У квітні молода львівська письменниця Галина Рис презентувала у книгарні «Є» та дитячих бібліотеках міста свою нову книжку «Подорож до Котанії». У цій казковій повісті оповідається про пригоди кота Мяуслава, який жив у скульптора, що підібрав його ще кошеням. Не дивно, що й сам кіт зацікавився мистецтвом і полюбив малювати. Проте одного разу Мяуслав потрапляє до країни котів, де знаходить своїх батьків – короля і королеву Котанії. Звісно, спершу головний герой тішиться тому, що знайшов тата й маму, і що він – королівської крові. Але дуже швидко нові обов’язки і обмеження роблять його нещасним, адже не дають змогу присвячувати час живопису. Також його дратують безглузді звичаї при королівському дворі, штивність і запопадливість та підлабузництво придворних, над якими авторка іронізує у дусі Керрола (мабуть, не випадково у тексті з’являється ще й Балакучий Кролик). Тож перед Мяуславом постає питання вибору – втекти і залишитися собою чи залишитися при дворі і стати маріонеткою з наперед визначеними іншими замість нього цілями у житті. А може, таки варто виборювати право на власне щастя?
Саме ці питання, як на мене, роблять «Подорож до Котанії» актуальною і для підлітків, хоч ті вже начебто виросли з казок, а не лише для дітей. Адже підлітки щодня доводять собі і світові, що мають право робити свій вибір, саме підлітки критичні до оточення, як кіт Мяуслав, і саме вони не прощають всякої нещирості і фальшу. Власне казкова повісь Галини Рис має те подвійне дно, яке письменниця хотіла би бачити у книжках для дітей, про що письменниця серед іншого розповіла в інтерв’ю «Збручу».
На презентації в книгарні "Є"
– Галю, розкажи, будь ласка, як створювалась «Подорож до Котанії», чому виник задум писати про кота-живописця?
– Ця книга незвичайна, бо вона розпочалася з малюнків, а не з тексту. Кілька років тому я відвідала виставку графіки Світлани Чернишевої «Весняні Сни Котів» і зрозуміла, що хочу написати казкову повість про дивовижний світ, зображений на її малюнках. Тими днями ми обоє навчалися в Українській Академії Друкарства на спеціальності «Книжкова Ілюстрація» і мали змогу частенько балакати про мистецтво, літературу та інші приємні речі. Написання книги тривало близько року. Коли усі 24 розділи були завершені, я на рік-два поклала рукопис до шухляди і дала йому відлежатися (завжди так роблю, бо вважаю, що письменник занадто закоханий у свій твір, щоб оцінити його тверезо одразу після написання). Після цього я знову перечитала написане, внесла необхідні правки, набрала текст на комп'ютері і дала почитати його своїй сестрі та кільком друзям, котрим довіряю. Вислухавши їхні коментарі, я знову переписала окремі місця, шліфуючи слова, речення, сюжет. Далі казка потрапила до рук редакторів з добрим літературним смаком – її читали Андрій Павлишин (мій тато) та Ніна Бічуя. І коли казкова повість була нарешті готова до друку і більше не потребувала змін, Світлана Чернишева намалювала нові ілюстрації. За стилем вони дуже схожі на ті малюнки, з яких усе починалося.
– Чи не було спокуси самій проілюструвати історію свого героя – адже ти за фахом художник-ілюстратор?
– Щиро кажучи, такої спокуси не було. Попри мою першу вищу освіту, мені більше до вподоби малювати словами.
– Ти вже провела низку презентацій у бібліотеках Львова, тож цікаво, як діти відгукуються на Твою книжку?
– Діти дуже позитивно її сприймають. Їх захоплюють дивовижні пригоди кота Мяуслава; вони співчувають його поразці і тішаться успіху. Питають, коли я напишу про птахів та про собак. Відповідаю, що про птахів у мене вже написаний роман, який чекає свого видавця, а про собак, мабуть, не писатиму. Мені дуже приємно, що книга сподобалася не лише дітям, але й дорослим, які оцінили в ній іронію, екзистенційні питання і міркування.
– Книга для дітей має бути повчальною чи розважальною, на Твою думку?
– Я б не називала це ані розвагою, ані повчанням. Думаю, книга для дітей має розвивати фантазію та вміння мріяти, має виховувати з дитини інтелігентну особистість, здатну мислити критично, творчо і нестандартно. На мою думку, добре написана книга показує дітям способи подолання життєвих труднощів та інтеграції у суспільство, оскільки описує, як герої твору вирішують свої проблеми, ставляться до інших персонажів, приймають рішення. Зараз відбувається чимало дискусій на тему того, чи повинні дитячі письменники писати про секс, наркотики, насильство тощо. Гадаю, питання не в тому, про ЩО писати, а ЯК писати? Література (доросла вона чи дитяча) не є причиною життєвих негараздів, вона їх лише віддзеркалює і переосмислює. Тому я вважаю, що варто піднімати гострі питання у книгах для підлітків, роблячи це делікатно, і при цьому показуючи можливі шляхи для вирішення проблем.
– Коли Ти пишеш, маєш на думці конкретного читача-дитину, чи це радше задоволення для своєї «внутрішньої дитини»?
– Для мене написання книги – це завжди подорож у країну мрій. Створюючи казковий світ, зазвичай питаю себе, чи хотіла б я жити у такому світі – і якщо ні, то чому? Мені приносить незмірне задоволення сам процес писання – це те, що люблю робити найдужче на світі. Розмір читацької аудиторії для мене не має значення. Чи ця книга принесе радість одному читачеві, чи сотні – я однак буду задоволена. Найважливішим завданням, яке ставлю перед собою, є створити персонажа «із плоті і крові», що був би уособленням справжньої людини. Коли пишу, думаю не стільки про читачів, як про персонажів книги, пробую зрозуміти їхні почуття, страхи і радості, мотивацію діяти у той чи інший спосіб.
– Чому саме Андерсен – твій улюблений письменник?
– Насправді у мене багато улюблених письменників, які змінюються залежно від мого досвіду і розуміння світу. Андерсена люблю за глибину і багатогранність його казок. Перечитуючи їх, кожного разу знаходжу щось нове, кожного разу вони дають мені поживу для роздумів та змушують співпереживати.
– Хто з сучасних авторів надихає на творчість?
– З українських Любко Дереш і Таня Малярчук. Із зарубіжних: Ольга Токарчук, Габріель Гарсіа Маркес, Террі Пратчет, Крістіне Нестлінґер, Сіґуте Ах.
– Ти брала участь у літературних школах та проектах. Що дає такий досвід? Чи можна навчитися писати?
– Так, я була учасником двох літературних шкіл від Центру Літературної Освіти, проекту Любка Дереша «Літреактор», проекту Сергія Козинця «Re:Make. Щоденник» та інших літ-проектів, а також активно відвідувала літературні фестивалі, як от «Форум Видавців», «Дивокрай» від ЦДЛДЮ, «Королівство Магів і Янголів», «Книжковий Арсенал». Участь у літературних школах та фестивалях дає можливість спілкуватися з однодумцями, обмінюватися ідеями; додає наснаги для пошуку видавців та просування уже опублікованих творів. Однак, щоб навчитися писати, потрібні внутрішні, а не зовнішні стимули. Практика і ще раз практика – ось шлях до майстерності. Що більше ми пишемо, то краще виходить.
– Як гадаєш, чи існує універсальна формула успішної дитячої книжки?
– Думаю, усе залежить від того, що ми розуміємо під словом «успіх». Якщо йдеться про комерційний успіх, то так, Голівуд уже давно створив стандартну схему «успішного сюжету», яку можна застосувати і в кіно, і в літературі. Така схема гарантовано триматиме глядача/читача в напрузі від першої до останньої хвилини/сторінки. Якщо ж говорити про успіх у ширшому сенсі, то такої формули не існує. Кожен письменник пише по-своєму; заторкує різні теми; застосовує свій стиль письма, вдається до різних літературних засобів передачі почуттів і думок – і це прекрасно. Яка книга є успішнішою: «Сто Років Самотності» Маркеса чи «Ловець у житі» Селінджера? Між ними мало спільного, однак обидві мають мільйони прихильників. Думаю, ці книги не були б такими чудовими, якби Маркес і Селінджер писали, притримуючись суворих схем та правил.
– Чи доцільний поділ книжок для дітей на «хлопчачі» і «дівчачі»?
– На мою думку, будь-який поділ є умовним. Однак якщо вже ділити, то гендерний поділ є раціональнішим, ніж віковий. Чи можна вважати «Мандри Гулівера» книгою для дітей? Шкільна програма каже, що так, однак сам Свіфт, мабуть, не погодився б. Які критерії вказують на приналежність книги до дитячої літератури? У мене складається враження, що якщо художня книга має сюжет і у ній відсутні сцени сексу та насильства, її автоматично зараховують до дитячих. Але чи завжди такий метод є виправданий? Адже чимало «дитячих» книг насправді є цікавішими для дорослих, ніж для дітей, наприклад: «Аліса в країні чудес» Керрола або ж «Гобіт» Толкіена. Повертаючить до питання поділу книг за ознаками статі, зізнаюся, що я і досі перебуваю у пошуках відповіді. Мені здається, хлопчики більше полюбляють читати про пригоди та події, а дівчатка – про почуття і роздуми персонажів. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я була дитиною, мені і моїм подругам не подобалися книги Жуля Верна, тоді як хлопці-однокласники їх неабияк полюбляли. Гадаю це питання є дуже цікавим і потребує глибшого вивчення літературознавцями та психологами.
– Яких книжок тобі як читачеві бракує в сучасній українській літературі для дітей?
– Мені б хотілося, щоб у сучасній літературі для дітей було ще більше творів з подвійним та потрійним дном, сповнених алегорій та символізму; книг, які можна було б перечитувати по кілька разів і кожного разу знаходити у них щось нове.
Довідка
Галина Рис (Павлишин)
Письменник. Народилася 1988 року у місті Львові.
Здобула освіту художника-ілюстратора в Українській Академії Друкарства у Львові. Зараз навчається на спеціальності «англійська філологія» у Познані (Польща). Вивчає англійску, іспанську та польську мови. Пише у жанрах: казка, оповідання, повість, роман (зазвичай, у стилі «магічного реалізму»).
Твори опубліковані у книзі казок «Унікальна картоплина» (Грані-Т), у збірках казок «Казки Різдвяного ангела» та «Зимові казки» (Свічадо), у збірці фантастики «Гоголь-Фентезі», а також у різноманітних періодичних виданнях та на інтернет порталах.
Учасник літературних проектів: «Перша Літературна Школа» (літ-клуб «Маруся»), «Літ-Реактор» (Гоголь-Фест), «Re:make. Щоденник», «Четверта Літня Літературна Школа» (Ценр Літературної Освіти).
Учасник літературних фестивалів: «Азбукове Королівство Магів і Янголів», «Форум Видавців Дітям», «Дивокрай» і «Штурмові загони Ґутенберґа». Координатор проекту «Творче читання» від ЦДЛДЮ.
Персональний сайт: fabula.org.ua
Фото з презентації Оксани Кришталевої
08.05.2014