Напевно я викажу не лише мої власні думку і емоційний стан, коли торкнусь недавньої події, яка багатьох в Україні здивувала, декого гірко розчарувала, а когось навіть шокувала. Зрештою, не лише в Україні. Але щодо України і, зокрема, Львова, то дана ситуація для багатьох має особливі рефлексії.
Мова про підтримку російською культурною елітою рішення їхнього Президента про вторгнення в Україну.
Серед тієї топ-сотні імен діячів є, звичайно, і такі, чия проімперська і невіддільна від неї українофобська позиція вже давно проглядалася у їх проімперській ностальгії і … неоімперській пропаганді.
У когось це виражалося на папері, у когось на кіноекрані, чи у телевізійному серійному ширпотребі, де, як хтось з критиків недавно зауважив – про що би не йшлося-заповідалося на початку, все-рівно у кінцевому рахунку закінчується «о водкє і войнє».
Та ця частина «блискучої» сотні мене цікавить набагато менше, ніж та інша – з сфери більш художньо-абстрактної, і через цю специфіку політично, здавалось би, незаангажованої.
Що не кажіть, а продукувати пачками «опуси» для зомбоящиків по усіх просторах «нєобьятной», а також і для близького «зарубєжья» – це певний рівень смаку, духовності і художньої щирості. Виконувати ж Моцарта, Брукнера, Чайковського чи Шостаковича – це щось зовсім інше. Поєднувати ці необхідні високі якості з фальшею, брудом і брехнею – мені виглядає дуже проблематичним.
Тому виникає запитання: чи можливим є, «продавши Душу», залишатися успішним у цій тонкій і чистій сфері діяльності, де доводиться торкатися найтонших струн душі світових Геніїв Духа? Думаю, що ні.
О, так! Роками відшліфоване ремесло, досвід, знання різного роду кон'юнктури – ще тривалий час можуть тягнути цей, може колись і блискучий, але тепер вже побляклий пошарпаний віз. Але тягнути вже не усіма престижними світовими дорогами-магістралями, а все частіше по периферіях.
Саме ось тоді і стаються «п’яні» концерти, авантюрні вистави, і одного дня приходить усвідомлення, що світ навколо прозріває і починає розуміти, що «король» насправді вже давно «голий», і що його на блискучих магістралях уже ніхто не чекає.
Це своєю чергою примушує притиснути хвоста і, повернувшись до рідної сторонки, смирно лизати чобіт свого рідного господаря. Причому не помічати (вдаючи не помічати) – чи цей чобіт у багні, чи може вже і в крові. Щоб лишатися в «родном отєчєствє» при придворному кориті, – мусиш ставати шакалом.
Важко повірити, що хтось з цієї сотні діячів російської культури не знає правди щодо подій, які відбулися в Україні за останні місяці. Усі ж бо обитають – як не у Москві, то у Пітері, а не у забутій богом і новочесним царем російській глубинці.
І все ж, поведінку деяких з них, які протягом років мали безпосереднє і часом навіть тісне відношення до України і, зокрема, до Львова, і з декотрими з яких довелось бути особисто знайомим і навіть працювати, – особисто мені сприйняти важко.
Звичайно, неприємно і навіть огидно констатувати той факт, що Валя з Шепетівки (навіть не з Донецька!) , яка ще лише якихось п'ять років тому у якості мера міста-побратима Львова – Санкт-Петербурга, зі сльозами розчулення на очах щебетала рідною українською зі сцени Львівської Опери. Опісля урочистої офіційно-концертної програми ще, пригадується, були і «солов’їні» українські пісні під канапку з українсько-львівським шпондерком на фуршеті у колі «дорогих львів’ян» у Дзеркальному залі театру. Десь і страху що до «коварних і подлих бендеровцев» чомусь не було. А могли ж бо сипонути якої трійки до «Української з перцем» і блискуча кар’єра комсомолки закінчилась би у Пітері…
Та ні, попереду ще була Москва, і усі подвиги та одкровення шепетівсько-кремлівської дами – першої з кращих соратників новітнього російського царя у його далекосяжних і … кривавих планах.
Зрештою, пані Валентина Матвієнко – всього-навсього лише клерк, хоч і високого рангу. Її ім’я ще до вчора було відоме хіба що яким спецам з ЦРУ, та й то десь по загумінках ЦРУ-шних файлів чи картотек.
Можна якось зрозуміти і підленький вчинок популярного російського кіноактора, котрий виростав-навчався у Львові у блискучі часи совєтського «застою», коли про якусь дискримінацію що до будь-чого російського не могло бути й мови. То звідки ж така ненависть? А усе просто.
До Голлівуду не поспішають запрошувати. Географія творчості обмежується лише Рашей-матушкой. А тут, яко у державі тоталітарній, мусиш виконувати чіткі приписи і правила: «гав-гав!» – коли треба, на кого треба і у тій кількості скільки треба. Інакше – прощавай сите корито, і це ще у кращому випадку.
Беручи до уваги, що це, що не кажіть, часто люди талановиті, то постійне усвідомлення цієї ганьби приниження і продажності породжує не лише такі банальності, як алкоголізм чи наркоманію, а і злобу та ненависть до «подлих хохлов», які таки насмілилися повстати щоб вирватися з того смердючого болота.
Зовсім інша річ – маститий і ще недавно добре запотребований на найпрестижніших сценах світу музикант.
Напевно не помилюся, коли скажу, що у різні часи недавньої історії сильні і чесні «моральні» позиції і вчинки відомих митців і вчених, які вони робили у критичний і, можливо, ризикований момент – ще більше підносили їх у світі. Це стосувалося і кар’єрної і навіть матеріальної сторони їхньої діяльності. Але це, як виглядає, могло стосуватися лише справжніх особистостей – Людей «з великої літери».
Діячі ж з вищезгаданої елітної культурної сотні – це, як виглядає, якийсь новий феномен і витвір саме теперішнього російського режиму.
Спостерігаючи теперішні реалії життя простого росіянина, і не лише рівень його демократичних прав і свобод, а і щоденний побут, починаєш розуміти – звідки у російської «еліти» час від часу проскакують такі безоглядні замашки і зверхньо-брутальні вчинки.
Бо якщо у державі 90% населення доведене у різний спосіб (залякування, пропагандистське і інформаційне зомбування, свідоме споювання, жахливий побут…) до стану слухняної інертної маси, то це визначає спосіб ставлення до цих нещасних і їх трактування з боку не лише вищої касти політиків-олігархів, а і їх вірних прислужників-митців.
Бо якщо ти живеш у тоталітарному суспільстві і є при кориті, – тобі можна усе!
Проблема у тому, що ці звички закріплюються і за інерцією час від часу проскакують і в інших умовах-середовищах, куди потрапляє даний суб’єкт.
Саме тому можна затримати (і неодноразово!) початок вистави у славному Маріїнському у Санкт-Петербурзі майже на годину, «срочно рєпєтіруя» і тримаючи півтори тисячі публіки під дверима у коридорах і фойє, та ще й стоячи!
Місцевий «піпл-меломани» це ковтають, а чисельний гість-інтурист – шокований і в трансі. Але… завжди можна вскочити до буфету, «откушать» 150 гр. водочкі с ікорочкой і тоді вже погодитися з «расхожим» алібі-постулатом – «умом Россію нє понять...».
Напевно через ту ж саму брутальність і зверхність, що стали вже нормою у ставленні до своїх нещасних співвітчизників-«плебса» у себе на батьківщині, можна затримати початок концерт у Львові на півтори години, вийти на сцену нетверезим і «что-то слабать». «Талант нє пропйош!» – гласить ще одна «народна мудрість». Але цей фольклор щось не дуже приживається у цивілізованому світі, куди саме і прагне більшість українців, і що власне викликає лють і… заздрість наших сусідів.
Важко повірити у те, що музикант, котрий десятки разів приїздив до Львова, котрого тут щоразу найтепліше приймали, повірить у ксенофобські чи націоналістично-профашистські нісенітниці-страшилки, що останніми часами ллються брудним потоком із російського «зомбоящика». Я вже не кажу про когось, хто тут виростав, ходив до школи, ганяв м’яча… Зрештою, чиї рідні мама й тато (!) ще зовсім недавно поховані на львівському Янівському цвинтарі… Що не кажіть, а часами і справді «умом Россію нє понять». Хоч, будьмо чесні, - Росія тут ні до чого…
Що ж до власне музики, то, як уже згадував, тут теж до пори-до часу можна щось «крутити-вертіти», підміняючи справжнє далеко несправжнім, але… дуже «харизматичним!, нетрадиційним!..» і часто шокуючим для чесних і щирих клієнтів-слухачів.
Але, на щастя, велика частина шанувальників музики у світі швидко розпізнає – що то є зерно, а що лише полова, хай навіть позолочена чи незвикло різнокольорова.
І з’являються то тут, то там критичні статті у серйозній Західній пресі, і називаються речі своїми іменами, і король або мусить доказати що він ще не зовсім голий, або… лише залишитися придворним блазнем при дворі царя-батюшки.
Може заангажованість диригента у політику, часом брудну, для когось і дуже багато значить, і визначає рівень симпатії до нього, чи його несприйняття. Серед цієї братії траплялося по-всякому.
Тосканіні навідріз відмовився диригувати для Муссоліні перед початком вистави у «Ля Скаля» італійський фашистський гімн.
У той же час, мушу визнати, записи трансляцій з концертів «Берлінських Філармоніків» з залу Берлінської філармонії у 1942-1944рр. під диригуванням Фуртвенглера – просто вражають! І не тому, що над сценою «гакенкрайц» (свастика) – 5/6 метра, і у залі можна впізнати і Йозефа з дружиною, і Генріха, і , можливо, самого Адольфа з Євою … Просто оркестр (моно-запис!) під орудою Вільгельма грає так, що вже більше нема що сказати…
Зрештою, і Караян «зачепився» по-серйозному за кар’єру, що йому не раз випоминали, виказавши свого часу, м’яко кажучи, – «лояльність» до хлопців, що мали «величні, але дещо специфічні» помисли та ідеї.
Може це і є той найефективніший спосіб – добути максимуму, використовуючи обставини і великий Божий дар?
Але щодо першого, все ж, – мусить бути міра! Що ж до другого – то це мусить бути дійсно велике і справжнє. В іншому випадку – у першому міри не буде!
Якщо у Шостій симфонії Петра Чайковського поставити за доктрину – лише максимально екзальтовано вивергати страсті-емоції, гіпертрофуючи вказані композитором-європейцем (!) темпи і динаміку і, фактично, скінчити її уже у Першій частині, то це є харч хіба що для середнього обивателя. Тим часом у Мравінського на цей рахунок – все ok. Були ж і в Пітері справжні аристократи (!) – приходить мимоволі на думку. Повмирали, усі… Шкода.
Мюнхенським критикам раптом не сподобався Брукнер у виконанні славного маестро з Петербурга, як і… інша «західноєвропейська класика» (газета «День» 27.03.2014). Дивно – аж тепер?! А от про Чайковського і Шостаковича вони відверто говорити не насмілюються.
А тим часом на youtube можна спостерігати «Силу долі» (увертюра Верді), яку, очевидно «з листа» дубасять пітерці під орудою «харизматичного» маестро-кума нового руського царя, з виколювачем до зубів у пальчиках.
Роттердамські філармоніки, під його ж орудою «місять» у заповільненому темпі – скерцозно-колючу і летючу Першу частину геніальної Пятнадцятої симфонії Шостаковича.
Нещасні, мабуть думають – що так і повинно бути. Хоча, англосакси – народ допитливий і прецизійний. Може тому й дивляться у ноти з дещо баранячим виразом, не розуміючи : warum цей, як би передбачалося, російський спец у царині російської і радянської музики, раптом вирішив їх тут заколисати і приспати?
Старші, що блискуче грали тут цю музику у кінці 70-х під орудою диригента-дисидента Кірілла Кондрашина, що демонстративно проігнорував КҐБ, виїхавши з СССР до Голландії (1976 р.), напевно вже повмирали…
Отож, між правдою у житті і правдою на сцені певний зв'язок все-таки існує.
Бути в одному місці дуже продажним і нещирим, а в іншому правдиво-натхненним і чистим – неможливо. Хіба що усі збитки моральні і матеріальні (!) щедро покриє господар – московський цар-батюшка. А, як написали у «Дні», – «Музика не терпить фальші. У поведінці. Особливо висока музика». Погоджуюся.
29.04.2014