Вперше зустрівшись зі своїм російським колегою Сергієм Лавровим, Гілларі Клінтон, в якості держсекретаря, зробила йому показний і символічний подарунок, червону кнопку, пластик з написом "Reset". "Ми хочемо, перезавантажити наші відносини і тому ми зробимо це разом", – пояснила вона, додавши: "Ми важко працювали над тим, щоб підібрати потрібне, вірне російське слово. Як ви думаєте, ми зрозуміли його правильно?" " Ви зрозуміли його неправильно", – відповів Лавров.
Заднім числом можна сказати, що проблема була не так в невдалому перекладі, як в невірному розумінні російського менталітету. Подібно надто великій кількості президентів і держсекретарів, що були перед ними, президент Обама і держсекретар Клінтон припускали, що проблеми, які перешкоджають відносинам, більше пов’язані з їх попередниками, ніж з противниками Америки. Обама і Клінтон були схильні більше звинувачувати президента Джорджа Буша і віце-президента Діка Чейні за те, що Обама зобразив в карикатурному виді як рефлексивно вороже ставлення до дипломатії з Росією, ніж самого президента Володимира Путіна. Цією помилкою, Путін скористався повною мірою.
Дипломатію з противниками Обама зробив наріжним каменем своєї зовнішньої політики. В липні 2007 року, незабаром після початку своєї президентської кампанії, він заявив, що "думка про те, що відмова від спілкування з країнами є якимсь чином покаранням для них, є абсурдною", пообіцявши, що в разі свого обрання, він сяде за стіл переговорів з будь-яким, готовим до цього, супротивником. Таку ж філософію, як держсекретар, схвально прийняла Клінтон. "Ви не миритися з друзями. Ви повинні бути готовими вступити в контакт зі своїми ворогами," – пояснила вона.
З цим погодилось багато республіканців. Колишній держсекретар Джеймс Бейкер відкинув критику з боку деяких республіканців, що Америка жертвує свої принципами, коли вступає в діалог з ворогами. Посилаючись на співпрацю Президента Франкліна Д. Рузвельта з радянським диктатором Йосипом Сталіном, під час Другої світової війни, він заявив, що "Розмова з ворожими державами. – це не умиротворення. Це добра, зовнішня політика." З цим погодився Річард Армітаж, заступник держсекретаря в адміністрації Джорджа Буша. "Як дипломати, ми повинні бути достатньо впевнені в нашій здатності до діалогу з людьми, навіть при тому, що ми абсолютно не згодні з ними, і відкриватися, нічого не втрачаючи." Ніколас Бернс, головний дипломат, як під час адміністрації Клінтона і Буша, також погодився з цим. "Корона з голови не впаде, якщо ми спробуємо дипломатію і не доб’ємося успіху", – сказав він під час сенатських слухань в 2009, коли розглядали дипломатичну тактику простягнутої руки Обами.
Сама ідея про те, що дипломатія з режимами-ізгоями не потребує затрат, є відносно новою ідеєю, такою, яка може добре звучати абстрактно, але на практиці ж – менш дієвою. Політики часто виступають за дипломатію у випадку ізгоїв-правителів і навіть терористичних груп, тому що інші варіанти здаються непривабливими. Як показує наш недавній досвід в Афганістані та Іраку, ціна війни величезна – не тільки у вимірі грошей і крові, але також у вимірі національної самосвідомості. Громадськість Америки виснажена цими конфліктами і задається питанням вартувало платити таку ціну.
Зрозуміло, що у такій ситуації, санкції, мабуть, є розумним виходом, особливо, коли єдиною альтернативою, здається, є ще більше війни, але навряд, чи вони є вірним рішенням. Небагато диктаторів переймаються дискомфортом своїх громадян. Саддам Хусейн, міг стверджували, що через санкції померло півмільйона дітей, після звільнення Іраку це виявилось вульгарною пропагандою, але насправді його мало цікавило життя іракського народу, що потерпав від санкцій. Навіть тоді, коли санкції були ефективними, наприклад проти апартеїду ПАР, вони, в кращому випадку, діяли повільно. Коли ж вони занадто обмежені, орієнтовані тільки на жменьку осіб, що беруть участь, наприклад, в ядерній програмі Ірану, або на російських бізнесменів, які збагачуються за рахунок клептократії Путіна, вони не є ефективними. Накласти санкції на два десятки осіб у відповідь на вторгнення Росії в Україну є дипломатичним еквівалентом подвійного таємного випробування у "Звіринці", реакція, яка, в основному, дає можливість почувати себе добре, тим хто її проводить. Якщо військовий і економічний примус є занадто коштовним, то це не означає, що дипломатія є панацеєю. У той час як дипломатія з Брюсселем, чи Бурунді, або Брунеєм (тобто з партнерами, які дотримуються норм дипломатії) може бути головним завданням державного управління, розмова з шахраями – це зовсім інше.
Можливо, коли він увійшов в Овальний кабінет, Барак Обама був таким собі новачком у зовнішній політиці, але ж не Гілларі Клінтон, коли вона стала його держсекретарем. Саме в часи адміністрації чоловіка Клінтон, в якій вона була активним учасником, топ-стратеги популяризували поняття «режимів-ізгоїв» [усталений в нас переклад поняття rogue regimes є калькою з російського дуже м'якого перекладу; ближче до ориґіналу було б "шахрайський режим" чи "бандитський режим" - Z]. З наростанням побоювань війни на Корейському півострові, поширенням ядерної зброї в Персидській затоці і розростанням тероризму по всій земній кулі в 1993 році, Лес Аспін, міністр оборони озвучив фантом "жменьки ядерних пристроїв в руках держав-ізгоїв чи навіть терористичних груп". Пізніше того ж року держсекретар Уоррен Крістофер неодноразово посилався на Іран і Ірак, як ізгоїв у своєму зверненні до студентів Джорджтаунського університету. В 1994 му, сам Клінтон назвав Іран і Лівію в якості «держав-ізгоїв» під час перебування в Брюсселі. Обидва Вільям Перрі, який змінив Аспіна, і Вільям Коен, який змінив Перрі, говорили про невразливість ізгоїв до традиційних методів стримування.
У статті "Протидіючи агресивним країнам" [“Confronting Backlash States”] (Foreign Affairs, березень-квітень 1994) Ентоні Лейк, радник з національної безпеки Клінтона, спробував всі ці теми звести докупи. Розглядаючи п'ять режимів-ізгоїв: Куба, Північна Корея, Іран, Ірак, і Лівія, він знайшов їх спільні риси "агресивна і зухвала" поведінка, опір глобалізації, домінування "клік, які за допомогою примусу контролюють владу" і "придушують основні права людини й сприяють радикальних ідеологіям ", і, найголовніше," хронічна нездатність до конструктивної співпраці з зовнішнім світом ". Держсекретар другого президентського терміну Клінтона, Мадлен Олбрайт пояснила:" Держави-ізгої є одним з найбільших викликів нашого часу . . . тому що єдиною метою їх існування є знищення системи ".
Можливо, в 1990-х Росія, була занадто ослаблена, щоб податись в ізгої, але з врятованою п'ятикратним підняттям цін на нафту економікою і лідером в Кремлі, який перейняв совєтські традиції керування державою (який і сам по собі доволі резистентний), ймовірно, сьогодні Росія відповідає цьому означенню.
Чи то в Москві, чи в Тегерані, Дамаску, або Пхеньяні, простягнуту руку американських президентів шахраї сприймали з презирством. Це не говорить про те, що вони не бажають вести переговори, але американські адміністрації, особливо Обами, постійно плутають діалог з щирістю. В 2005, президент Ірану Хасан Руфані нахвалявся, що ключем до іранської успіху проти Сполучених Штатів було приспати пильність американців, довівши до стану самовдоволення, а потім зробити несподіване. Абдулла Рамезанзаде, помічник колишнього президента Мохаммада Хатамі, також розхвалював цей обман. "У нас була відкрита політика, яка полягала у веденні переговорів і зміцненні довіри," – пояснив він, "і прихована політика, яка полягала в продовженні [ядерної] діяльності." Іранці не єдині, хто практикує цю стратегію. В період часу між 1995 і 2000 таліби також були готові сісти за стіл переговорів з американськими офіційними особами більш, ніж в тридцяти випадках, неодноразово обіцяючи закрити тренувальні табори для терористів і затримати Усаму бен Ладена.
На протязі всієї Холодної війни Радянський Союз також проявляв готовність брати участь у переговорах. Він розумів, що американські політики розглядали угоди як священні речі і прагнув цим скористатися. У той час, як західні дипломати могли розуміти угоди в якості символів врегулювання конфлікту, з такою ж легкістю, шахраї бачили угоди й домовленості в якості тактики асиметричної війни, зв'язуючи опонентам руки або заохочуючи їх послабити пильність, максимізуючи при цьому силу своєї власної позиції. І справді, саме це знайшли аналітики "Команди B" ЦРУ, які досліджували поведінку совєтів під час переговорів, говориться в доповіді, опублікованій в останні дні адміністрації Форда.
І хоча з того часу ревізіоністи, неодноразово ставили під сумнів висновки "Команди Б" [Team B], яскравим прикладом послідовності обману є розширений послужний список Совєтів. (Саме в цій культурі стратегічного совєтського обману і гри з нульовою сумою за домінування Путін, тоді ще молодий новобранець КҐБ, набирався азів державної мудрості.) Чим більше ентузіазм до діалогу з Москвою, тим більша російська спокуса, щоб обдурити. Дональд Рамсфельд згадує, як після того як Форд втратив шанс бути переобраним, він провів короткий інструктаж з Джиммі Картером і його командою національної безпеки. Картер же схвильовано сказав, що у нього є "безпрецедентне" повідомлення від Радянського Союзу, в якому той виражає інтерес до нових переговорів з контролю над озброєннями. Відповідно, наступні переговори з обмеження з стратегічних озброєнь (ОСО-II) були настільки односторонніми на користь Москви, що навіть контрольований демократами Сенат відмовився ратифікувати угоду.
Тривоги, висловлені тоді в Сенаті, вийшли, однак, за рамки дивної відмови Картера розвіяти європейські занепокоєння, включивши в угоду радянські балістичні ракети середньої дальності. Для багатьох сенаторів, проблемою було зростаюче число доказів радянського обману стосовно своїх дипломатичних зобов'язань. Протягом кінця 1970-х – початку 1980-х звіти наполегливо сигналізували, що, порушуючи угоди 1972 року про заборону використання біологічної і токсичної зброї, Радянський Союз використовує хімічну і біологічну зброю в Лаосі, Камбоджі і Афганістані. Члени племен в Лаосі описували кольоровий газ, що виходив з бомб чи ракет, які вибухали на рівні верхівок дерев. Голландські журналісти зняли на відео, як радянський вертоліт скинув каністри, які випустили жовту хмару, що накрила село під Джалал-Абадом в Афганістані. Працівники американської розвідки змогли зібрати зразки тканин, крові та сечі біженців, які потрапили піж "Жовтий дощ", і в лютому 1982 року спеціальна комісія національної розвідки дійшла висновку, що Совєти масово продукують і використовують в бойових цілях токсин. Багато вчених і дипломатів, побоюючись, що перед обличчям незаперечних доказів радянського обману президент Рейган відмовиться від переговорів за новими договорами, притримали нову інформацію, не надавши їй широкого розголосу. Жовтий дощ не був біологічною чи хімічною зброєю, а природною сумішшю пилку і бджолиних екскрементів, дещо несерйозно аргументували вони, не звертаючи увагу хоч би на той факт, що з'являвся він тільки на полі бою.
Обман Совєтів був скоріше правилом, ніж винятком. На початку 1980 року, з'явилися повідомлення про "спалахи хвороби" в Свердловську (нині Єкатеринбург, на Уралі). Американська розвідка підозрювала спалах сибірської виразки як результат витоку підозрюваної біологічної зброї. Совєти звинуватили зіпсоване м'ясо. Експертиза американців, однак, показувала, що хвороба поширювалась при вдиханні, а не їжі. Свідки вказували, що було введено військовий карантин, а знимки із супутника показали, що після інциденту будинок підозрюваного комплексу був покинутий. Тим не менше, бажання за будь-яку ціну вести переговори привело дипломатів, і навіть деяких аналітиків розвідки, до того, щоб приховати докази радянської вини. Врешті, в 1990 радянська преса спростувала американські сумніви, викриваючи приховування. Через два роки президент Борис Єльцин визнав, що Радянський Союз підтримував програму створення наступальної біологічної зброї.
Конвенції про заборону створення і використання біологічної зброї не була єдиною угодою, яку порушили радянські чиновники. У 1983 році американський супутник-шпигун виявив радянський радіолокаційний комплекс в районі Красноярська, в центрі Сибіру. Його конфігурація свідчила про військові цілі, а сам його розмір підкреслював масштабність радянських фортелів щодо недотримання Договору про протиракетну оборону. Асоціація з Контролю над Озброєннями відкинула Красноярськ як незначний факт порушення, а Федерація американських вчених висловила припущення, що підозра необґрунтована, але Рейган думав інакше. "Жодне з порушень договору не може вважатися незначним, і не може бути жодної впевненості в угодах, якщо країна може вибирати, яких положень договору вона буде дотримуватись", – пояснив він. Навіть тим, хто готовий був пробачити совєтам обман, було важко знайти достовірну невійськову ціль існування Красноярського комплексу. У 1989 році, після багатьох років заперечень і звинувачень, Совєти, нарешті, визнали, що радар порушував Договір про ПРО.
Так само, як Картер просував ОСО-II, незважаючи на свідчення обману з боку совєтів ентузіазм Обами щодо нового договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь ("СНО") спонукав, очевидно, його адміністрацію поховати доповіді зі свідченням російського обману. Сенатори відмовились, наприклад, підтримати номінацію Брайана МакКеона, члена штабу віце-президента Джо Байдена, на високу посаду у Пентагоні через підозру в тому, що МакКеон приховав звіти, в яких говорилось про те, що Росія порушила договір 1987 року щодо про ракет середньої дальності (РСД) – з тим, щоб усунути перешкоди для ратифікації СНО-III (New START). Фактично бажання отримати на договорі підпис Путіна переважило тривогу щодо небажання росіян дотримуватися того, що вони підписали.
Американські політики під впливом безперечно модного мультикультуралізму, здається, забувають також, що різні люди можуть думати по-різному. У той час, як США часто розглядає дипломатію, як пошук компромісу, режими в Росії, Ірані і Північній, Кореї схильні розглядати її як гру з нульовою сумою за вплив.
Обама шукав співпраці з Росії в Сирії, наприклад, для того, щоб вирішити проблему жахливої трагедії у сфері прав людини, а для Путіна питання було тільки в тому, як досягти такого результату, який зменшить вплив Америки. Після того, як сили, лояльні президенту Сирії Башар аль-Асаду, використовуючи, ймовірно, хімічну зброю, у передмісті Дамаска вбили тисячу чотириста мирних жителів, Путін виступив посередником в угоді, за якою Асад погодився віддати свою хімічну зброї, але не в якості гуманітарного жесту, а як спосіб зірвати американські військові дії, якими могли б скористалися сили анти-Асадівської коаліції. Минуло декілька місяців, і дотримання Асадом угоди, підписаної а посередництва Росії угоди зійшло на ніц. Звіти та відео нового удару з використанням хімічної зброї (11 квітня 2014 року в Кфар Зіта, недалеко Хамі) тільки підкреслюють дипломатичний цинізм Путіна.
Іронія полягає в тому, що в той час, як американці пишаються своїм ніби-то мультикультуралізмом, американську наївність шахраї часто використовують проти широких інтересів США. В гонитві за американським примиренням північнокорейці опанували мистецтво марних погроз, в той час, як іранський уряд часто вимагає вибачень не для того, щоб поховати минуле, а щоб підготувати ґрунт для відшкодування. Щоб добитись поступок, Путін постійно симулював образу. Стверджуючи, що Росію несправедливо вибрали мішенню, він переконав Обаму відмовитися від виконання своїх зобов'язань стосовно базування ракет в Чехії і Польщі згідно протиракетного оборонного проекту; в той же час, як показали наступні викриття, він обманює, не дотримуючись своїх зобов'язань щодо РСД і модернізуючи свої збройні сили.
Засліплений своєю власною мантрою про закінчення Холодної війни, Обама дорікнув Мітту Ромні, своєму конкуренту-республіканцю на виборах 2012, що той означив Росію як стратегічну загрозу, в основному через те, що це суперечило його наївній тенденції приймати запевнення Путіна про відмову від гонки озброєнь на слово, навіть якщо колишній співробітник КҐБ планував відродження Росії.
Шахраї, як це знаменито сказала Джин Кіркпатрік, теж використовують цю тенденцію США, і в наперед звинувачують Америку. Багато американських дипломатів і аналітиків припускають, що Путін був змушений перейти до "оборонної аґресії" в Грузії та в Україні через заохочування зусиль цих країн зв'язати себе з Європою і через розширення НАТО на Східну Європу та країни Балтії. Їх підтекст можна було б назвати Втраченим примиренням. Путін із задоволенням заохочує такі дипломатичні ілюзії, бо вони затемнюють його реальну політику. Російські вторгнення та анексія – спочатку в Грузії, а потім в Криму – не були спонтанними актами у відповідь на грузинську напористість чи фатальний потяг України до асоціації з Заходом. Спеціальні війська Росії, відомі як спецназ, здійснили ретельно сплановане захоплення аеропортів, портів і основних стратегічних будівель. Вони могли бути там протягом декількох місяців, якщо не років. Це представляє собою активну стратегію, а не спалах враженого самолюбство.
Американські офіційні особи і дипломати занадто часто надають бідьшої правдоподібності тому, що вони чують за столом переговорів, а не тому, що їх противники кажуть своїм власним народам. Ясир Арафат, голова Організації Визволення Палестини був особливо вправним у цій двозначності, виступаючи за мир у переговорах з Біллом Клінтоном, але арабською мовою проповідуючи своїм виборцям насильство. Зовнішній аудиторії іранський верховний лідер Алі Хаменеї пообіцяв "героїчну гнучкість" в ядерних переговорах, вже наступного дня пояснюючи своїм виборцям, що це означає зміну тактики, а не політики. За кордоном російські чиновники можуть говорити про співробітництво і дипломатію, а вдома вони вихваляють домінування.
Путін це Макіавеллі нашого часу, непримиренний, готовий говорити і робити все необхідне, щоб повернути славу і повагу, якою, на його думку, тішився Радянський Союз. Обама, з його невтомними зусиллями, спрямованими на залученню до переговорів і пом’якшенням принципових розбіжностей, діє як сучасний Чемберлен. Якщо просто оголосити, що Холодна війна закінчилась, це не приведе до її кінця, якщо обидві сторони не шукатимуть можливості початку нових підходів. Обама щиро хоче миру, але поки Путін прагне відновлення імперського минулого Росії, миру не буде. Натискання на кнопку перевантаження не повинно означати, що ви дозволяєте супернику використати дипломатію для ведення війни іншими засобами.
Майкл Рубін є автором нової книги «Танці з дияволом: Загрози залучення режимів-ізгоїв.» [Dancing with the Devil: The Perils of Engaging Rogue Regimes].
Michael Rubin
Why ‘Reset’ Failed: Diplomacy with Rogues Rarely Works
Foreign Affairs, July/August 2014
Зреферував Михайло МИШКАЛО
24.07.2014