На Донбасі, нехай і своєрідно, відгукнулися на заклик Майдану «перезаснувати державу». У Західній Україні про це наразі забули – проте навряд чи надовго.
В одному з перших інтерв’ю – до речі, російській газеті «Коммерсант» – Президент-елект України Петро Порошенко розповів про своє бачення майбутньої «децентралізації» у державі. Отже, на його думку, це означає сильний центр, який передає регіонам і громадам право вирішувати проблеми поточного життя людей. Бачення, цілком природне для майбутнього глави держави: всі права за визначенням має лише держава, а вже вона делегує їх місцевій владі та людям.
Але ж на Майдані кілька місяців говорили про необхідність перезаснування України на цілком інших засадах: всі права від початку належать людям, а вже вони делегують їх органам місцевого самоврядування та державної влади. Кілька днів у середині лютого цього року справді так було, але потім головними знову стали не люди, а політики та чиновники. За гучними розмовами про децентралізацію Кабінет Міністрів України затвердив її концепцію, яка передбачає право уряду розпускати місцеві ради та призначати замість голів рад чи мерів міст «тимчасових державних уповноважених» – причому на невизначений термін.
Декому може здатися, що це механізм вирішення проблем з бунтівними місцевими радами на Донбасі. Проте, по-перше, ніхто не завадить скористатися ним у інших регіонах, а по-друге – на тому ж таки Донбасі формально втілюють задекларовані на Майдані ідеї народовладдя. Можна скільки завгодно говорити про терористів і чеченських бойовиків, але навіть в. о. Президента України Олександр Турчинов визнав, що у референдумах 11 травня про підтримку проголошення незалежності Донецької та Луганської народних республік взяли участь 32% громадян Донецької та 24% – Луганської областей. І хоча Турчинов назвав ці референдуми «фарсом», з ним важко погодитися.
Кияни люблять хвалитися самоорганізацією на Майдані чи у довгих чергах до виборчих дільниць на президентських виборах. Але третина населення багатомільйонних областей на референдумі, організованому наспіх, незрозуміло ким, з неясними цілями і наслідками, і черги, з яких теж, як і в Києві, не розходилися годинами, – це нечувана досі на Донбасі політична самодіяльність населення. Люди, які раніше звикли, що все вирішує начальство, а тут раптом масово прийшли на такий незрозумілий референдум, – це фантастичне явище низової демократії.
Навіть якщо сприймати це як мітинг – на який прийшла чверть населення однієї області і третина іншої – це як мільйонна демонстрація в тримільйонному Києві. Стільки людей на Майдані було на піку мобілізації 8 грудня – причому з урахуванням численних приїжджих із західних областей, і за оцінками організаторів. Тодішня ж влада називала у рази меншу кількість людей на Майдані, а от на Донбасі відносна активність громадян є вищою навіть за підрахунками влади нинішньої. Юридичний статус референдумів на Донбасі з точки зору київської влади є «нікчемним» – але ж і юридичний статус Майдану невизначений. Дивно чути процедурні претензії до самодіяльного голосування від тих, хто недавно погоджувався на процедуру затвердження Кабінету Міністрів на площі.
Звичайно, у Донецькій і Луганській областях вистачає незрозумілих людей у камуфляжі та зі зброєю, але люди в чергах на референдумі 11 травня були цілком зрозумілі, і їх точно ніхто з Росії не закидав. Як відзначає відомий донецький блогер Денис Казанський, нікого не повинні вводити в оману цифри соціологічних опитувань на Донбасі, за якими 30% за сепаратистів, а 70% – за єдину Україну. «Єдина Україна потрібна цим громадянам тільки в тому випадку, якщо вона буде жити за їхніми правилами, як жила раніше. Коли ж єдина Україна відмовилася жити за правилами Донбасу, її оголосили фашистською, продажною, ворожою, а себе поставили поза нею. Всередині самого Донбасу немає протистояння. Немає жодних боїв між проукраїнськими і проросійськими загонами місцевих жителів. Донбас практично єдиний у своєму повстанні проти решти України» – пише Казанський у матеріалі «Вибори без Донбасу».
Справді, 25 травня на переважній більшості Донецької і Луганської областей вибори Президента України не відбувалися. Але навіть у районах, контрольованих Києвом, у них взяли участь небагато людей: у Луганській області – трохи більше 30%, а у Донецькій – взагалі 15%. При цьому 24 травня у Донецьку самопроголошені Луганська і Донецька народні республіки підписали угоду про об’єднання у «Новоросію», а 25 травня на мітинг з цієї нагоди зібралися майже 20 тисяч людей. І вони не просто виступали проти єдиної України, але й зустрічали озброєних людей у камуфляжі вигуками «Герої!». Тому не лише Казанський, але й чимало інших людей вважають, що «вибори без Донбасу» в Україні є цілком правильними.
Подібні думки мають певну підтримку і в Західній Україні. Львівський журналіст Остап Дроздов у київському журналі «Новое время» написав, що Україна стала справді унітарною тільки тоді, коли від неї відпав Крим, і стане справді українською тільки тоді, коли від неї відпаде Донбас. «Донбас в Україні – це вічний Антимайдан. Мільйони людей не асоціюють себе з Україною і не стали її органічною часточкою» – вважає Дроздов, і пропонує парадоксальний погляд на сам термін «сепаратизм»: «Сепаратистами є не вони. Сепаратистами є ціла європоорієнтована Україна, яка хоче відділитися від Донбасу».
Проте, як на мене, подібне твердження буде правильним недовго. Тому що нікуди не подінуться протиріччя Західної України не лише з Києвом як центром, але й з Харковом, Одесою, Дніпропетровськом – як з носіями цілком іншої культури та ментальності. У тому ж таки Дніпропетровську під гаслами «єдиної України» Ігор Коломойський насправді реалізує потужний сепаратистський проект – з власною приватною армією та фінансовою системою. Так, поки що він бореться з Донбасом за вплив на решту «Новоросії» (Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Харківську та Херсонську області) – проте в разі успіху наступними на черзі будуть Київ та Західна Україна. Власне, форпостів тут у Коломойського вистачає і зараз: його партнер і власник «Буковелю» Ігор Палиця пройшов до ВР від Волині, а директор цього курорту Олександр Шевченко днями став нардепом на Прикарпатті. Причому якщо останній хоча би змушений був пройти через вибори, то керівників правоохоронних органів присилають сюди без будь-яких консультацій не лише з громадою, але й із місцевою владою. І кулуарні погрози цієї влади в бік центру – мовляв, ми через це проголосимо «Івано-Франківську республіку», – виглядають смішно.
Насправді, як на мене, владі та бізнесу Західної України потрібно брати приклад з Коломойського. Той офіційно створив «Раду губернаторів Південного Сходу України» – хто заважає створити аналогічну структуру в Західній Україні? Якщо анонсований Коломойським з’їзд представників територіальних громад Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Харківської, Херсонської, Одеської, Миколаївської областей не відбувся через те, що не знайшлося достатньої кількості представників з Донбасу, – то із Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської та Чернівецької областей на з’їзд до Львова всі приїдуть із задоволенням. А для початку скликати принаймні спільне засідання обласних рад Західної України – таку собі Західно-Українську Народну Раду (ЗУНР).
І не треба боятися, що ця назва не сподобається Києву, – адже проблема не в «ЗУНР» чи «Новоросії», а в тому, що центральна влада України під гаслами «боротьби з сепаратизмом і федералізацією» хоче зберегти старі повноваження і навіть отримати додаткові. Тому не дивно, що проект змін до Конституції України обговорюється таємно від обласних та місцевих рад, а дострокові вибори парламенту Петро Порошенко хоче провести, ліквідувавши інститут депутатів-мажоритарників. Вкупі зі збереженням держадміністрацій під назвою «префектур» та відмови від прямих виборів керівників областей – отримаємо ту ж саму гіперцентралізовану Україну, проти якої в часи Януковича регіональні еліти виступали кулуарно, а громадяни – публічно, на Майдані. Тобто, можливо, питання не в сепаратизмі, а потрібно в консерваторії…, тобто, в Києві щось підправити?
28.05.2014