"Руський" і "український".

В 4/5 зшитку "Нашої школи" за 1913 р. появила ся передовиця п. з. "На порозі шкільного року", в якій автор доказує невідповідність уживаня назви "Русин", "руський". Навязуючи до сеї статї, застановимо ся над історичним розвоєм термінів "Україна", "Українець", "український", бо много не лише несьвідомих селян, але і інтелїґентів не хочуть звати себе Українцями саме тому, що уважають ту назву "недавно винайденою".

 

Вже дуже рано, бо в II пол. XII в. ся назва конкурує з терміном "Русь", "Русин", "руський". Київська лїтопись по Іпатиєвскому списку згадує її 1187 р. при нагодї смерти Володимира Глїбовича: ... бо князь добръ и крѣтокъ на рати, и мужествомъ крѣпкимъ показаяся и всякими добродѣтелми наполнень. О немъ же Украйна много постона2)... Ростислав Берладничич 1189 р. приїхав "ко Украйнѣ Галичькой"...3).

 

Ще виразнїйше термін "Україна" виступає у XIII. в. В часї борб Данила о галицький престол лїтопись під 1213 р. записує: Данилу же возвратившуся къ домови, и ѣха съ братомъ и прія Берестій и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпче, Комовъ, и всю Украину...,4) а 1282 р. Лешко взяв у Володимира "село на Въкраиници именемъ Волинь...5)

 

З того видно, що вже в найстаршій літописи автор доволї часто уживав назви "Украйна," "Въкраина," хоч не в нинішнім розуміню того слова. Сей термін в тих часах служив лише на означенє пограничних земель руської держави, як Переяславщини або Галицкого Забужа.

 

В письмах і документах XIV., XV. і XVI. в. назву "Україна" стрічаємо щораз частїйше, головно в тих, що виходили з канцелярий литовських і польських королїв, на означенє пограничних земель від сторони Татар і Волохів.

 

Примірів на се наводити нема потреби, бо їх можна найти без лїку. Вистарчить переглянути листи і документи поміщені в "Акты относящіе ся къ исторіи западной Россіи". Изд. Археоґр. ком. 1848 р., або К. Пулавського "Szkice і poszukiwania historyczne" Краків 1887 р., щоби переконати ся, як термін "Україна", "Українний" щораз то більше стає популярним і набирає ширшого змісту. А в унїверзалї Жигмонта Августа з 1569 року знаходимо навіть такі вислови, як "вся Украйна и дальшіе поветы отъ Украини6)...

 

1) Отся статейка є змістом реферату, читаного на історичним семінари д-ра Томашівського. При тій нагодї нехай вільно менї буде зложити п. професорови подяку за численні уваги і вказівки до лїтератури предмету.

2) Полное собраніе русскихъ лытописей. Изд. археоґр. ком. Т. II, Петербургъ 1843 р. стр. 134.

3) Ibid стр. 138.

4) Ibid. Стр. 160.

5) Ibid. Стр. 211.

6) Архивъ юго-западной Россіи (Акты о козакахъ1500—1648 р.) Київ 1863 р. стр. 5.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 29.04.1914]

 

(Дальше.)

 

Київський маґістрат 1585 р. в той спосіб мотивує непринятє в темницю 11 козаків обвинених о убитє королївського посла Глубоцького: "бо дей въ нас ту въ києвскомъ ратушу, яко на Украйни, везеня такъ моцного, яко увъ иншихъ местехъ Eгo королевской милости нетъ...1) Тут термін "Україна" мабуть вже не означає невеличкого граничного поясу землї, але цілу Київщину". І київський епископ Йосиф Верещинський при кінци XVI віку під тою назвою розумів більше територию. Він виразно зазначує, що Україна є довша і ширша, чим Велика і Мала Польща. Притім бажав, щоби "Ukraina złota opływala pospołu i z koroną polską w lepszem bezpіeczeństwie, aniżeli teraz opływa2)...

 

Ti цитати вказують, що назва "Україна", яко назва краю, мала раз вузше, раз ширше понятє. Нарід одначе, все ще в польських письмах і документах названий "руським". Термін "Українець", "український" в значіню етнїчнім виступає що-йно з початком XVII. в. І так Станислав Жовківський в листах3) усе уживає згаданого терміну — не в значіню мешканців українних земель Річи посполитої, але на означенє цілої землї, становлячої культурно-національну одиницю поміж иншими народами. Він в листї до короля з 12-го червня 1614 р. пише: gdyby się wojsko od Ukrainy odwiedło, niepośliby Ukraińcy daleko... Nr. 36. стр. 226.) В иншім листї з 23. цвітня 1615 р. каже, що "z Ukrainy zawiódł do siebie kilkaset Ukraińców" (стр. 406.) Притім годить ся зазначити, що коли має на думці лише мешканців українних земель, то виразно зазначає "Україну київську (507), або угорську (517)".

 

В половині XVII в. назва "Україна" до тепер вираз чисто ґеоґрафічний, перемінює ся в полїтичний, а в слїд за тим і етнїчний. Епоха козаччини (головно війни Хмельницького) дуже спопуляризувала сей термін і неначе видобула його з історичного намулу. В тім часї нарід наш уже звав себе "українським", а край "Україною". Мабуть з XVII в. не знайдемо жадної думи, де назва "Україна" не мала би такого значіня, що колись "Русь", "руський".

 

Доказом на се можуть служити народні піснї і думи.

 

В піснях, які відносять ся до княжих часів, співає ся:

 

Oй на толоці, та на муравиці
Ой раненько
Там король руський коником грає
...4)

 

а в козацьких думах слово "руський" заступає "український":

 

Хазяйко моя Рейзю!
Якої я на Вкраїнї слави заживав
Що мене козак український щей вельможним паном називав
...5)

 

В иншій Татари пограбивши Волинь:

 

Ведуть Волиночку
Молодую Вкраїночку
...6)

 

1) Ibid стр. 17.

2) Ruś 1911 r, стр. 40. (Rawiła Gawroński: Nazwa Ukrainy, jej początek і charakter. Цитовано за "Publika Х. Jozefa Wereszczyńskiego etc z strony fundowania szkoły rycerzskiej synom koronnym na Ukrainie...

3) Pisma Stanisława Żółkiewskiego kanclerza koronnego i hetmana. Wydał August Bielikowski, Львів 1861. p.

4) В. Антонович і M. Драгомановъ: Историческія пѣсни Малорусского народа съ обясненіями 1875 р. Т. І стр. 24.

5) Ibid. Т. II. стр. 25, 28.

6) Ibid. Т. І. стр. 84.

 

У першій части статї зайшли отсї друкарські помилки, які спрвляємо: 2 шп. 11 р. з гори має бути "бѣ князь добръ и крѣпокъ на рати і мужеством..." ІІІ шп. І р. з гори Столпъе, Украйну; ІІІ шп. 19 р. "1846 р.", 21 р. "українний".

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 01.05.1914]

 

(Конець.)

 

Значить вже в XVII, або навіть при кінци XVI. віку, з якого мабуть та останна пісня походить, наш нарід називав себе "українським", бо в жадній думі не стрічаємо таких виразів, як "славна Русь" або "руські козаки". В них усе славна "Україна", "Вкраїна", "Вкраїночка" — а козаки "українські", або "запорожські" і т. д. Навіть у звісній драмі з 1728 р. п. з. "Милость Божія, Украйну одъ неудобъ посилахъ обыдъ лядскихъ чрезъ Богдана Хмельницкого освободившая"... кромі перзонїфікациї України (дїя ІІІ. ява І.) виступають як дїєві особи "дъти украиньскіи", а не "рускіи (дїя IV. ява І.).

 

В XVIII в., правда, наші лїтописці часто уживають слів "козако-руский", "мало-руский", одначе і у них побіч подібних виразів, які служать до окраси стилю прим. "продки Савроматовъ" і т. д., дуже часто стрічаємо і "Украина", "украиньскій".

 

Такого самого терміну на означенє териториї, заселеної українським народом у XVII. в. уживали і Москалї.

 

В московській рукописи з 1666 р. Григория Карпова Котошихина, знайденій Соловйовом 1838 р. в Швециї у біблїотеці упсалського унїверситету, часто стрічаємо термін "Україна". Тут автор в "Предсловію" в просьбі до короля сю територию різко віддїлює від земель Польщі і Росиї:

 

"...Упрашаю — каже Котошихин — чтобъ данъ былъ мнѣ землемѣрний чертежъ о рубежахъ Польскихъ и Литовскихъ съ Московскимъ, Ливонія съ Москвою, Украйна и Татарія съ Москвою1)..."

 

Навіть цар Петро І., хоч усюди старав ся завести назву "Малоросия", все ж таки у своїх письмах дуже часто уживав терміну "Україна", "Українець". Притім заслугують на увагу його слова: "Народъ украинскій зѣло уменъ, но мы можемъ быти отъ етого не въ авантажѣ2)..."

 

Одначе не лише серед Українців, Поляків і Москалїв назва "Україна" в XVII. в. була загально принята, але і Анґлїйцї, Французи, Нїмці, Голяндці і инші народи західної Европи на означенє нас тим терміном послугували ся. Се дивує нас тимбільше, бо західна Европа східною в тих часах зовсїм не інтересувала ся. Що-йно великі війни Богдана Хмельницького 1648 р., а відтак повстанє Мазепи 1709 р. звернули увагу цілої Европи. Завдяки тому з поміж всїх східноевропейських народів на перший плян вибила ся Україна. Вона тодї будила більше заінтересованя, чим незнана ще Москва, а навіть Польща. Як Хмельницьким, під вражінєм сьвіжих великих побід над Поляками, була захоплена західна Европа, видко з того, що чужинці подавали портрети козацьких героїв. Між иншими Голяндець Гондіюс 1651 р. ґравюрував бюст Богдана Хмельницького, під яким виднїє напись, що вказує, як загально уживано слова "Україна" і в якім значіню: Bohdan Chmielnicki exercitus Zaporovien. Praefectus. Belli Servilis auctor Rebelliumq Cosaccorum et plebis Ukraynen Dux3) На иншій ґравюрі написано: "Ukrainyensium Dux4). Kpoмi того в західно-европейській лїтературі, як науковій — так і красній також дуже часто стрічаємо згадану назву. Одначе не місце тут згадувати твори загальнозвісних авторів: Рекля, Ґрондського, Пастория, Рудавського, Beauplan-a Chevalier-а, поета Байрона і ин., які спопуляризували на культурнім Заходї чарівну своєю природою Україну і нарід, який її заселює. Нас більше будуть інтересувати журнали, бо лише вони могли на означенє нас уживати такого терміну, яким називав себе наш нарід в епоху Богдана Хмельницького, т. є в той час, коли остаточно скристалїзувало ся його національне почутє.

 

І так тижневники анґлїйські Mercurius Роlitiens, Several Proceedings і инші XVII в., які точно записували усї операциї воєнні козаків і Поляків, усе уживали терміну "Україна", "Українець". A Perfect Diurnal з 21-го марта 1654 р., приносячи вістку про договір в Переяславі, нотує: "На знак вірности своєї Хмельницький дав до розпорядженя Московцям в їхнї руки три міста на териториї України5)..."

 

В иншім числї: "Українці, віддавши себе під протекцию Москалїв (Muscoviles), зробили се в дуже шкідливий і не гідний себе спосіб"6)...

 

Цікава з того погляду також передмова Едварда Бровна до перекладу на анґлїйську мову француської книжки Chevalier-a 1672 р., в якій перекладник начеркує хоробрість козаків, а головно заслуги Хмельницького, бо у нїй усе послугує ся загально принятим терміном "Україна".

 

Також в нїмецькій перийодичній часописи Theatrum Europaeum наш край усе означений тою назвою. Щоби про се переконатись, вистарчить перечитати наголовок XI. части тої часописи, яка описує війни і події між 1672—1679 р. "in Ungarn, Siebenburgen, Polen, Lithauen, Ukraine, Moscau, Szweden” і т. д.

 

Не рідше, як в лїтературі і пресї, на мапах ХVII. і XVIII. в. стрічаєм назву "Україна".

 

В Льондонї в бритийськім Музею переховує ся 20 карт, які в катальоґовім заголовку назначені під назвою "Ukrainе". Деякі з тих репрезентують Україну як частину Польші, а прочі мапи самої України. Щойно вони ясно вказують, які землї розуміло ся під словом "Україна" і як вона була велика. Сам наголовок: Typus Generalis Ukrainae sive Palatinatum Podoliae, Kiovensis et Braczlavensis teras nova delinationae exhibens7) — означає, що під назвою "Україна" не розуміло ся якогось погранича, але усї землї заселені українським народом. Те саме розуміє-мо з мапи, виданої 1720 р. п. з. Amplissima Ukrainae Regiо, або з анґлійської, зладженої 1740 р. на означенє терену воєн Москалїв з Турками 1736 р. п. з. A Neu Мар of The Ukrainae, на якій Україна розпростирає ся від Перемишля аж до Батурина8). На иншій картці читаємо: Urbes maiores Ukrainae — Leopoiis (Lwów seu Lemberg), Kaminec, Braclau et Perevolverna, urbes minores — Kiovia, Kudack, Pultava, Baturyn9)...

 

Тут, хоч дещо помішані великі і малі міста України, всеж таки і Львів, і Київ, і Полтава міста "українські".

 

Отсї приміри виказують, що вже в пол. XVII. в. ціла Европа уживала терміну "Україна", "Українець", "український" і що та назва в повнї заступала первісну "Русь", "Русин", "руський".

 

Притім старали ми доказати, що той термін з понятя чисто ґеоґрафічного розвинув ся з часом на полїтичний, а вслїд за тим, що виходило з тодїшних обставин, на національний і що не є недавно видуманий, але майже так давний як назва "Русь", "руський".

 

Ще може хтось робити закиди, що назва "Україна" тому не може бути загально національною, бо колись означала лише невеличкі шматки пограничних земель раз великої київської, — раз польської держави.

 

Сей закид, одначе, може стрінути також і термін "Русь", якого розвиток і полїтичний і національний був такий самий, як назви "Україна". Вже поминувши невияснене походженє назви "Русь", зазначимо, що вона спершу також відносила ся виключно до племени Полян, яке заселювало невеличку територию над Днїпром в околици Київа. Лише в міру орґанїзациї і переваги над сусїдними племенами, назва їх почала обнимати щораз ширші простори, а з тим і племена, доки не получила в одну полїтично-національну цілість усїх східних Славян, що увійшли в склад київської держави, як: Деревлян, Сїверян, Дулїбів і ин. Притім годить ся запримітити, що і назва "Русь" не приймала ся охочо і скоро. Звісні є завзяті війни з Деревлянами. А Галичину дуже пізно, бо аж при кінци XIII. в. названо "Русию," значить майже в тім часї, як Поляки нею заволодїли.

 

Анальоґічні приміри находимо і в всесьвітній істориї. Назва Італїя около 450 р. пер. Хр. означала лише невеличкий півостров Калябрию. Що йно з часом в часах воєн пунських около 200 р. перед Христом обняла цілий півостров аж по Альпи.

 

Коли назва "Україна" не уменшає поваги національної назви, чи годить ся проте змінити назву "Русь" і як загально національний термін уживати "Україна"?

 

Подібні переміни назв в істориї культурного і національного розвою инших народів бачимо частїйше. Вистарчить згадати, що наші сусїди Поляки спершу звали ся Ляхами, давнїйші Свебеки Алямани перемінили свою назву на Швабів, Ісвеони на Франків, Ґермани на Нїмців, нїмецькі Нїдерляндці на Голяндців — чому-ж проте Русини не сьміють перемінити своєї назви на Українців? — коли духове їх відродженє домагає ся сього.

 

Історична доля наших земель надала ґеоґрафічному виразови "Україна" розуміня окремого, суцільного краю, без огляду на кордони, а разом з тим і народу. Та назва, хочби повстала навіть в найновійших часах і не мала своєї історичної минувшини, то коли відповідає нинїшним відносинам, скрізь повинна приняти ся.

 

1) О Росіи въ царствованіе Алексѣя Михайловича. Изд. вторе. Петербург 1859 р.

2) Рада Нр. 250. 4-го ноября 1913 р. (З ґазет та журналів).

3) В. Б. Антонович и В. А.Бецъ: Историческіе дѣятели юго-западной Россіи въ біографіяхъ и портретахъ, стр. 12-13.

4) Ibid. 20—21.

5) Цитовано за С. Подолянином: Українець за кордоном і мандрівка в минуле. Льондон 1912 стр. 9.

6) Ibid.

7) С Подолянин: Ukraina Seu terra Cosaccorum (Paga Nr. 219. 1912 p.).

8) Ibid.

9) Ibid.

 

[Дїло, 04.05.1914]

04.05.1914