Кожна війна – це програш...

Галичина. З великої війни. Упорядники Алла Паславська, Тобіас Фоґель, Володимир Кам’янець. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2014. – 299 с.

Появу нової антології можна привітати щонайменше у трьох аспектах. Насамперед, до неї увійшли мало знані тексти або й зовсім незнані автори. Крім того, на чому особливо важливо наголосити,  основний масив антології складають студентські переклади. І, нарешті, антологія пригадує події столітньої давнини, про які, на відміну від Другої світової війни, на наших теренах згадують несправедливо мало. Чи не данина це російській традиції: адже росіяни настільки захопилися глорифікацією «Великої Вітчизняної», що інші події, навіть якщо й були для Росії виграшними, ніби меркнуть у відсвітах полум’я ‘40-х років.

Перша Світова війна не зачепила великої України, а от Галичина була важливим театром воєнних дій, далеко не таким страшним, як, наприклад, Франція, проте страшним своїми наслідками, насамперед психологічними, для галичан. Галицька земля дотепер ще має характерну хвилястість, яка нагадує про шанці, що вкривали ці луки, ліси й пагорби з 1914 року. Війна дала галичанам усусусів – Українських Січових Стрільців, про них нагадує назва одного з розділів антології «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали…». І ще – Велика війна завершилася «малою», польсько-українською. Зрештою, ця війна, пише в передмові до антології Ярослав Грицак, «стала могутнім каталізатором трансформації русинів в українців».

Антологія прозоро структурована: після вступної частини з передмовами упорядників, історика (Ярослава Грицака) та наукового консультанта (професора Віденського університету Алоїса Вольдана) подано розбиті на чотири групи тексти: «Завтра була війна» (своєрідний зачин антології), «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали…» (цю частину можна назвати інтермеццо-треносом), «Війна війні» (основна і найоб’ємніша частина), «Війна скінчилась. Війна триває» (постлюдія). Частини антології розділено розгортками зі старими воєнними фотографіями – драматичними фіксаціями людей і подій війни. Ці сірі архівні фотографії (дизайн антології робив Юрко Кох) творять у виданні візуальне відлуння тих жахітних подій початку ХХ століття, які повністю змінили хід історії на європейських теренах. Саме фотографії (про які, на жаль, не зазначено принаймні, з яких архівних джерел їх узято) налаштовують на атмосферу антології – атмосферу меланхолії, жаху і програшу. Бо кожна війна – це програш. Розбиті міста, зруйновані домівки, понівечені люди, поля свіжих хрестів, незагойні рани в серцях людей…  

Тексти антології віддзеркалюють воєнні події у літературах Галичини. Антологія обмежується українськими та німецькими текстами. Репрезентовані видатні австрійські автори (Йозеф Рот, Ґеорґ Тракль, Штефан Цвайґ), які більшою чи меншою мірою знайомі українському читачеві. Репрезентовані важливі українські автори (Ольга Кобилянська, Осип Турянський, Катря Гриневичева), з якими читач німецькомовний зустрінеться вперше (хоча, впевнена, багато українських читачів теж вперше матиме нагоду відкрити їх для себе).  Двомовність видання, яка призначає антологію рівною мірою україно- і німецькомовним читачам, є великою заслугою упорядників. Гадаю, її присутність у книгозбірнях інститутів славістики університетів Австрії чи Німеччини буде важливим доповненням до літературної та історичної картини Галичини. Розміщення німецького і українського відповідників є посторінковим, що, безперечно, послужить доброю школою для студентів-перекладачів.

Антологію відкриває текст Мінни Лякс, австрійської авторки єврейського походження. У ньому йдеться про початок війни 28 липня 1914 року, який вона семилітньою дитиною пережила в рідній Теребовлі: «Ти вже велика дівчинка і сьогодні побачиш, як починається війна», - мовив тато (с. 41). Відразу ж після спогаду дівчинки Мінни в антології поміщено спогади всього на два роки старшого тоді хлопчика, який став одним з велетів німецькомовної літератури, нобелівського лауреата 1981 року Еліаса Канетті. Зачин антології про «гарне, сонячне літо» 1914 року завершує фрагмент з роману Йозефа Рота «Гробівець капуцинів». Перед читачем – атмосфера загального поспіху: «Не можна гаяти часу. Взагалі в ті дні нас переслідувало відчуття браку часу: не було часу, щоб насолодитися останніми рештками життя, не було й на те, щоб чекати на смерть. Ми вже й не знали, жадати смерті чи сподіватися на життя». (с. 63). 

Ще один славетний австрієць Штефан Цвайґ постає перед українським читачем у невідомій іпостасі – воєнного кореспондента. Він нотує у щоденниковій формі події вересня 1914 року. Ось запис з неділі, 13 вересня: «Галичину здали остаточно, надії відвоювати її немає, жодної!» (с. 183). У Цвайґа щоразу натрапляємо на згадки про Львів. Проте найбільш інформативними про ситуацію Львова на початку війни і згодом російської окупації є тексти авторів єврейського походження. Не перебільшу, коли скажу, що практично всі єврейські автори, представлені в антології, невідомі українському читачеві. Коли ж читаємо інформаційну довідку про них наприкінці книжки, то поруч з іменами принаймні двох єврейських авторів, Мелеха Равіча і Шолема Аша, стоїть примітка: «один з найвідоміших письменників ХХ сторіччя, який писав їдишем». Факти про російську окупацію Львова дізнаємося з тексту Германа Блюменталя: «Багатьох поважних громадян без жодної причини взяли під арешт, а це означає, що їх доправлять до Сибіру. Їм не пояснюють, чим вони завинили; достатньо того, що вони не є друзями російської влади. У місті сила-силенна шпигунів. Ремісника, який сказав, що австрійці ще дадуть росіянам прочухана, розстріляли. Багатого єврея, який заплатив австрійським службовцям аванс до платні, посадили в тюрму і найближчими днями відправлять до Сибіру» (с. 161).

Звичайно, не могло забракнути в антології галицьких текстів фрагменту з повісті Осипа Турянського «Поза межами болю». Цей пронизливий експресіоністичний шедевр можна було б поставити в один ряд з хрестоматійним «На Західному фронті без змін» Ремарка. Та, проте, в Україні твір залишається майже невідомим. Це несправедливо, бо, впевнена, такий текст про жахіття війни очима її солдата, слугував би найліпшим антивоєнним арґументом:

«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті» (с. 73).

Цей та інші українські тексти (а їх трохи є, адже упорядники дотримувалися в доборі авторів принципу пропорційності)  переклав німецькою тандем Паславська-Фоґель, двоє упорядників антології. Професор Алла Паславська стала ініціатором серії двомовних німецько-українських літературних антологій, дві з яких уже побачили світ у львівському ВНТЛ-Класика. Родзинкою проектів є те, що переклади з німецької здійснюють студенти, які навчаються перекладу на кафедрі міжкультурної комунікації Львівського національного університету, очолюваній професор Паславською. Для них це перший досвід створення «готового до друку» перекладу. Перекладаючи, вони вчаться перекладу. Щоразу переклад здійснюється в тандемі студента й досвідченого перекладача, що стає для свого підопічного ментором, до якого можна звернутися по пораду, по допомогу, почути критику чи першу похвалу. Тому третім упорядником і експертом-перекладачем в антології «З Великої війни» виступив Володимир Кам’янець, перекладач з дуже значним доробком (серед найновіших зокрема бестселер Даніеля Кельмана «Вимірювання світу»).    

Є в антології два тексти Івана Франка: поема «З Великої війни» (цей текст дав назву антології) і  вірш «Царські слова», який хочеться нагадати тут розлогішою цитатою:

Аби заставити нас полюбить,

Ми все слав’янське плем’я нагострились

«Истинно-русскими» хоч силою зробить.

 

Для того треба нам, щоб славою окрились

Славні й без того наші знамена,

Щоб села та міста пожежами курились,

 

І щоб ніхто не пив ні водки, ні вина,

Зате земля щоб пила кров і кров –

Так много, як її лила вся давнина.

 

І понесуть війська мої оту любов

Мільйонами штиків і сотнями гармат

До поневолених «братушек і рабов»…

Поезію Франка з душею переклала Ірена Качанюк-Спєх, українка, яка майже усе життя прожила в Мюнхені, ніколи не забуваючи рідної мови і стараючись прислужитися знанням обох мов для популяризації української культури в німецькому середовищі. (Саме пані Качанюк-Спєх переклала німецькою «Енеїду» Котляревського та «Лісову пісню» Лесі Українки).

Юрій Винничук та Андрій Содомора, як і австрійський письменник Крістоф Рансмайєр (відомий українському читачеві з роману «Останній світ», перекладеного Олексою Логвиненком), вибиваються в часі з авторського загалу антології, які всі жили і творили приблизно в один час, та, на думку наукового редактора антології доктора Алоїса Вольдана з Віденського університету,  автори сьогоднішні перекидають «місток до сучасності …, яка засвідчує що Перша світова війна – це не лише справа підручників з історії та музеїв, – спогад про війну оживає й там, де нащадки долучають  його до власного художнього ремесла» (с. 37).

Задум антології з’явився минулої осені, коли ще й у страшному сні не могло привидітися таке буквальне «вшанування» річниці Великої війни росіянами (чи то пак вони «вшановували» наступну війну, перемогу в якій перетворюють на демонстрацію свого страшного міліарного образу). Ярослав Грицак, який у перспективі передмови до антології оптимістично завершує події, які стрясають Україну вже півроку: «У той час, коли Ви тримаєте в руках цю книжку, Ви вже знаєте, чим закінчився українсько-російський конфлікт (маю надію, що до того часу він усе-таки скінчиться). Але чим, як і коли він би не закінчився, залишиться завдання, які так чи інакше доведеться вирішувати. Й одне з головних – подолання минулого. Очевидно, конфлікту не було б, або принаймні він мав би менші шанси на ескалацію, якби в Росії останніми роками не відбулася така послідовна героїзація війни. За таких умов історична пам’ять перетворюється у найнебезпечнішу отруту. Протиставити їй можна лише сироватку протиотрути – чим є ця книжка, котра у художній спосіб, але переконливо, показує, чим насправді є війна» (с. 31).

Завершує антологію художній нарис Андрія Содомори «Uno, due, tre…» Меланхолія забуття, яке поступово заростає подіями наступними, витіснена й непотрібна пам’ять. Згадки про дядька Михайла скупі, багато що доводиться реконструйовувати: «Збереглася, щоправда, фотографія. Стоїть дядько Михайло на тлі старої, потемнілої від часу, дерев’яної церковці, трохи подавшися вперед, як буває при тугому зустрічному вітрі – видно одну лише постать; побіч – якесь деревце з ріденьким – мабуть, осінь була – листям. Давно вже немає ні тієї церковці, ані деревця. Немає дядька Михайла. Та що там! Уже й хреста не знаходжу на кладовищі – поросло травою, вирівнялось місце давніх поховань…

Буваючи на селі, приходжу на те кладовище. Тягне мене поблукати й тією його ділянкою, де вже й хрестів майже немає. … Сказав же давній філософ: «Жити – то наче у війську служити»… Невидимий перст часу торкається людини. Потім самого хреста, що на могилі. Тож не диво, що такі рідкі та похилі хрести давніх кладовищ – на пальцях однієї руки порахувати: uno, due, tre…» (c. 279).