Найбільше боявся я колись конокрадів. Нераз у темні, вітряні осінні вечори дивився я крізь заплакану шибку вікна на подвіря і вичаровував дитячою уявою грізних лиходіїв, що як тіни підкрадаються до стайні і виводять коней. Уява не потребувала дуже працювати — наслухався я багато ріжних оповідань про тих лицарів чужої стайні.
"...A вони, вважаєш, вибрали стіну від городу і вкрали коні"...
"...Кинули псові кусень смоли і пес заліпив собі зуби. А тоді перепилували штабу"...
"...В лісі за Бродами, у Чорній Коршмі знайшли під землею стайню, а в ній кілька пар коней"...
Знав я крім конокрадів ще курокрадів і хатних злодіїв. Одні і другі рідко траплялися, одних і других не варт було властиво й називати злодіями. От, звичайні злодюжки, що хотіли закурити чи випити, а не мали грошей.
Час до часу траплявся дуже рідкий випадок окрадення церкви. Це вже було щось такого макабричного, що без огляду на величину шкоди мороз ішов мені поза молоденьку шкіру і волосся ставало дуба.
Церква. Святе місце. Ніч. Довкола цвинтар. Обличчя святих. Таємнича лямпочка перед престолом. Одним словом: духи. А такий один з другим лізе крізь вікно і краде. Бррр! Поліція, суд — можуть не дістати його в руки, але там, у горі Той, що все бачить...
Минулися молоді літа, минулися й часи разом з літами. Чимраз більше і більше чути було про церковних злодіїв, але все вони викликували і викликують у мені почуття чогось дуже ганебного, вражіння дуже низького упадку людини.
А все таки є ще щось нижчого.
В ночі з четверга на пятницю закралися якісь бандити до старинної церкви св. Пятниць у Львові і збезчестили її. Викинули Найсвятіші Дари, поломили чаші, погнули хрести, поздирали, що далося, і все те столочили своїми брудними ногами, споганили предмети спільного всім Бога. А щоб не було сумніву щодо їx відношення до святині, лишили такий слід по собі, якого не лишив би мій пес.
Прийшли рано вірні Богу помолитись і застали свою святиню знівечену і збечещену не дикими, бездушними звірами, а людиною, що сотворена на образ і подобу Господа.
Як супроти цього виглядає мій дитячий, а навіть і мій недавній погляд на злодіїв.
Вибачте, П. Т. Злодії, я направду вас кривдив, коли так дуже зле про вас думав!
Конокради!?
Поклонники небезпечної професії, що в темні ночі закрадалися до чужих стаєн. Гнала їx туди потреба гроша, а може — хто це знає — може й романтика, любов ризика і буйність характеру.
Хатні, кишеневі і т. п. хапуни?!
Хто зна, може не мали що в губу вложити?! А голод це найбільш безсердечний екзекутор, не хоче чекати!
Навіть ви, церковні злодії — вибачте.
Може не в одного малі діти просили хліба, може не в одного хора жінка дубіла з зимна. А може, може неодин з вас бився потім у груди: "Боже, милостив будь мені грішному"!? Хто то знає?!
На кожний спосіб усі це знаємо, що є ще багато, непомірно багато гірша порода людей.
Та, що безчестять святі місця.
[Діло]
07.05.1939