас, то важна річ. Ми інакше не можемо. А крім того, іще одно жадання, дуже важне!
— Ще одно? Е, та бо тих жадань у вас як з дірявого міха сиплеся!
— Що ж діяти, прошу пана! Громадська воля. Кажуть робітники, що поти не підуть назад до роботи, поки їм пани не зобов’яжуться на кожду кошару платити по ринському до запо-могової каси,— знаєте, на порятунок в разі каліцтва або безроботиці.
— Га? Що? — скрикнув Леон, мов не дочуваючи.— Каси запомогові! Порятунок? По ринському на кошару? А се хто вас такого навчив?
— Хто навчив, то навчив,— відказав спокійно Бенедьо,— досить, що така воля робітників.
Сього було занадто для Леонового лібералізму; він не видержав.
— Га, от що! — крикнув він кидаючися, почервонілий зо злості, до Бенедя. — Такі-то ви? Я гадав, що ви люди як люди, а ви соціалісти, рабівники! Ні, не буде того! Марш ми з хати! Не хочу й бачити вас на очі! Я собі найду робітників!
Бенедьо тихо вийшов, а Леон довго ще бігав по світлиці, пінячись зо злості і проклинаючи на чім світ стоїть усіх соціалістів, комуністів і прочих того роду розбійників, котрі ось уже й до нашого краю дібралися і збаламутили смирний бориславський народ. І чим лютіше він проклинав тих ненависних бунтівників, тим сильніше надія його чіплялася одної стеблинки: сподіваних із Дрогобича робітників, котрих завтра, скоро світ, мав припровадити його вірник. Хоч зразу щось немов шептало йому, що й на той рятунок ніщо багато надіятися, то згоді, чим більше він входив в гнів на Бенедя і на його кумпанію, тим сильнішою і певнішою в його очах робилася надія на рятунок з Дрогобича. З тою надією він і заснув.
А Бенедьо за той час уже сидів у Матієвій хаті і розповідав зібраним побратимам свою розмову з Леоном.
— Зараз видно, що знающий чоловік,— заключив він своє оповідання,— відразу пізнав, в чім головна вага наших жадань. Каса запомогова! Те його найдужче вкололо. Але іменно для того треба нам якраз на те якнайсильніше настояти.
— Але, може, воно й правда, що він схоче деяких сторонських робітників спроваджувати,— сказав Стасюра. — Се могло би для нас бути лихо.
— А відки він їх так духом спровадить? — відказав Бенедьо.
— А впрочім, нехай і спроваджує,— додав рішуче Андрусь Басараб,— адже нащось при входах наша варта стоїть! Панів то впустимо, але з робітників ані душі. Хоч би мало й до бійки прийти!
Отак приготовлювалися обі сторони до рішучої боротьби,— тож і не диво, що на другий день усі прокинулися з тим певним переконанням, що до такої боротьби в найшвидшім часі прийти мусить. Те переконання додало всім якоїсь відваги і смілості. Робітники збиралися купами по вулицях, розмовляли голосно, реготалися, а коли де появився жид, то, не займаючи його прямо, допікали йому співанками з бориславського життя. По кількадесят голосів складалося докупи і, величезним хором, мов, ревом бурі піднята, розлягалася по Бориславі гнівно-сумовита пісня:
Ой, ви жиди бориславські, сто сот мамі ваші,
Ой, то ми ся набідили у ті ямі ваші!
Правда, жиди і нині не були надто много сміліші, як учора, а деякі то тайком порядно-таки тремтіли, побачивши грізні співаючі громади ріпників по вулицях,— але все-таки й жиди перемагали потроха свою тривогу, вихилювалися по одному з домів, виходили на світ божий і спішили до Германового дому на нараду. В своїм поганім безраднім положенні вони всіми думками чіплялися тої наради, надіючись, що чень же з неї виплине для них яка поміч. Перед Германовим домом їх збиралася чимраз більша купа, і чим більше їх збиралося, тим більша відвага вступала в них, тим голоснішою і смілішою ставалась їх бесіда, тим легше здавалось їм побороти тоту громаду збунтованих робітників. Тільки Герман, що швидко вийшов до них і по привітанні запросив усіх до покою, був якийсь мовчазливий та немов розсіяний, снувався то сюди, то туди, частенько вибігав на вулицю, прис лухувався до чогось і не зачинав наради. Жиди гомоніли, сперечалися о речах посторонніх, ждали, аж Герман зачне нараду, але Герман не зачинав, усе прислухуючись, усе чогось дожидаючи.
А між тим на гостинці, ведучім з Губич до Борислава, розпочалася перша перепалка робітницької війни. Леонові і Германові вірники назбирали й справді в Дрогобичі всілякого зброду: водоносів, сміттярів та денних зарібників, жидиків-підростків, що то по понеділках сірку поміж хлопські вози носять і продають, і взагалі всіх незанятих людей, пообіцяли їм по ринському денно і повели до Борислава, щоби зломити упір бориславських робітників. Скоро світ, вирушили з Дрогобича дві громади, людей зо двісті разом, і, регочучись, співаючи та кричачи, повалили до Борислава. Але чим ближче доходили до цілі, тим тихіше робилося між ними. Тут і там приставав до них якийсь чоловічок: то чесний газда з поблизького села, то якийсь парубок,— заходив з тим або другим в бесіду,— сказав пару слів і відходив,— а по тих пару словах якось чимраз тихіше робилося в крикливих і охочих громадках дрогобицької бідноти.
— А куди бог провадить? — так звичайно питав посторонній чоловічок декого з вандруючої громади.
— До Борислава,— відповідали йому.
— А там за чим?
— Ну, на роботу.
— Гм,— відказував чоловічок і якось значучо крутив головою.
— Та що такого? — питали його.
— А по много вам обіцяли платити?
— По ринському денно.
— Гм,— відказував чоловічок і знов значучо крутив головою.
— Та що ту такого? Чого гмкаєш, а не говориш ясно, в чім діло? — приставали до нього.
— Та я нічого! Я тільки міркую, чи варта шкіра за виправу: чи варто за ринський наражувати своє життя і ще собі самому шкодити.
— А то як? Що се ти таке говориш?
— Бо то, видите, в Бориславі бунтація,— вас там не пустять по добрій волі, а будуть битися з вами до посліднього, от що! А по-друге, треба вам знати, що вони якраз для того збунтувалися, що жиди замало платять і все уривають платні. Вони й з вами то само зроблять, скоро їм поможете тамтих зламати. А як тамті виграють і присилують жидів ліпше платити, то й вам би ліпше було. Чи так?
— Та воно-то так.
— Ну, видите! Я би гадав, що вам би не треба мішатися до того діла. А втім, як собі знаєте, як ваші воли тягнуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю! Бувайте здорові!
От такі бесіди вели з вандруючими громадами стрічні чоловічки, і не диво, що після кількох таких стріч і веселість, і смілість, і охота тих громад якось поволі попритухали. Ще жиди-бідаки найзавзятіші були: вони раділи, що брати будуть по ринсь-кому денно, і хоч не дуже мила була їм бориславська робота, та все-таки добрий заробок занадто сильно манив їх до Борислава. Так вони минули Губичі і дійшли до толоки, на котрій стояла робітницька варта. Окрім варти, на толоці аж кишіло робітниками, а трохи обіч палало велике огнище під великим кітлом, в котрім варилася каша. Той вид дивно вразив першу надходячу громаду під проводом Мортка. І самому Морткові зробилося ніяково, коли напроти себе на гостинці поміж вартою побачив старого МатІя. Але, кріплячися якмога і обертаючися до своїх, він крикнув: — Ану, за мною! Не бійтеся!
Вже ріпники побачили надходячих і лавою повалили напро-тив них ід гостинцеві, але не займали їх ані одним словом. Мовчки йшли одні другим назустріч.
— Гов! — скрикнула варта, коли зблизилися на яких двадцять кроків.
— Далі, за мною! — кричав Мортко до своїх, хоч у самого, не знати чому, почали тремтіти коліна. Але, незважаючи на його розказ, приходяща громада стала. Мортко поступив іще два кроки наперед, але, видячи, що ніхто не йде за ним, став також.
— Чого спиняєте людей серед дороги? — крикнув він гнівно до вартових, стараючись гнівом покрити тривогу.
— Ади, який лютий! — жартував хтось з товпи. Деякі зареготалися.
— Тихо, тихо! — роздалися голоси, і в тій хвилі виступив Матій наперед і, звертаючися до приходящої громади, сказав:
— Товариші, робітники, вислухайте, о що вас будемо просити! Ви вже, може, чули, що ми ту загадали зробити. Погано нам жити в Бориславі, бідним зарібникам,— усюди погано, а ту най-поганше. Часи тісні, а плата мала. Робота у нас погана, небезпечна, чоловік лізе в яму і ніколи не певний, чи вилізе з неї живий. А за таку роботу що маємо? Платні песій гріш, так що чоловік мусить з голоду мліти, а до того ще тисячні кривди та збиткування. Чи можна ж так далі жити? Ні! І для того ми зібралися докупи, щоби дружною силою допімнутися свого права, добитися собі якоїсь полегші. Як єї діб’ємся, то се буде полегша не лиш для нас, але й для всіх бориславських робітників і для вас. То чей же ж ви не схочете в’язати нам руки в тій війні, чей не схочете відбирати нам послідню надію і за тих мізерних кілька ринських псувати нашу і свою власну будущу долю? Просимо вас, товариші, вертайте назад, відки вас приведено!
Мертва тиша лежала під час тих слів над бориславською толокою. Ціла тота маса людей стояла недвижно, в ожиданці якогось першого знаку, котрий буде або знаком спокою і згоди, або страшної бійки. Знак вийшов від Мортка. Він раптом прискочив до Матія і, штовхнувши його кулаком в груди, скрикнув:
— Що ти ту будеш плести дурниці, ти, старий псе! Ану, хлопці, далі за мною, до роботи!
Але в недобру пору зібрався Мортко на таку відвагу. Вартові крикнули з лютості і кинулися на нього з кулаками, а голота, котру він привів з Дрогобича, підкинула капелюхи догори і крикнула:
— Гурра! Дай вам боже щастя, товариші! Ми не ваші вороги! — І як стій ціла громада обернулася і вернула до Дрогобича. А Мортко, збитий, окровавлений, ледве здужав продертися крізь громаду і побіг до Борислава, щоб донести Германові о всім, що сталося.
— Гурра! Наша взяла! — радувалися робітники і вже почали розходитися: хто ід кітлові, а хто до Борислава, коли втім із-за річки, що плила коло нової Леонової фабрики церезини, із-за кручі, через котру вела до Борислава бокова стежка, да-
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За життя І. Франка повість «Борислав сміється» не передруковувалась. Окремою книжкою вперше видана у Львові 1922 р. у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка із закінченням, написаним «на основі оповідання автора» (с. 280) його сином Петром Франком (1890—1941). (І. Франко. Борислав сміється, Львів — Київ, 1922, с. 275—280).
Зіставлення цього тексту з начерком плану наступних глав повісті «Борислав сміється» (XXI—XXVII) свідчить, що закінчення, написане Петром Франком, не тільки не відповідає авторському плану, а й ідейно-естетичній концепції всієї повісті.
Подається за текстом журналу «Світ», 1881, № 1—12; 1882, № 13—21. Розділ XXI — за автографом (ф. З, № 335).
________________
Нещастя (нім.). — Ред.
15.09.1978