Вимовна полагода інтерпеляції в справі признання емеритури колишнім австрійським службовикам.
Міністр скарбу Квятковський надіслав відповідь на інтерпеляцію посла д-ра Гриця Ганкевича в справі, що скарбова влада не признає емеритур колишнім австрійським службовикам української національности. Зміст відповіді такий:
"Мушу замітити, ще всупереч твердженням інтерпелянта польської держави не можна уважати суксеційною державою у відношенні до колишньої Австрії. Отже тим самим не може бути ніякої мови про те, щоб Польща перебирала якінебудь зобовязання, чи то з титулу сукцесії, чи також з титулу нібито одержаних капіталів, маєтків або емеритальних фондів, як еквіваленту емеритальних прав з титулу державної служби у займанницьких державах тих осіб, що стали опісля польськими громадянами. Найвищий Адміністраційний Трибунал у своїй постійній юдикатурі зокрема ж у присуді Ч. рей. 302/23 ствердив м. ін., що польської держави не можна уважати за сукцесійну у відношенні до колишніх займаницьких держав тому, що повстання польської держави спирається не на засаді сукцесії, але на договорах та умовах, які були наслідком програної війни для колишніх займанницьких держав, незалежно і навіть проти їx волі так, що з тієї причини не може бути мови про якінебудь обовязки для польської держави виконувати зобовязання тих держав поза зобовязаннями, які Польща прийняла в міжнародніх умовах, або окресленими у внутрішніх законах. Справу емеритур колишніх службовиків займанницьких держав унормував закон з 11. грудня 1923 р., зокрема у 95. ст., що признає право до емеритури з державного скарбу лише тим б. службовикам б. займанницьких держав, яких до служби у польській державі не прийняли виключно з браку етату. Тієї засади не підважує зовсім ані не зміняє названа в інтерпеляції посла Віденська Конвенція, підписана 30. листопада 1923 р. Згадана конвенція, якщо взагалі можна брати її тепер під увагу з огляду на зміну правного стану, витвореного через те, що відпали дій контраґенти (Австрія й Чехословаччина) не зміняє ситуації, введеної законом з 11. грудня 1923 р." (Про цю конвенцію, як і про інші законні мотиви української інтерпеляції, "Діло" своєчасно інформувало).
"Найвищий Адміністраційний Трибунал — пізніше далі віцепремієр — згідно з дотеперішніми своїми присудами займає становище, що 8. ст. конвенції, постанови ст. 1. до 7. тієї конвенції, отже також правило ст. 2, згаданої в інтерпеляції, в нічому не нарушують законів чи розпорядків внутрішнього характеру, виданих у цьому предметі підписаними державами, у відношенні до власних громадян. А тому, що у польській державі справи всіх емеритальних претенсій м. ін. з титулу служби в б. займанницьких державах унормовано законодатним шляхом (закон з 1923 р.) і тому, що названий емеритальний закон підкреслює управнення б. службовика займанницької держави, непринятого на польську службу — не можна в такому стані річей покликуватися на постанови конвенції тому, що основи претенсій можна розглядати лише у світлі відповідного польського законодавства." Пригадуючи ще раз засаду польського емеритального закону на право до державної емеритури лише для тих осіб, що їx не прийняли на службу з браку етату, міністр скарбу пише: "Згідно зі згаданою засадою не могли і не можуть мати прав на емеритуру з державного скарбу ті службовики б. найманської держави, зрештою не тільки української національности, яких не прийняли не з браку етату. Отже коли особи, що стараються за емеритуру, не мають змоги доказати, що причиною неприйняття їx до польської служби був брак етату, не можуть доходити з успіхом своїх емеритальних прав з титулу служби в б. Австрії. Треба зазначити, що скарбова влада при розгляданні емеритальних справ службовиків, яких не прийняли до служби в польській державі, не має права ані обовязку досліджувати причини, що ними послуговувалася влада ріжних ресортів, відмовляючи тим, що зголошуються, прийняття на польську службу. Скарбова влада покликана лише ствердити формальні причини неприйняття, тобто, чи спричинив його брак етату, чи ні, і відповідно до того має видати постанови. Отже коли не можна ствердити, що причиною неприйняття був брак етату, нема законної підстави признавати емеритуру за 95 ст. емеритального закону. Щодо твердження інтерпелянта, що польська держава прийняла на себе актива й маєтки б. Австрії, і в цьому також і відповідну частину емеритального фонду б. Австрії, то треба замітити, що Польща не дістала від б. Австрії ніяких хочби найменших фондів, щоб покрити емеритури б. державних службовиків і б. австрійських військових, а тільки управа державної залізниці дістала малесеньку, у порівнанні з емеритурами, що їх виплачує ПКП, частину маєтку, що залишився по б. емеритальних фондах урядовців, підурядовців і слуг б. австрійських державних залізниць."
У відповідях на поодинокі запити інтерпелянта, міністр скарбу заявив, що зміна теперішнього стану можлива лише шляхом зміни обовязкових законних правил.
Кажучи просто: Ті українські емерити, що мали якусь надію на належні емеритури, але з наведених вгорі мотивів їх не діставали — можуть відтепер відкласти й свою надію до альбому спогадів, чи... записати її на емеритальний фонд тих, що дотепер вірили.
[Діло]
24.06.1939