Сїдоглавий просьвітник.

(У спомин Впв. Титови Реваковичеви).

 

Подібно як у кількох останнїх лїтах, звернула ся львівська філія Просьвіти й сего року з публичним відкликом до старшої громади, аби в дни 17. мая с. р. зволила взяти участь у виїзді на села. В той день бажала філїя у всїх селах впровадити величаво день свободи. Я переконаний, що вона чула ся приневоленою звернути ся з згаданим відкликом не так з власної інїциятиви, як скорше спонукана до сього голосами таки самих наших селян. Бо хоч наша академічна молодїж, богословська і сьвітська, майже що недїлї буває по підльвівських читальнях, то всеж таки наш селянин бажає радо побачити в себе бодай у якусь величаву сьвяточну хвилю когось старшого. Нехай той старший й не так гарно вивяжеть ся із своєї задачі, нехай молодий віком просьвітник й краще що до форми та змісту представить ту саму річ, що старший, всеж таки наш селянин радїє більше на вид старшого віком нашого інтелїґента. Менї самому доводило ся чимало разів чути подібні просьби та бажаня наших селян у многих читальнях львівського та самбірського повіту. Те саме лучало ся майже всїм иншим товаришам, котрі бували по тих читальних. Та не тільки самі селяни, але й наша сїльська інтелїґенция звертала ся до нас, членів Просьвітного Кружка українських богословів, публично тай приватно з тими самити желанями. Упрошений Впв. господарем Іваном Журавецьким, незвичайно інтелїґентним селянином з Солонки малої, поставив я анальоґічний дезідерат на загальнім зборі львівської філїї Просьвіти в 1910 році.

 

Коли попереднїми лїтами майже по кождім відклику львівської філїї можна було читати у наших часописях жаль та наріканя філїї, що її відклик не знайшов богато прихильників, крім одної двох одиниць, то сего року не довело ся з сим стрінути ся. Я пояснюю собі се тим, що сего року справа випала далеко краще, як попереднїми лїтами, тай висказую щире бажанє, щоби ся справа з кождим роком представляла ся краще, щоби голос філїї находив послух у тих, до котрих головно він звернений.

 

Бо бажаня наших селян бачити перед собою старших віком інтелїґентів бодай у найбільші народні сьвята можна пояснювати собі тільки додатно. Бо про що може сьвідчити сей прояв? Може про "незадоволенє" наших селян з праці молодих просьвітників? Нї! Наш нарід витає щиро академічну молодь та прислухуєть ся дуже щиро до кождого її слова. А коли бажає бачити між собою старших віком інтелїґентів, то се може означати тільки се, що наш селянин оглядаєть ся за авторітетом у даних справах. Коли кождий інтелїґент бажає поінформувати ся у кождій справі у якоїсь наукової поваги з знаним іменем, з фаховцем у даній области, а коли не фаховцем, то бодай бажає почути слово чоловіка з висшим титулом, то того самого бажає й наш селянин. Той авторитет представляє у многих случаях для нашого селянина сам старший вік. І тому нам з сего явища треба тільки радіти, бо се може сьвідчити тільки про висший рівень просьвіти у наших селян, котрим за мало вже того, що було для них чимось великим ще в не дуже давних часах. Через те являєть ся й обовязком нашої старшої громади іти радо на зустріч сим гарним проявам на просьвітнім поли по наших селах, і коли тільки позволять на се обставини, іти сьміло між народ, бо кожда найменша їх праця для меншего брата принесе сторичні плоди.

 

Безперечно, наші селяни мають найбільш вільного часу в зимовій порі, і тодї праця між ними вінчаєть ся найкращими успіхами. В лїтї нашi люди перепрацьовані, перемучені, та всеж таки й тодї горнуть ся радо бодай у недїлї та сьвята до читалень та инших товариств, особливo тодї, коли там має загостити якийсь гість. Прямо треба подивляти нераз сю жертву з сторони наших селян, котрі дуже часто до пізної ночи пересиджують в читальни та прислухують ся чи то виводам якогось референта, чи то читаню часописий та книжок, чи то дискусиї, веденій на основі чогось говореного чи прочитаного. Знаю з досьвіду сам такі случаї, де наші селяни, поважні господарі, перебули до 1—2 год. в ночи у читальни при читаню книжок, а о 4. год. раненько були вже з серпом чи косою на поли. А не згадувати вже за такі прояви, як участь наших селян у ріжних більших народних сьвятах, коли наші селяни навіть в найгорячійшу пору праці спішать у будний день цілими милями до якогось міста чи села, щоби там скріпити себе та других на дусї в борбі за кращу долю.

 

Рідко де у якого иншого народа можна стрінути таку охоту до просьвіти у селян, як саме у нашого. Ось саме й тепер, коли настали лїтні фериї, наша молодь і старша Громада мають нагоду до роботи для меншого брата. На сю нагоду я хотїв би звернути головно увагу старших, бо передовсїм кожде їх слово, сама їх поява між нашими селянами має своє велике значінє.

 

При тій нагодї нехай буде менї вільно згадати за два случаї з саме сього обяву нашого житя. Сї два случаї мали місце на зовсїм неоднаковім ґрунтї, один відбув ся у Відни, а другий у нашому селї Оброшинї, недалеко від Львова. Та мимо ріжниць у місци та рівени просьвіти причасних людий мають оба сї случаї много однакових ціх.

 

Перший з них відомий вже читачам Дїла. Се виклад п. Янчевецького про національне питанє в Росиї у віденськім католицькім товаристві Leoverein. Виклад сей був оголошений в Reichspost-і. Тема викладу тай та обставина, що прелєґент — кореспондент Нового Времени, стягнули на виклад до 50 самих старших, поважних Нїмців, здебільша самих професорів та гофратів. З наших прибуло кількох академиків з п. Донцовим на чолї. З Авґустінею прийшов я з одним тов. Поляком. Перед викладом, як звичайно, витанє та гутірка між знакомими. Говорю й я з одним старшим нїмецьким сьвящеником — (котрий перебуває тепер на студиях в Римі) тай довідую ся від нього, він, хоч Нїмець, то дуже радо поспішив почути про національне питанє в Росиї, тим більше, що реферувати буде його такий великий знавець росийських відносин, як п. Янчевецький, один з публїцистів найбільшої росийської часописи, котрий до того бував на далекім сходї, в Персиї і т. д. Важко заважили менї сї слова, бо прочував я мимоволї, що за нас Українців не почув сей добродїй доброго слова.

 

Так і стало ся й на дїлї. Згадавши про 101 нацюнальностий, які остають під скиптром рейнського царя, перейшов під сам конець свойого викладу п. Янчевецький й до нас з словами: Man kann nicht verleugnen, dass sich in Russland in letzten Zeiten eine sogn. ukrainische Bewegungbemerken lasst. Ну — й опис того українського руху, з яким — завдяки одному з присутних, читачі Дїла мали нагоду познакомити ся. Річ природна, присутним Українцям не лишало ся нїчого иншого, як тільки простувати фактами всякі неточности та невірности п. Янчевецького. І робили ми се щиро, як уміли, згідно з правдою.  Та мимо спростовуваня ріжних невірних фактів та наводженя усяких доказів про нашу слушну справу, бачило ся, що сї наші виводи не викликували такого ефекту, таких наслїдків у поважних — старших присутних Нїмців, як би се мало місце, коли би ті самі слова були проголошені не устами самих молодих людий, а устами когось старшого, когось — скажімо яснїйше, — котрий вже самим своїм старшим виглядом був би робив инше вражінє, або про котрого предсїдатель був би міг заявити: Jetzt hat das won Неrr Hofrat, aбo Professor або щось подібного. Як різко було би то відбивало від запевнювань п. Янчевецького, що український рух велуть самі низші верстви, селяни, що найвисше сьвященики, народнї учителї і т. п. Для мене особисто, признаю ся, саме сї слова п. Янчевецького мали і мають більше значінє, бо сьвідчать вони ясно, що український рух живе у самих глибинах нашого народного орґанїзму. Та в данїм случаю треба було саме чого иншого,треба було авторитету, який могли представляти вже сама поява старшого віком нашого громадянина. Я відчував се же в часї самої дискусиї тай чув се відтак від двох знакомих менї там присутних, одного Нїмця і одного Поляка. Тай тепер, коли тільки згадую собі за cей виклад, мої думки мимоволї пригадують менї подібну прояву і з нашого питомого житя в Галичинї.

 

(Конець буде).

 

[Дїло, 23.07.1914]

 

(Конець.)

 

Тут перейду до другого, згаданого в горі, случаю. Як сказано, мав він місце в Оброшинї, віддаленім 1 км. від першої зелїзничої стациї за Львовом, Басївки. Просьвітний Кружок українських богословів мусїв досить часто висилати там свого відпоручника, щоби ставити опору тамошній лятинїзациї нашого народу. Я особисто неконче був вдоволений з частих поїздок до тамошної читальнї, бо тамошний парох, о. Микола Левицький, робив собі досить видатків з приниманєм наших відпоручників. Та дїйсна потреба вимагала від нас того і годї було свому оперти ся. Та замітним для усїх наших відпоручників було те, що оброшинські люди майже за кождим разом нашого тамошнього побуту звертали ся до нас з запитом, чи й старші займають ся подібною працею, яку ми ведемо. На наші запевнюваня, що саме з порученя тих старших ми їдемо до їх читальні, чуло ся тужливу відповідь: "А чомуж вони самі бодай раз до нас не заглянуть?" Тай сам о. парох, буваючи досить часто у мене в семинари, налягав конечно на се, щоби сьому загальному бажаню самих селян конче вдоволити. Менї було з гори відомим, що сю справу перевести в дїйсність не так легко прийдеть ся, бо тодїшний голова філїї "Просьвіти", п. Тит Ревакович, нераз говорив менї, що тяжко звербувати кого старшого, щоби виїхав в недїлю на село.

 

"Бачте — говорив він менї — ті, що працюють майже по всїх наших товариствах, поїхали би радо, та саме через свої занятя не можуть поїхати, а знов кого иншого годї так знайти та висилати в читальню".

 

"То я буду просити таки самого пана совітника бути так добрими підняти ся сього труду та поїхати у Оброшин".

 

І важко було менї глядїти тодї на того сїдоглавого нашого патріота. Старший вік, а тут з Оброшина прийдеть ся вертати дуже пізно, бо поїзд доперва коло 12. год. в ночи приходить до Львова. Вагав ся довго й сам п. Р.

 

"Чекайте, — успокоював мене, — я буду говорити ще з д-ром О., а коли він не буде мати часу, то я таки сам поїду. Годї, як треба, то треба."

 

Урадований повідомив я сейчас об всїм листовно о. Л. На другий день був в семинари вже сам о. парох, щоби обговорити деякі справи. В протягу тижня був в семинари ще й сам п. Р., щоби засягнути усяких інформаций що-до Оброшина.

 

"Поїду таки сам, хоч тяжко менї старому. Коби хоч дорога від зелїзниці не була прикра та коби хоч була погода..."

 

Прийшов нарештї день виїзду, 29. мая 1910. Веремя на причуд гарне, знак, що п. Р. таки поїде. З нашого Кружка поїхав голова аґрономічного Кружка, щоби в таку торжественну хвилю дати почин до заложеня Кружка "Сільського Господаря".

 

З нетерпеливостию очікували ми поворот у нашого делєґата, щоби тільки дізнати ся, як минула ся недїля в Оброшинї. Відай нїколи не забудеть ся та хвиля "звітів" із поїздок по читальнях, як саме за сю минулу недїлю. Оброшинецькуий делєґат мав з чого здавати звіт. Представив він, як ціле село вирушило до церкви на Маєве пополудневе богослуженє, у якому взяв участь й сам п. Р., як відтак усї, старі і молоді, пішли враз з делєґатами Просьвіти до читальнї. Читальня прикрашена цьвітами, шкільні дїточки приготовили ся з деклямациями для "старого пана", старша молодїж зладила вінець, букет для старшого делєґата. Відспівано кілька народних пісень. Слів п. Р. слухано з як найбільш напруженою увагою та дякувано йому відтак як найщирійше. Делєґат наш реферував справу заложеня Кружка Сїльського Господаря, до якого сейчас зголосило ся коло 30 господарів, котрі й зложили зараз 25 кор. Наконець дякували усї щиро-вельми щиро п. Р. за ласкавий приїзд та пращали його нашим народним гимном та многолїтствієм.

 

Справжний народний празник, який певно глибоко мусїв врити ся в память усїх присутних. А гостинний о. парох повів знов своїх гостий у свій гостинний дім. Тільки нинї там вже все величавійше і красше. Щоби "такий великий гість", сам голова філїї, не потребував "нудити ся" для браку може відповідного собі товариства, спросив о. парох щось до 20 членів своєї родини, майже з самого Львова, щоби п. Р. по трудах в читальни мав з ким весело перевести час до пізного поїзду.

 

У понедїлок пішов я чим скорше з унїверситету у семинар, бо сподївав ся застати там Радника.

 

І не помилив ся.

 

"Не забуду, не забуду я сього дня" — викликав піднесений на дусї п. Р.

 

У второк чи середу приїхав й о. Л. з Оброшина.

 

"Та чом о. парох роблять собі завсїгди тільки видатків із приїзди просьвітників" — витаю тими словами о. Л.

 

"Та що видатки, відповідає усьміхнений о. Л. Е, коби Ви знали, як моє становиско тепер скріплене".

 

Чим? — питаю.

 

"Та в селї тільки й бесїди тепер, що про останню недїлю. Як всїх врадувало те, що бачили між собою в часї процесийного обходу коло церкви старенького п. Р. Знаєте, через се менї тепер сто раз лекше прийдеть ся здержувати нарід від переходу на латинство".

 

От так наш нарід витає гостинно наших старших інтелїґентів. Їх побут для села, се справжнїй народний празник, справдішнє народне сьвято. Сама їх поява викликує радість між народом, кожде їх слово мірить ся вагою золота, їх присутність скріпляє й становиско молодших просьвітників, котрі з їх рамен туди удають ся.

 

З фериями 1910 р. виїхав я зі Львова і від того часу не був я більше в Оброшинї. Та з відрадою читаю у шематизмі, що в Оброшинї крім читальнї з 50 членами числить тамошнїй Кружок Сїльського Господаря 80 членів, сокільська Cїч 40 членів, а крім ceгo є й читальняна крамниця.

 

Від того часу не бачив ся я вже більше й з п. Р. Та я переконаний, що найкращою заплатою для п. Р. буде те, коли за його приміром підуть инші. Бажаю щиро, щоби сього діждав ся сїдогловий просьвітник.

 

[Дїло, 24.07.1914]

24.07.1914