Війна – холодна чи гаряча – проти Росії не є відповіддю, без сенсу навіть обговорювати
Відповіддю Джорджа Буша неслухняним супротивникам було: бомбити їх, і якщо вони далі не слухались – бомбити їх знову. Барак Обама постановив, що США мають говорити зі своїми ворогами, і якщо вони не слухають, то треба говорити з ними знову.
Дехто визнає ці характеристики за несправедливі. Якоюсь мірою вони матимуть рацію. Але тільки до певної міри. Якщо Буш випробував на деструкцію уявлення про те, що «війна і ще раз війна» є способом вирішувати світові проблеми, то Обама мусив переконатися, що «бла-бла-бла» теж має свої обмеження. Хоч і дуже по-різному, але за президентства цих двох лідерів відзначено суттєве зменшення американської потуги.
Набагато легше взяти бік Обамової віри в дипломатію. Після кривавого спустошення, спричиненого такими сподвижниками Буша, як Дік Чейні чи Дональд Рамсфелд, США гостро потребували президента, готового визнати реалії більш багатополярного світу і дати рух дипломатії.
Афганістан та Ірак стоять болючим свідченням шкоди, що може бути заподіяна вибором війни. Ці дорогі поразки спонукали американців звернутися всередину і заперечувати будь-яку відповідальність за підтримання базованого на правилах міжнародного порядку. Штати ще можуть повернутися спиною до світу, як це було в 1920-х і 1930-х роках.
З іншого боку Атлантики Бушові війни закріпили європейців в їх наївній впевненості, що примирення і поступки завжди краще, ніж те, що запускає ризик конфлікту. Ці настрої мають своє відлуння в політиці умиротворення міжвоєнних років.
Сирія і, зовсім недавно, анексія Криму Росією та її зусилля перетворити решту України в неспроможну державу свідчать про те, що може статися, коли адміністрація США йде занадто далеко в заохоченні стриманості, а не рішучості.
Я завжди думав, що розмови про невідворотній занепад Америки дуже перебільшені. Але правдою є те, що Обамова зовнішня політика бачила ґлобальні сприйняття послаблення США, непомалу випереджуючи економічні і військові реалії.
Ці сприйняття важливі. Вони формують поведінку інших. На початку цього тижня я був на щорічному форумі південно-корейського інституту Асан в Сеулі. Ця зустріч зовнішньополітичних експертів бачила багато живих арґументів щодо того, хто винен у сплеску націоналізму і зростанні напруженості в Східному і Південно-Китайському морях. Одна річ, на якій вони всі погодилися: Обама в своєму чотирьохкраїнному турне реґіоном боротиметься за відродження авторитету Вашинґтону серед своїх союзників.
Марш Путіна в Україну мав два пояснення. Перше – це наслідок московського провалу спроби загнати Київ в Євразійський союз, яка ґрунтується на концепції 19-го століття про те, що безпека Росії залежить від керівництва її ближнього зарубіжжя. Другим був розрахунок, що європейська роз'єднаність і відраза Обами до конфронтації можуть притупити міжнародний резонанс.
Ніхто не повинен сваритися з Білим домом через вирядження Джона Керрі, держсекретаря США, для успішних раундів переговорів зі своїм російським колеґою Сергієм Лавровим. Дипломатія, однак, не працює у вакуумі. Її відсутність мала бути переконливим сиґналом про готовість США змусити Москву дорого заплатити.
Я не стверджую, що США та їхні європейські союзники повинні братися за свою зброєю. Але Вашинґтон міг змонтувати (і все ще може це зробити) сильніший набір економічних заходів, у тому й фінансових санкцій, як демонстрацію своєї рішучості захищати основні міжнародні норми поведінки.
Звичайно, деякі європейці бурчали б. Моє припущення, однак, полягає в тому, що багато хто таємно вітав би план США, який змусив би їх серйозно глянути на їхню енергетичну залежність від Москви і поставити на місце той європейський бізнес, який наполягає, що міжнародне право є вторинним щодо корпоративних прибутків. Альтернативою, зрештою, для Європи є відмовитися від усіх претензій міжнародної кооперації і дати згоду на повернення до тих часів, коли кордони континенту залежали від балансу сил.
Обама і його колеґи з НАТО мають цього літа намітити новий курс після відходу альянсу з Афганістану. Дехто думає, що Путін зробив за них всю роботу. Організація, вважають вони, може продовжитись в пункті, де її залишили, і повернутися до своєї старої ролі стража Європейської оборони.
Правда в тому, що уряди мають значно більше завдання. Розміщення ще більше військ в Польщі та країнах Балтії буде безсенсовним, якщо альянс не змінить політичної постави щодо колективної оборони. Місія НАТО – уникнення війни, служачи надійним стримуючим фактором. Але стримування буде ефективним тільки тоді, якщо уряди відновлять свої легітимності в очах виборців, котрі виростали глибоко цинічними щодо ефективності витрат на оборону.
Україна мала б стати європейцям тривожним сигналом про повернення загрози безпеці і свободі, які вони сприймають як дане. Опитування громадської думки показують зворотнє.
Війна – холодна чи гаряча – проти Росії – це не відповідь. Так само, однак, як припущення, що бла-бла може зробити цю роботу. Жорстка відповідь Путіну має бути поруч з пропозицією справжнього партнерства з Росією, яка грає за правилами. Багато залежить від Обами.
Я багато разів чув у Сеулі, що Східна Азія потребує сильних США. Так само – хоч не хоче цього визнати – потребує Європа.
Philip Stephens
Barack Obama’s false choice between war–war and jaw–jaw
The Financial Times, 25.04.14
зреферував О.Д.