(Не)успішна сецесія Закарпаття

29 червня 1945-го офіційна Прага погодилася передати СРСР свою колишню провінцію – Підкарпатську Русь, яка стала Закарпатською областю УРСР. Справу сепарації краю від Чехословаччини, розпочату українськими націоналістами, завершили фахівці з Москви.

 

Закарпатські русини століттями марили про автономію. Вперше вони заговорили про це ще під час угорської революції у 1848-му, і формально навіть встигли її отримати від Угорщини – 26 грудня 1918 року, під назвою «Руської Країни». Проте на початку 1919-го Закарпаття зайняла армія Чехословаччини, і 10 вересня того року воно увійшло до складу цієї держави. Конституція першої Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 року запровадила для краю назву «Підкарпатська Русь» і формально надавала йому автономію, проте фактично цього зроблено не було.

 

Ситуація змінилася лише після того, як Гітлер за сприяння Франції та Великобританії почав перекроювати карту Європи. Після Мюнхенської угоди 30 вересня 1938 року Чехословаччина втратила не лише Судетську область (на користь Німеччини), але й Тешинський край (на користь Польщі), а також південь Словачини, Ужгород, Мукачеве та Берегове (на користь Угорщини). 22 листопада 1938-го празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських русинів, які на той час уже вважали себе українцями.

 

 

Ще у жовтні 1938 року в Хусті було сформовано уряд Карпатської України, очолений Августином Волошиним. Проте його влада була обмежена як чеською адміністрацією, так і створеною ОУН парамілітарною організацією «Карпатська Січ». До її складу входило понад 10 тисяч осіб, об’єднаних за територіальною ознакою, а крім того – п’ять постійних гарнізонів, де відбувався постійний військовий вишкіл. Причому служили у них не так місцеві, як члени ОУН із Галичини та Буковини, а серед старшин та в постійних гарнізонах була значна кількість галицьких українців, зокрема – Роман Шухевич. Це й не дивно – адже Карпатську Україну в ОУН сприймали як початок побудови Великої України «від Сяну до Дону».

 

Діяльність «Карпатської Січі» сучасники описують так: «Команда січі втручалася до всього, всюди хотіла бути, всі справи вирішувати. Це був свого роду тоталізм. Це був другий уряд Карпатської України, який саме й тим, що був другим, вносив хаос і колотнечу… Січ робила й службу тайної поліції, перевіряла на якій основі й по що до Хуста хто приїздив, особливо український емігрант, а небажаних відставляли поза границі Карпатської України, хоч його папери були всі в порядку. Січ сповняла й функції «Второй Комісії» Петра Великого – ловила на вулиці, особливо галицьких емігрантів, і без переслуху – била й катувала під претекстом, що це бувші соціалісти, хоча у самій Команді були бувші соціалісти, й бувші комуністи, й бувші кацапи… Січ виконувала судівничу владу: січовики судили людей по селах. Сімнадцятилітні хлопці заприсягали селян і видавали присуди. Команда Січі в Хусті не уважала це за аномалію й не виступала проти цього, навпаки – хвалилася, що таких присудів видали січовики вже… п’ятсот» [1].

 

Нічого не нагадує? З одного боку, напрошується аналогія зі Стрєлковим-Гіркіним, тільки у 1938-му українські націоналісти, громадяни Польщі, переходили кордон, щоб воювати у Чехословаччині за Карпатську Україну, а у 2014-му – російський націоналіст, громадянин РФ, воює в Україні за Донецьку народну республіку. З іншого – поведінка бійців батальйонів «Азов», «Айдар», «Дніпро» у «зачищених від сепаратистів» містах дуже схожа на дії карпатсько-українських «січовиків». Хоча, звісно, всі вони брали приклад з озброєних загонів Беніто Муссоліні…

 

До речі, вибори до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року відбулися цілком в дусі тоталітарних держав. За місяць до них ОУН створила з усіх існуючих в краї українських партій і груп «Українське національне об’єднання». В його офіційній газеті «Нова Свобода» було заявлено, що УНО «відіграватиме в Карпатській Україні таку роль, як націонал-соціалістична партія в Німеччині, або фашистська в Італії». Об’єднання висунуло єдиний список з 32 кандидатів, і всі вони були обрані – адже список УНО підтримали 92,4% виборців, що взяли участь у голосуванні. 15 березня 1939 року на своєму першому засіданні Сойм проголосив незалежність Карпатської України та обрав її президентом Августина Волошина.

 

На той час армія Угорщини вже почала окупацію території Карпатської України. Того ж таки 15 березня 1939-го Волошин телеграфував у Берлін, Гітлеру: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Проте німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат». 18 березня 1939-го більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами. У кінці березня 1939 року Августин Волошин і частина уряду Карпатської України виїхали через Румунію в еміграцію. Проте їхню справу з приєднання Закарпаття до України продовжив… Йосиф Сталін.

 

Вперше про те, що в СРСР існують плани приєднання до Карпатської України Радянської України, повідомила західна преса і дипломати ще 10 березня 1939 року. У відповідь Сталін офіційно назвав це вигадками і «підозрілим шумом», мета якого – спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без наявних на те підстав, не втримавшись від недолугих епітетів щодо Закарпаття. Справді, навесні 1939-го край ще не мав навіть спільного кордону з УРСР (він з’явився лише у вересні того року після окупації Радянським Союзом Галичини), та й плани тоді у Сталін були значно масштабніші. А от у жовтні 1944-го, коли внаслідок Карпатсько-Ужгородської операції 4-го Українського фронту все нинішнє Закарпаття та частина Словаччини були зайняті радянськими військами, ситуація змінилася.

 

Тут треба згадати, що відповідно до союзного договору, який був укладений наприкінці 1943 між СРСР і Чехословаччиною терміном на 20 років, обидві сторони зобов'язалися відновити кордони, які мала Чехословаччина до мюнхенської змови. Тобто з  Підкарпатською Русю як її невід'ємною частиною. Першою ознакою того, що все докорінно міняється, був наказ Сталіна від  28 жовтня 1944, в якому  було  урочисто оголошено, що радянські війська напередодні  «отримали  на території Чехословаччини контроль над столицею Закарпатської України – Ужгородом». Москва раптом почала оперувати новим поняттям «Закарпатська Україна», хоча такої адміністративно-територіальної одиниці  в Чехословаччині ніколи не існувало.

 

Згідно з вищезгаданим договором, у визволені від гітлерівців частини Чехословаччини мали призначатися представники чехословацького уряду та створюватися в адміністративних одиницях національні комітети, які би мобілізували чоловіків у чехословацькі військові частини, а також організовували життя на визволеній території. Проте радянські комендатури паралізували роботу національних комітетів, а через  кілька тижнів на конференції в Мукачеві створили Комуністичну партію Закарпатської України на чолі з Іваном Туряницею, уродженцем села під Хустом. Останній, до речі, був до того… надпоручником в корпусі генерала Людвіга Свободи, з яким і прибув на Закарпаття. Своїм головним завданням новостворена партія проголосила «возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною». При цьому Сталін пояснював керівнику уряду Чехословаччини у вигнанні Едварду Бенешу: СРСР тут ні при чому, це «масові і спонтанні рухи місцевого населення», русинів, які борються за своє право на самовизначення…

 

26 листопада 1944 року було проведено перший з’їзд національних комітетів Закарпатської України. Понад 600 делегатів одноголосно схвалили Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. На з’їзді було створено Національну раду на чолі зі згаданим Іваном Tуряницею. Його ентузіазм іноді перевершував сподівання працедавців. Так, Туряниця декретом Національної ради створив народні дружини, свого роду збройні сили  Закарпатської України. Вони  мали допомогти  в  «об’єднанні  всіх  українських земель», тобто тих, де жили русини. Йшлося про Пряшівський край в Словаччині (аж до  Попраду), галицьку Лемківщину  (південно-східну Польщу), Mараморош в Румунії та частину території Угорщини до Дебрецена.

 

Потім від імені Національної ради Туряниця в ультимативній формі зобов’язав чехословацьку адміністрацію протягом трьох днів покинути Підкарпатську Русь і направив Едварду Бенешу до Лондона листа  з заявою про те, що Закарпатська Україна виходить із складу Чехословаччини. Бенеш спочатку відмовився примиритися з цим, але в кінці грудня 1944 року він зрозумів, що Підкарпатська Русь безповоротно анексована Радянським Союзом. Під загрозою відділення від своєї держави ще й Словаччини, Едвард Бенеш погодився передати Підкарпатську Русь до складу СРСР за двох умов: по-перше, це має відбутися після війни і бути затверджене  чехословацьким  парламентом, а по-друге, радянський уряд має дати гарантії, що не вчинить зі  Словаччиною так само, як з Підкарпатською Руссю. Сталін послався на право народів на самовизначення, а з Бенешем погодився лише в одному: остаточне вирішення питання про Закарпаття почекає, поки не настане слушний час.

 

Зараз важко сказати, чи планував СРСР приєднання частини Словаччини, Угорщини та Румунії, чи це був «ексцес виконавця» у Туряниці. Адже спочатку все було дуже серйозно: 1 березня 1945 року у визволеному словацькому Пряшеві делегати з навколишніх повітів (територію яких почали називати «Пряшівська Україна») створили Українську Народну Пряшівську Раду. Вона заявила про бажання приєднати частину території Словаччини до УРСР і навіть надіслала делегацію до Києва. Микита Хрущов, який 1945 року був найвищим партійним і урядовим керівником України, у своїх мемуарах стверджує, що делегація  від північно-східної Словаччини «попросила, щоби їх територія була приєднана до Радянського Союзу». Він відповів словацьким русинам, що навряд чи це можливо, адже «буде боляче чехам і, особливо, словакам». Після від’їзду делегації Микита Сергійович зв'язався зі Сталіним. Той, за словами Хрущова, уже й так був роздратований діями Туряниці: з Марамороського округу Румунії в Москву щойно надійшло звернення таємного Українського Національного Комітету про приєднання до Закарпатської України, а з Угорщини прийшла звістка, що «народні дружини» з Закарпаття зайняли кілька прикордонних сіл з угорським населенням. «Зупини того зухвальця, його ініціативи вже не потрібні» – наводить слова Сталіна Хрущов.

 

Справді, далі тиснути на Чехословаччину не було сенсу: наприкінці березня 1945 року в Москві відбулися радянсько-чехословацькі переговори на вищому рівні, на яких Бенеш підтвердив, що приєднання «Закарпатської України» до СРСР він вважає нормальним і знову  повторив, що після визволення Чехословаччини питання про це буде вирішене законно обраним парламентом. 29 червня 1945 року чехословацька делегація підписала з СРСР угоду про включення «Закарпатської України» до складу Української РСР. 1 вересня Едвард Бенеш видав відповідний указ, а 22 листопада 1945-го Тимчасові Національні Збори (парламент) Чехословаччини ратифікували угоду про передачу СРСР колишньої Карпатської України (Підкарпатської Русі). Крім того, Радянський Союз отримав території в околицях залізничного вузла Чоп, які ніколи до складу Підкарпатської Русі не входили, а належали до словацького краю Земплін. 22 січня 1946 року на приєднаних землях було створено Закарпатську область УРСР.

 

Проте ця область навіть за часів СРСР постійно намагалася демонструвати свій особливий статус, а після проголошення незалежності України – ще й формалізувати його. 1 грудня 1991 року, водночас із Всеукраїнським референдумом, у Закарпатській області відбувся свій, із запитанням: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус автономної території, як суб’єкта в складі незалежної України і не входило жодні інші адміністративно-територіальні утворення?» Явка на обласному референдумі склала 82,7%, при цьому 78,6% виборців ствердно відповіли на запитання у бюлетені. Київ референдуму «не помітив», і тоді Закарпаття почало «автономізацію де-факто», причому насамперед економічну. Регіон, який межує з чотирма європейськими державами (Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Польщею), став територією «вільних економічних зон». Частину з них навіть оформлювали офіційно, а двосторонній рух через кордон контрабанди і нелегально вироблених товарів збагатив не одного чиновника як на місці, так і в Києві.

 

 

При цьому «особливий статус» Закарпаття завжди був персоніфікований. У 1990-х роках – в особі бізнесмена й мера Ужгорода Сергія Ратушняка, який, за легендою, не допускав в область фури з напоями фірми «Кока-кола», щоби ті не конкурували з продукцією його «Рата-коли». Подейкують, що проблему вдалося вирішити лише послу США після розмови з Президентом Л.Кучмою... У 2000-х зійшла зірка Віктора Балоги, якого зараз все частіше називають «князем Закарпатським». Ставши в краї фактичним власником не лише «заводів, газет і т. д.», але й Мукачівського замку «Паланок», Балога у 2012-му певною мірою став послідовником його володарів – князів Ракоці. Ті, правда, воювали з імперією Габсбургів, а Балога – з київською владою, яку тоді уособлював Віктор Янукович і Партія регіонів. Віктор Балога та його сателіти не лише перемогли висуванців ПР у трьох із шести виборчих округів області, але й дозволяли собі незалежну поведінку в парламенті.

 

 

Щодо нинішньої влади реальний господар Закарпаття теж демонструє незалежність, і час від часу публічно дає поради, які виглядають відверто знущально. Формально Віктор Балога виступає за унітарну Україну, проте з кожним днем збільшує автономність Закарпаття від неї. Звичайно, він не має таких ресурсів, як у ще одного «автономіста» – Ігоря Коломойського, зате витрачатися на фінансування бойових дій на Донбасі не потрібно. Та й «територіальних претензій» до сусідніх областей, на відміну від власника «Привату», Балоги не має. Інше питання, що у своїй області він ніяк не визначиться з базовим політичним проектом. Спочатку це була СДПУ(о) Віктора Медведчука (1997-2000), потім «Наша Україна» Віктора Ющенка (2000-2010), тепер – власний «Єдиний центр», про який уже давно ніхто не чув. Крім того, Віктор Балога багато років підтримує різноманітні русинські організації, його люди в Закарпатській обласній раді добилися визнання національності «русин» (2007) та затвердили символіку області, яка нагадує про часи Підкарпатської Русі (2009).

 

Звісно, що маргінали зі «Сойму Підкарпатських Русинів», які у 2008-му проголосили про «відновлення незалежності Підкарпатської Русі», Балозі не потрібні. Причому не через конкуренцію. Якраз навпаки – вплив керівника «Сойму» отця Сидора чи «прем’єр-міністра Підкарпатської Русі» Петра Гецка в Закарпатті близький до нуля. Віктор Балога, як свого часу Іван Туряниця, зорієнтований на ефективність. Тим більше зараз – не 1945-й, формально можна ні від кого не відділятися і ні до кого не приєднуватися. Наприклад, Каталонія та Шотландія залишаться успішними сепаратистськими проектами, навіть якщо їм не вдасться вийти зі складу, відповідно, Іспанії та Великої Британії. Під час недавнього вступу на престол нового короля Іспанії Феліпе VI президент Каталонії Артур Мас був чи не єдиним, хто не аплодував після виступу монарха у парламенті Іспанії. Віктор Балога та його брати інавґурацію Петра Порошенка взагалі проігнорували...

_______________

 

[1] Лист М.М.Бандусяка до президії Української Центральної Народної Ради в Хусті про деякі недоліки в роботі “Карпатської Січі” та інших урядових установ, 22 лютого 1939 р.  // В.Бірчак. Карпатська Україна. Спогади і переживання. – Прага, 1939.

04.07.2014