Люди, які живуть поруч з залізничними коліями на відрізку Брюховичі-Куликів, і звикли визначати час не за годинником, а за графіком руху поїзда, цього дня, мабуть, були трохи спантеличені. Ну уявіть, у країні і без того напружена ситуація, а тут ще якийсь потяг поза графіком їздить впродовж дня туди-сюди. Насправді ж чотири підозрілі вагони були кіномайданчиком режисера Мирослава Слабошпицького та його команди, які працювали над фільмом «Плем'я» – драмою про життя мешканців інтернату для глухих.
Мирослав Слабошпицький. Фото - з архіву режисера.
За словами режисера, львівські зйомки були одними з завершальних. Робота над фільмом триває з 2010 року, і нарешті виходить на фінішну пряму. Щоправда, про дату прем'єри говорити не поспішають. Днями Мирослав оголосив, що стрічка наприкінці травня боротиметься за один із головних призів 67-го Канського кінофестивалю – «Золоту камеру». Картина потрапила в число 7 номінантів на нагороди конкурсної програми «Тиждень критики», куди була відібрана з 1200 претендентів.
У львівському потязі знімали побічну лінію сюжету про компанію малих. За словами режисера, це не головні герої, але періодично виникають у історії. Тут вони продають усілякі дрібниці пасажирам, але у них з'являється конкурент-газетяр, якого вони жорстоко б'ють у тамбурі. Інакше їм не вдасться продати свій крам, і тоді дістанеться уже їм – від старших хлопців. Така собі ієрархія у нехитрому бізнесі маленьких людей...
«Плем’я» розповідає про життя випускного класу школи для глухих, у який приходить новенький хлопець Сергій. Історія про те, як він вписується в колектив, закохується, усякі такі речі. Історія про дорослішання, ініціацію... – розповів Мирослав Слабошпицький. – Загалом, фільм дуже амбітний і є безпрецедентним експериментом: це буде перший у світі повнометражний фільм, знятий без єдиного слова – виключно мовою жестів.. Всі ролі в нас виконують люди з вадами слуху, непрофесійні глухі актори. Це діти, які вчаться в інтернатах для глухих.
– Кажуть, напередодні актор, що мав зіграти газетяра, повідомив, що не приїде. Але команда спрацювала миттєво, і на цю роль чудово загримували одного з учасників знімальної групи...
– Ми ж працюємо з непрофесійними акторами, тому є певні ризики. Хоча, це у нас перший такий ексцес. До зйомок ми майже три місяці провели разом, це було... як кампус. Ми спілкувались, репетирували, щось вирішували для себе, щось пояснювали... Бувало, що люди «випадали» за день до зйомок, за два. Скажімо у нас відпали усі глухі спортсмени, тому що спорт – це чи не єдиний соціальний ліфт для глухих. Коридор можливостей у людей з вадами слуху не такий вже і великий. Професійні спортсмени постійно у якихось роз'їздах, на зборах, тренуваннях, – це історія, яку не можна переривати. Тому ми прийняли рішення, що не можемо з ним співпрацювати.
Кадр з фільму «Плем’я».
– «Плем'я» – це продовження короткометражки «Глухота»? (цей фільм за участю глухонімих акторів американські критики назвали «зразком сучасного німого кіно» – прим. авт.)
– Зовсім ні. На «Глухоті» ми випробували певний стиль «мови», і тоді вирішили зробити повнометражне кіно. Щоправда, коли я писав сценарій, то мав на увазі і думав про акторів, що зіграли у «Глухоті», але доки ми готувались – вони виросли. Довелось шукати інших. Пошуки тривали майже рік, впродовж якого ми розсилали оголошення, проводили кастинги... За цей час я, мабуть, розмовляв з кожним директором кожної школи для глухих в Україні, ми писали також в Росію. Є в нас дівчина з Білорусі, з Гомеля, є хлопчина з Рязані... Такий інтернаціональний склад...
Здебільшого кастинг відбувався через соціальні мережі. Для мене це взагалі цікавий аспект. Мабуть, тому що вони не спілкуються вербально – є активними користувачами соцмереж. Наш контингент сидить переважно Вконтакті, а ті, що старші – в Однокласниках зависають. Фейсбук рідше. Гріша (виконавець головної ролі Сергія) завів акаунт на фейсбуці уже після того, як почав зніматись. Коли ми з дружиною почали працювати над фільмом, довелось завести собі сторінки Вконтакті. Це був новий цікавий досвід, після якого ми приєдналися до думки «Боже, благослови Вконтакте»: бо це справді мережа, яка стримує, абсорбує всю школоту і захищає від них фейсбук.
Ніхто з цих дітей, яких ми знайшли, не мав раніше дотичності ані до кіно, ані до театру. Хоча ми повідомляли, що шукаємо талановитих і харизматичних у театри при товариствах глухих і у нас, і в Росії, навіть у Болгарію звертались. Ми навіть не шукали «когось на роль когось», ми шукали особистості.
– Непрофесійні актори – це принцип чи так дешевше?
– Це точно не дешевше. Просто глухих професійних акторів практично немає. Можна було піти іншим шляхом і взяти просто актора, який зіграє глухого, бо це якраз найпростіший шлях. Але ж ідея полягала у тому, аби знімати саме глухих. Тому наші актори непрофесійні, і це відповідає історії і естетичним завданням, які ми перед собою ставили.
– Сценарій також ваш?
– Так, пишу сам, бо так ергономічніше, бо своя рука – владика. На жаль, зовсім не маю зараз часу багато читати, та й не так часто присилають мені щось таке. Колись я двічі, здається, був у журі конкурсу «Коронації слова» у номінації «Сценарії». Якісь мені подобались, якісь ні. Але є велика різниця між сценарієм, який мені подобається, і який хочеться зняти. Саме таких, щоб хотілося зняти – не було.
Кадр з фільму «Плем’я».
– Побутує думка, що до написання сценаріїв, як і до писання романів, треба дозріти...
– Світ насправді не такий чорно-білий. Є такий хлопець, молода зірка, Ксав’є Долан, який отримав «Золоту камеру» Канського фестивалю за фільм «Я вбив свою маму», який він зняв за власним сценарієм. Тоді йому було десь років 20.
Загалом зараз дебютанти – це уродженці кінця 1980-тих. Кіно узагалі молодшає. Не знаю, чи важливий досвід. Я писав сценарії завжди. Їх у мене ще штук десять лежить нереалізованих, так що все нормально...
– Може ще буде нагода їх зняти, адже Ви казали якось, що віднедавна кіно в Україні стало знімати легше.
– Це правда. Вперше за 20 років незалежності країни кіно отримало зелене світло. Покоління, яке дозріло, але довго не могло пробитися, нарешті отримало шанс. Це, мабуть, була протекція уряду, а також з приходом Катерини Копилової на посаду голови Державного агентства з питань кіно відбулося наближення розподілу фінансової підтримки до європейських стандартів, відбулась реформа. У кіно влили великі гроші. Як буде тепер – невідомо, бо Копилова пішла у відставку. Ми всі жартуємо, що party is over. Принаймні, останній конкурс завис на дуже-дуже довго і безрезультатно, щось там ніяк не могли підписати, потім скорочували видатки... А тоді все зупинилось зовсім, але я принаймні тішусь, що ми встигли здобути частину грошей на «Плем'я».
– А іншу частину?
– Бюджет стрічки – 14 мільйонів гривень. Половину цієї суми виділяє Національне агентство з питань кіно. Другу половину бюджету перекривають Фонд Рината Ахметова «Розвиток України», Фонд Губерта Белса Роттердамського міжнародного кінофестивалю, де ми виграли грант, а також кошти, які вдалося залучити продюсеру фільму Валентину Васяновичу.
– Васянович не лише продюсер, а й оператор...
– Ми вчились разом тисячу років тому. Валентин має три освіти: операторську, режисерську і ще школу Анджея Вайди. Тоді, на кіно факультеті, він був на четвертому курсі, а я на першому. А факультет – це як масонська ложа, там дві сотні людей вчилось, і формально всі були знайомі. Кілька років тому Васянович був у журі фестивалю «Молодість», тоді ж присудили приз «Глухоті». А через якийсь час так склалось, що ми вирішили разом працювати. Його студія «Гармата Фільм Продакшн» вироблятиме цей фільм. Я Валентина знаю як дуже хорошого оператора, у нього є прекрасний документальний фільм «Присмерк», прем'єра якого була на Docudays цьогоріч в Києві, у нього цікава документальна манера...
– Любомир Левицький, коли шукав акторів серед підлітків-непрофесіоналів, наголошував, що в українському кіно необхідно створити стереотип молодого українця...
– Може і треба. Але як обрати правильно золоту середину, коли підліток у Києві на Троєщині і на Сталінці – категорично різняться? А український підліток з Києва в порівнянні з підлітком зі Львова – то взагалі інша історія. Не знаю, чи наше кіно буде асоціюватись з Україною за акторами, але точно це буде зрозуміло з локацій, бо ж усюди Київ у тлі. Щоправда, нереволюційний, хоч і знімали ми у дуже неспокійний час також. Але насправді це як єврейський дискурс «Возможно ли искусство после Освенцима?». Коли ми знімаємо якусь сцену, дуже жорстоку сцену, бо ж треба знімати, бо ж графік, а вся знімальна група сидить на фейсбуці і читає новини з Грушевського – це дуже непросто. Кіно є вигадкою, яка мусить провокувати емоції. І коли ти бачиш це все, розумієш, що ця вигадка не здатна конкурувати... І попереду нас чекають ще нові смисли і нове осмислення усього, що відбулося. Хоча, знаєш, я взагалі не вірю в те, що можна створювати умоглядно.
– А як же тоді функція кіно? Мені здавалося, що добре кіно «дає щось до думання».
– Це точно, кіно – то гума до думання. От власне, ми і намагаємось дати щось до думання. Мене смішать ці дискусії, що нам треба сформувати українського позитивного героя чи щось у тому дусі. Треба знімати те, про що тобі цікаво...
Над сценарієм «Племені» Слабошпицький працював у тандемі з дружиною Оленою. Фото: Божена Городницька.
– Після нашумілої «Глухоти», яку в Україні показували у рамках альманаху «Мудаки», Ви якось зникли з інформаційного поля. Що було між 2010 і 2014?
– Я став одним із семи українських членів Європейської кіноакадемії, разом з Курковим, Балаяном і рештою компанії. А ще ми зняли «Ядерні відходи», які в результаті були номіновані на нагороду Європейської кіноакадемії як кращий короткометражний фільм року. Це фільм про Чорнобиль. У Чорнобилі, до речі, чудово. Просто прекрасно. Я дивився у стрічку фейсбук, де писали і постили фото, мовляв, «кримчани, подивіться на Абхазію», дивився і думав: «Чорт, я хочу зняти там фільм!». Бо це просто фантастичні пейзажі. Так, там, на відміну від Чорнобиля, немає радіації, хоча і у нас в Чорнобилі доволі безпечно, якщо чемно поводитись. До того ж, це режимний об’єкт, спеціальна зона, без супроводу нікуди. Є спеціальні люди, які там стежать, щоб ти не наражався на небезпеку. Для кіно Чорнобиль – це клондайк. Я знімав у Прип’яті біля станції, і на заводі з утилізації ядерних відходів, який тоді ще не був запущений у виробництво. Збудований у рамках якоїсь програми Євросоюзу. Це була чудова декорація за сотні мільйонів євро, яку б ми ніколи не збудували, а так мали нагоду скористатися. Таких цікавих унікальних місць доволі небагато... Це те, що було. А останні роки займаюсь тільки «Плем'ям».
– Які Ваші відчуття, емоції щодо подій в Україні за останніх півроку?
– Усі ці події розгортались приблизно в чотирьох кілометрах від мого будинку. У нас тоді йшли зйомки, ми весь час знімали, і при цьому знімали фільм, який немає відношення до цих подій. Емоції... Я не знаю. Намагаюсь розібратись, що відчуваю, і не можу. Шок. Напевне, це шок. Бо після перших смертей і цих страшних розстрілів, я на Майдані більше не був. Ми були там з дружиною на Новий рік і ще згодом, але після 20 січня – я не міг. І це дивна історія, бо ми їдемо на Львів, а в голові виникають фрагменти з відеотрансляції, як догорало багаття, як під ранок примчала львівська сотня і впала на коліна... І оце ж я їду дорогою на Львів і думаю, що нею люди летіли на загибель. І це ж виникає незалежно від тебе, просто виринає в голові. Думаю, нам ще довго треба буде це все усвідомлювати. Ситуація страшна, сумна, і нема розуміння, чим це все завершиться. Дуже погано, що відбулися ці кримські події, як кажуть наші «русские братья»: «война все спишет». Вона то спише, але й для наших в тому числі. Народ об’єднався, ми не дуже зараз критикуємо одне одного і уряд, не дуже нам до люстрації, бо є зовнішня загроза... Не знаю, у мене все це не вкладається в голові...
До перших смертей на Грушевського це ще було як звичайна демонстрація. Ті ж Афіни, чи програла якась футбольна команда... Покидали в поліцію коктейлями-камінням, поштовхались... Нормальна європейська демонстрація. У Німеччині щороку на 1 травня такі вуличні бої з поліцією відбуваються, антиглобалістські. Знаєш, я маю своє уявлення про світ, багато бачив, мене важко здивувати, але Інститутська межу моїх уявлень перевищила. Відбувся розрив шаблону. Я розгублений, здивований, деморалізований... Мені досі важко усвідомити, що це відбулось насправді. Ситуацію з Кримом я теж збагнути не можу.
Взагалі це – феєрія. Якийсь божевільний принцип доміно. Відбувся невеличкий студентський протест, який вчинив Мустафа Найєм, а розгортається воно так, що ми тепер тут з тобою сидимо і обговорюємо: буде ядерна війна чи ні...
23.04.2014