Дві критики

(Конець.)
Дальші характеристики Евшана всї мають ту саму марку біблїоґрафічного фабрикату. Ре­альну вартість мають лиш подані наголовки і дати, а те, що каже він про поега, показує за­ломаня думки в такім степени, що все їй треба справляти панахиду.
Ось при згадцї про лїричного фразера Грицька Чупринку, (котрий мимоходом кажучи, ввів віршову акробатику в нашу лїрику і тїшив ся великою симпатиєю тих критиків, що не лю­били думки в штуцї, а куцохвості співанки) Ев­шан не може зрозуміти того рецензента, ко­трий в безглузних „Контрастах" Чупринки по бачив — з цїлим правом, додаймо — „лиш лї­ричну деклямацию, гарний вірш, фаєрверки і порадив поетови для уникненя монотонїї взяти ся до більших творів, глибоко продуманих і оброблених“. Чому Евшан не розуміє такого гуманного постуляту? Його арґументация на те — се знова тріюмф ідейної анемії:
„Щоби внести нове слово в українську по­езию — каже з повагою Евшан — не треба ду­маю, писати великих творів, тим більше, коли хтось до того не сотворений. Чупринка лїрик і більше нїчим бути не може. І тільки в лїрицї може проявити свій талант. За два роки він внїс нове слово в українську поезию, тепер він став над якимсь фатальним Рубіконом, але по­етом не перестав бути. Чогож кракати і сунути комусь свої поради, які можуть в данім випад­ку бути лише пустим словом?" Конець! Колиби не цитат з того дуже шановного критика, то миб від Евшана не були навіть довідали ся стільки, що Чупринка не дає глибше обдуманих річий, лиш лїричні фаєрверки. Бо що се знова має значити те Евшанове „нове слово?“.
Проблем штуки Чупринки розвязує ся з сим, що він внїс нове слово в нашу поезию, що він є лиш лїрик, до нїчого иншого не со­творений, не повинен навіть брати ся, нічим иншим не буде (— Евшан все знає наперед —) і лиш в лїриці може істнувати, так як Евшан лиш в галицькій критиці. Сказати про поета, що він внїс нове слово, значить знова не ска­зати нїчого. Яке ? — питаємо ся з тою ціка­цїкавостию, з якою ми питали ся про незабутні нїжні струни Філянського. Але Евшан пише са­мими incognitam и. Він все як той козак—знає, та мовчить. Що Чупринка лїрик, того можна сподївати ся вже хоч би з рациї наголовку статі. Отже те пристрасне запевнюванє Евшана, що бідний Чупринка по вік лишить ся лїриком, не є нїякою характеристикою його питомих признак. Який з нього лїрик? Який виднокруг обнимає та лірика ? Не знати. Бачимо лиш тїнь Чупринки над якимсь фатальним Рубіконом і чуємо, що проте нема страху, що не треба кра­кати і не треба сунути (sic!) Чупривцї нїяких порад, бо він все лишить ся лїриком, не вто­пить ся в Рубіконї і дасть нам своє „нове сло­во“ сяк чи так. Що одначе є в „Контрастах“? Яку ориентацийну думку дає Евшан читачеви до лектури того твору ? Нїяку. Ось чому я ска­зав, що для критика-фразера особа письменни­ка є всїм, а його твір явищем другорядним Головна річ в тім, як стоїть справа з успіхами Чупринки серед читачів. Зле, бо вже ганьблять за брак думки. Але чому Евшан не розбере бо­дай коротко ідейної сторони творчости Чуприн­ки? Не покаже нам, як зрозуміти ту фатальну ситуацию над Рубіконом? Нам аж стид все iurare in verba magistri Спершу нам мальовано мраками портрет Філянського, а тепер Чу­принки.
Один і другий, хоча се два „найкрасші з наших сучасних поетів“ (Чупринка !) так цупко стиснули в пястуцї своє „прекрасне“, що ми не можемо доглянути ся нї одного промінчика йо­го, лиш бачимо, як Філянський, наче другий Атляс, досягає вже таки серіозно висот Парна­су, а Чупринка засуджений на досмертну лїри­ку, стоїть над мрачним Рубіконом, а Евшан бо­ре ся з пустими словами і не радить сунути йому поради. За теж в приписцї можна вичи­тати точний наголовок „Контрастів“ — скіль­кість сторінок і формат книжки. Чого ви ще хочете?
Далї каже ся, що етюд Олеся п. н. „Тихо­го вечера" є преккрасний, а його пере­клад „ Піснї про Гаявату" не лиш гарний але й гладкий. Про Миколу Вороного дізнаємо ся, що доробок артистичний того поета нерівної вартости. Зараз думаємо про заломаня Філян­ського. Вірші з 90 их рр. — каже Евшан — те­пер нїкого не зворушать, бо вони писані на ста­рий лад (чому одначе не зворушають? який той старий лад?) затеж по перечитаню цілої збірки показує ся, що Вороний то поет зі значною культурою артистичною і великим богацтвом форм поетичних. Самі incognita! Де нам добача­ти ту культуру, що се за форми поетичні, а пе­редовсїм те наше нещасне питанє: які думки за­ступає Вороний? Що є в його віршах? Евшан однак іґнорує його послідовно. Шабльон сума­ричних реєстрів не позваляє на зраджуванє та­ких тайн. Ви з Азиї, що не розумієте того, що се таке артистична культура? Справивши ся так з трема найкрасшими нашими поетами, перехо­дить Евшан до ґрупи молодших і слабших поетів. У Христї Алчевської стрічаємо давні знайомі incognita: отже нїжну і вразливу на поетичні настрої психіку, одначе те містичне залома­нє, що вже переслїдувало Філянського і Чуприн­ку і Вороного—досягає як fatum Евшанової есте­тики очевидно і слабшу талантом поетесу: шкода тільки — каже Евшан — що їй хибує зрівноваженя. „Патетичність вислову не позваляє на дїйсно поетичні форми". Ах! ті форми... „Через те тільки деякі струни (vi de Філянський) бренять чисто". Котрі ? Як читач має собі представити той чистий звук струн в д. Алчевської? Що говорить, про що співає чисто, а про що нечисто Алчевська? Не знати. В Жука за богато настроїв — у Евшана очевидно найвисшим критерием лїрики є настрій, той Сфінкс з завязаними очима, який для читача має бути символом всього „прекрасного", — і покищо в Жука є лише їх фермент. Як представити собі той апокалїптичний фермент настроїв, те вже тайни Жука і Евшана. При кінци ще про менше варту (чому?) збірку Міхновського, чуємо, як відзиваеть ся А. Кримський і Чернявський і бачимо з радостию, що вибиваєть ся симпатичний талант М. Рильського. Те incognito симпатичний — се послідне incognito в нашій розвідцї Евшана. Про ті послїдні появи Евшан одначе покищо не хоче говорити, а лиш чекає часу, коли буде можна пізнати докладнїйше їх лет. Іменно так докладно як ми пізнали лет Філянського, Чупринки, Вороного і других.

На сїм кінчу розбір фабрикату Евшана. Моєю цїлию було показати, що рецензия того тапу не дбає зовсїм про висший престіж справдї естетичної критики, іґнорує вповні проблєми штуки як такої, дїлить ся з читачем найзагальнійшими, вповні безвартними фразами, не старає ся зовсім схопити найглибшої сути даного письменника і мусить тому лишити ся без всякого впливу на нашу творчість. Оперуючи такими закиненими вже давно критериями, як гарне — негарне, симпатичне або нї — не подаючи нїяких даних, на основі яких проголошує такі свої чисто особисті вражіня, вона не може нїчого навчити нї читача, нї поета. Біблїоґрафічна інформация одначе не є нїякою рекомпензатою за повну відсутність критичної думки. Остаточно знайдемо собі таку інфор­мацию про найновійші появи у книгарів. Від критика хочемо не лиш дат і наголовків і дру­гих сиґнатур книжки, а жадаємо пізна­ти духа книжки. Нам байдуже, що критикови є симпатичне, а що антипатичне, за теж наш головний інтерес зосереднює ся на тих глибших мотивах, на основі котрих книжка зискує право до житя між нами. Але саме ко­нечність такого глибокого мотивованя осуду про книжку домагає ся від критика як найдуж­шої напруги гадки. Нехай собі критик працює і в журналї. Чому нї ? Саме те місце є найдо­гіднїйше для нього, бо воно йому позволяє впливати на широкі круги. Коли я говорю про шабльони журналїстичної рецензиї, то зовсїм тим не хочу сказати, що вина за них спадає на журнал. І зовсїм тим не хочу понижати жур­налїстичвого рецензента як такого. Я звертаю ся лиш проти тих, що знаючи відвічальність та­кого становища, не задають собі труду подума­ти над тим, що пишуть, і кормлять публику та­кими безглузними фразами, як Евшан в своїй розвідцї про сьогочасну українську лїрику. Журналїстична рецензия повинна стреміти до витвореня наукової естетичної критики, якої вислїди були би для нашої творчости животвор­ні і поза рамами даного моменту, подиктованого журналїстичною потребою. Одначе витворенє такої висшої критики можливе є лише тодї, коли критик закине вигідні шабльони та буде старати ся дорогою синтези схоплювати най­істотнїйші прикмети наших творцїв, піддасть то­чній аналїзї духову цїлість їх витворів і скаже про них своє слово із становища найвисших, новітних культурою видвигнених ідеалів артисти­чної краси.