Ясність контр-меседжу Америки і Європи затьмарено через відмінності між урядами
У Джона Керрі є гарна фраза: «На поведінку Росії 19-го століття Захід буде реагувати інструментами 21-го століття». Держсекретар США щось пропускає. Лишаючи осторонь питання, чи можуть європейці мобілізувати політичну волю, щоб марш Москви в Україну коштував Кремлю серйозних економічних витрат, є ще один аспект конфлікту. Владімір Путін перемагає в пропаґандистській війні.
Президент Росії, дитя КГБ, стер пилюку з темників «холодної війни». Він додав дорогий блиск 21-го століття, освоївши для вигороджування Кремля цілодобові новини, цифрові мережі та соціальні медія. Ґлянцевий Russia Today, керований державою новинний англомовний канал, не переймається проблемами з приводу акуратності й правди.
Враховуючи, як держава тримає внутрішні медія залізною хваткою, не дивно, що команда Путіна має сильну підтримку у себе в країні. Придушення внутрішнього дисонансу проявилося в потужній емоції – націоналізм живиться образою. Путін далеко не самотній у тому, що сприймає крах Радянського Союзу як катастрофу і Америку як автора всіх російських бід, що настали після того. Винні іноземці.
Більше вражає вплив, що його гостра, добре фінансована стратегія пропаґанди має на громадську думку поза Росією. Велика частина громадських настроїв, зокрема у Європі, простягається від байдужості до почуття, що Путін може мати рацію. Якщо він перетворює Україну на державу, яка не відбулась, то що заважає втрутитися? Чи демократична Європа замало має власних проблем?
Кремль виходить з переконання, що якщо повторювати брехню досить часто і з достатньою переконаністю, то будуть такі, що сприйматимуть її як правду. Так, озброєні до зубів російські війська, що анексували Крим, було названо місцевими ополченцями. Це стверджувалося з абсолютно кам'яним обличчям. Недавні захоплення урядових будівель у Східній Україні також охарактеризовано як акт самооборони російськомовних. Це старий і ефективний трюк – провокатори каламутять заворушення, даючи Москві привід втрутитися «на захист» місцевих мешканців.
Такий очевидний обман недоступний для демократичних держав з вільними медіями. Журналісти, маючи на те повне право, роблять свої власні висновки. Ясність контр-меседжів Заходу затьмарено через відмінності між урядами – як між США і Європою, так і в рамках ЄС. Дехто в Європі хоче твердих заходів у відповідь; інші ж, такі, як Угорщина Віктора Орбана, радше захоплюються авторитарним націоналізмом Путіна.
Загарбання територій не може перешкодити бізнесу. Самопризначеною емблемою цього «реалізму» є Джо Кайзер, виконавчий директор німецької машинобудівної компанії Siemens. Після анексії Криму Кайзер здійснив особисте паломництво в підмосковну резиденцію Путіна. Siemens продає багато обладнання в Росії і, як Кайзер розповів газеті Bild, «діалог для нас є невід'ємною частиною довгострокових відносин». Мир і безпека в Європі мають чекати в черзі.
Часто виглядає на те, що італійську політику щодо Росії пише енергетична група Eni. Після відвідин Риму мені видається, що з приходом нового лівоцентристського уряду Маттео Ренці нічого не змінилося. Французькі оборонні підприємства мають достатньо прибуткових експортних контрактів, щоби хвилюватися про це, а британський BP побоюється втратити величезні дивіденди від своїх російських енергетичних інтересів. Далі йдуть лондонські фінансові установи, які миють і прасують російські рублі, а також дорогі піар-фірми, такі як Portland Communications, що готові полірувати імідж Путіна.
Партії ксенофобських правих, які сподіваються мати успіх на європейських виборах наступного місяця, підтримують Москву ще безсоромніше. Вони поділяють авторитарні інстинкти Путіна разом з його культурним консерватизмом. Він може розраховувати на підтримку неонацистського «Йоббіка» в Угорщині та «Золотої Зорі» в Греції. Найджел Фарадж, голова Партії незалежності Британського Королівства, демонструє позитивні сентименти до російського президента. Марін ле Пен, що очолює Національний фронт Франції, звинувачує ЄС у лицемірстві щодо Криму. На тому самому боці – хоча й з різних причин – стоять і старосвітські консервативні «реалісти». Вони тримаються візій 19-го століття в міжнародних відносинах. Жорсткий, як може здатися лібералам, Захід мусить зосередитися на своїх вузьких інтересах. Подібно до колишньої американської доктрини Монро, Росія має право здійснювати сюзеренітет над колишніми провінціями Радянського Союзу. Розширення ЄС і НАТО до кордонів Росії справді провокаційне. В межах цього світогляду Україна — це нещасливий пішак на великій шахівниці моцарств і не більше.
Можливо, світ повертається в 19 століття. Реалісти можуть принаймні демонструвати ясність і впевненість. Чого не можна сказати про апологетів серед ліберальних лівих, які, здається, повністю байдужі до Путінових внутрішніх репресій і зовнішньої аґресії. Захід, як сказав колишній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт, не має давати себе так «опрацьовувати» щодо України. Проводять паралелі між загарбанням земель Росією та втручанням Заходу в Косово. Але ж ніхто не хотів анексувати Косово.
Лівацька професура покликається на вторгнення в Ірак та Афганістан, щоби вималювати фальшиву моральну рівноцінність між Росією і США. Логіка в найкращому разі перекручена. Якщо військовий авантюризм США був таким огидним, як тоді може бути прийнятним вторгнення російських військ в Україну? Я щось пропустив? Чи ліберальний постмодернізм зараз живе у збоченому світі, в якому, якщо це антиамериканське, то воно мусить бути правильним?
В остаточному підсумку демократична різноманітність Заходу є його силою. Його міста наповнені росіянами. Апологети Путіна не мріють втекти, щоби жити в Москві. Не можуть зусилля Москви знищити Україну приховати той простий факт, що цар Владімір веде Росію до стрімкого занепаду. Але європейцям треба навчитися говорити знову про свої цінності. Свобода, мир і безпека континенту давно вже стали самозрозумілим. Путін піддав їх під поважний сумнів.
Philip Stephens
Russia’s Vladimir Putin still has friends in the west
Financial Times, 18.04.14