„Руський" чи „український"?

Останній сшиток редаґованого д-ром Ст. Томашівським орґану нашого учительства середних і висших шкіл „Наша школа" приносить статю, котру з уваги на інтерес порушеної справи подаємо тут передруком, — Ред.

 

Богато старих і нових питань можна би порушити на порозі нового шкільного року, вкладаючи їx на серце то властям, то учителям, то батькам, то всій суспільности. Є між ними більше й менше пекучі, більше й менше дозрілі до розвязки. Сим разом даємо тут місце тілько одному многоважному питаню нашого національно культурного житя, при розвязці якого школа мусить мати немаловажний голос. Маємо на думці остаточне упорядкованє нашої національної назви в межах Австриї.

 

Вимовним символом національної незрілости нашого народу і доказом, що творенє української нациї в новочаснім розуміню покищо не закінчене, є той факт, що — не говорячи вже про ворогів нашої національної самостійности — у внутрі власного народного орґанїзму, навіть межи найсьвідомійшими прихильниками її, нема повної згоди в уживаню одної спільної національної назви: раз ми „Українці" а нація наша „українська", то знов говоримо, читаємо і пишемо, що ми „Русини" а нарід наш „руський"

 

Одні з нас уживають обох термінів без розбору, инші виключно сего або того, і хоч ми звичайно дуримо себе тим, що тут, мовляв, ріжниця у зверхній формі а не у змістї, то таки ніхто не має відваги назвати сеї обставини плюсом нашого національно культурного житя. Очевидно, бо се такий мінус, що кладе нас позаду культурних націй Eвропи. Тому обовязком усїх, кому дорога національна справа, з цілою енерґією змагати до того, щоби ми раз уже вийшли із національного „стану твореня" і поставили вже самих себе та цілив сьвіт перед „довершеним фактом". Такий обовязок лежить не лише на кождім сьвідомім горожанянї, ним обтяжена й наша національна школа.

 

Школа вже з своєї природи має консервативний характер. Вона голосить здебільшого такі правди, що вже мають за собою повагу часу, відсуваючи на бік т. зв. правди нинїшного дня або й ще завтрішного. Се не тілько зрозуміле, а навіть до деякого степеня корисне. Та лише до певного степеня. З хвилею, коли давно признавана правда проповідувана у школі стане в різкій суперечности з новійшою, яка вже також має за собою повагу часу і людий — школа робити ме шкоду, не користь, коли стояти ме на службі правдї безповоротно минулих днїв.

 

Такою передучорашною правдою, що стала анахронізмом в теперішних обставинах, є й традиційне уживанє в наших школах термінів „Русин", „руський" зам. „Українець", „український", хоч серед української суспільности в Австриї прінціпіяльних оборонців старих термінів а противників нових дуже небогато; на пальцях одної руки порахувати можна таких межи ними, що можуть повеличати ся сяким таким авторитетом в сїм напрямі. Зате величезна більшість національно сьвідомого громадянства відчуває сей шкільний консерватизм як непотрібний і шкідний пережиток, що спинює зріст національного виробленя, спричиняє неясність і непоровуміня та підриває національну повагу народу. Тому настав уже час дійти до повної одноцільности і старі анахронізми передати у вельми шановну збірку історичних памяток.

 

Що наша школа законсервувала до сього часу терміни „руський", се річ зрозуміла. Та ж не такі то давні часи, коли у галицьких школах знано лише дві національні назви: Поляк і Нїмець. Щотілько прилюдна школа у 2-ій половинї XIX в. ввела нову назву: „ Русин" і перетопивши її з конфесийного символу в національний, защіпила її широким кругам суспільности. Наслїдком того було можливе повне й ясне племінно-культурне відмежованє від західних сусідів.

 

Все се було достаточне, доки національне житє нашого народу жевріло майже виключно в межах Австриї. Коли воно почало розвивати ся по безкраїх просторах між Бугом і Кубаню і звідти захоплювати своїми филями і нашу країну, виявив ся повний провінціональний характер утертої у нас національної назви, а що більше — вона спричинила непорозумінє і плутанину з близькою назвою сусїдного народу, що задля сеї близькости імени має нахил уважати нас тілько незначною відміною свого власного національного орґанїзму. З сеї то причини для 9/10 нашого народу поза Австриєю й Угорщиною у його змаганях до національно-культурної самостійності термін „руський" не то непридатний а просто шкідний. І тому нї одна майже проява національної сьвідомости за кордоном не послугувала ся й не послугує ся сим терміном як своїм національним, лише безупинно і без виїмка уживає ся там така назва, що не родить жадних сумнївів в жаднїм напрямі — назва „Українець", „український".

 

І у нас, в міру того, як приймала ся й розвивала ся загально-національна свідомість без огляду на кордони, в почуваню неминучо потрібного культурного обєднаня всеї нациї сей новий термін знаходив щораз більше прихильників, так що сьогодня він здобув собі повне право горожанства. Та з того, на жаль, виробив ся у нас в Австриї дуалїзм у називаню нашого народу, піддержуваний головно школою й урядом, що постійно ще уживає лише давнїйшого терміну. Поза тими урядовими інституциями мало у нашій суспільности таких, які радіб удержати давнїйшу назву не тілько у нас в Австриї, а ще накинути її всїй росийській Україні. Се очивидно безвиглядна річ, що моглаб повести ся хиба одночасно з затратою національної окремішности наших закордонних братів. Тому то, коли ми бажаємо бути одною нациєю з одною мовою, то мусимо уживати й одної тілько національної назви. Щоби се стало ся, потреба вже раз увести у школу й уряд один загально-національний термін: „Україна," „Українець," „український," а давний полишити тим, чим він був і є, себто історичним терміном.

 

Oтceй саме історичний характер терміну „руський" є для декого важним арґументом зі удержанєм його й на дальше як національної назви. Забувають одначе сї прихильники старовини, що й назва „Україна" мало що молодша історично, а до того має за собою рішаючу рацию сучасности. Закид, що походженє нової назви в основі своїй ґеографічне й первісно обмежене на одну частину нашої етноґрафічної териториї, упадає, коли розважимо, що й стара назва, своїм походженєм чужа й темна, язиково неправильна, була зразу привязана до невеликої териториї нашої землі, що мала зразу виключно полїтичний характер, а тепер у національно-культурнім розуміню держить ся на дуже незначнім просторі. Натомість назва „Україна" корінно своєрідна і просто символична для історичної еволюциї нашої нациї, а що до свойого первісно ґеоґрафічного характеру має вона свої паралелі у инших народів, що такою самою дорогою дійшли до національного імени.

 

Термін „руський" окрім сеї основної недогоди, що уживає його наш найбільший національний ворог, має ще ту немаловажну хибу, що він цілими столїтями давнїйше і загально ще й тепер у нас та на Угорщинї уживає ся в значіню конфесийнім, ідентичнім із понятєм гр.-кат. обряду. Отже „руське" і „польське," „руське" і „волоське," „руське" і „мадярське" уживає ся часто, серед простого народу навіть виключно у розуміню: гр.-кат. р.-кат. обряд, унїя і православє, словянський обряд і кальвіянство. Наслїдком того старий термін є важною перепоною в національнім осьвідомлюваню тих кругів нашого народу в Австро-Угорщинї, що не належить до гр.-кат. обряду, та робить майже неможливою асиміляцию тих чужинців иншої конфесиї що осїдають на нашій земли. Зате назва „Українець," „український" виключає всяке непорозумінє в сім напрямі і задля того дуже добре і таки єдино надає ся на національний термін.

 

З огляду на все те ми повинні в добрім розуміню загально народної потреби приспішити теперішний процес переміни нашої національної назви тим способом, що усунемо стару назву з тої домени, де вона доси анахроністично уживає ся, себто зі школи й уряду, а на її місце заведемо новійшу, що запанувала виключно між росийськими Українцями та має величезну більшість за собою серед сьвідомої части українського громадянства в Австриї.

 

Та як се зробити? — закине може дехто та стане певняти, що без специяльного законодатного акту чи там окремого розпорядку найвисших властий не вільно вводити жадних нових термінів на означенє національности; инакше — буде се самоволя, що іде в розріз із обовязками підчинених людий, в нашім випадку: учителів та учеників. Такі заміти проти виключного уживаня термінів „Українець," „український" уже підносили ся з ріжних боків, та все таки при близшім розглядї справи вони зовсїм не стійні.

 

Насамперед нема жадного сумнїву, що уряд не може нїкого силувати до тої або иншої національної назви, тим більше, що про приналежність до якої небудь нациї рішає виключно субєктивна воля даної одиниці — значить, також учителя й ученика. Нї один, нї другий не поповняє ніякої провини чи нетакту, коли все і всюди, устно і письменно виявляє, що він „Українець" а його нация „українська." Заборона в тїм напрямі з боку властий не малаб найменшого оправданя. Подумати її можна лише у двох разах: 1) коли б уживанє непрактикованої офіцияльно назви спричиняло непорозуміня і вводило власти у блуд, як се могло-б бути при самовільній перемінї чийого індивідуального імени або прізвища; 2) коли б нове національне імя мало здобути право горожанства для непризнаної політично народности, як ось жидівської у нас або хочби — допустїм і таке — української в Росиї.

 

Очевидно, що жадна з сих евентуальностий не має у нас місця. Заступленє дотеперішної назви „руський" новою „український" не то що не може викликати ніякого непорозуміня, а ще раз на все виключає ті, що при дотеперішній раз у раз повторяли ся; отже за задержанєм дотеперішних термінів може заявити ся хиба той, кому не бажана безсумнївна ясність у національнім характері нашого народу. А таких намірів австрийські власти не можуть мати, бо Австрия завсїди стояла на становищи національної самостійности українського народу й мусить у слїд за тим змагати до відсуненя всього того, що затемнює сю ідею. Зрештою нова назва знайшла перед роком найвисшу формальну санкцию в державі — в словах Й. В. Цісаря до української парляментарної репрезентациї.

 

I нема сумнїву, що як ми самі в приватнім і публичнім житю не будемо уживати иншої назви лише „Українець", „український", то і власти, законодатні та виконуючі, санкціонують сей стан здолу, подібно як се все і всюди буває. Формальний правний акт про зміну назви взагалї зайвий; доволї буде, коли в найблизшім часї і у всїх нових законах, державних і краєвих, знайде собі місце вірний наш національний термін. Якийсь час може обійти ся і без того. Обовязкові наші закови мають автентичний текст або нїмецький (державні) або польський (краєві), а в українській мові появляють ся лише переклади тих законїв. І мала буде шкода від того, якщо на якийсь час на означенє „український" будуть уживати в тих мовах терміну „ruthenisch" або „ruski". Наперед тому, що оба вони дещо лїпше віддають ідею нашої національної самостійности (бо „ruthenisch" се не „russisch", а „ruski" не „rosyjski"), ніж наше „руський" (руский, русскій); дальше тому, що ми не можемо забороняти Нїмцям та Полякам називати нас „Ruthenen" чи „Rusini", бо майже нема народу, якого сусїди називали би тим самим іменем, що він сам себе зове (прим. Deutsche, Нїмці, Alle mands, Tedeschi, Germans); зате важнїй шe, щоби дотеперішного нашого „руський" не перекладано на „russisch", а се буде неможливе, як у нас буде лише „український", байдуже чи по німецьки буде з того „ukrainisch" чи „ruthenіsch", а по польськи „ukraińskі" чи „ruski".

 

Розваживши все те, позволяємо собі візвати все наше учительство уживати, почавши від сього шкільного року, постійно у слові і письмі виключно термінів „Українець", „український".

 

Щоби не допустити до можливого непорозуміня, додамо, що не маємо на думці вимазувати імя „руський" з нашої істориї. Нї, ми закликаємо лише до консеквентного ужиаваня теперішного терміну для сучасного вам житя. Бо Володимир Великий буде таки руським князем, подібно як Марбод був ґерманським, Карло В. франконським а не нїмецьким володарем. В істориї давнїйших віків, в істориї церкви, давнїйшої лїтератури, розвою мови, навіть не так давного галицького національного відродженя старі терміни будуть уживати ся завсїди без обмежень. Се була стара фаза нашого національного розвитку, тепер настала нова, а символом переміни служить нова назва. Так було з ріжними иншими народами, то й ми не мусимо добачувати в сїм якусь ненормальність або знак наш національної меншевартости.

 

[Дїло]

21.10.1913