Чому час? Мені здається, що проблема часу – це така проблема, яка всіх нас тривожить: так чи інакше, чи з практичної точки зору, чи не зовсім з практичної, а мисленої, тобто філософської. Бо теоретичної, мені здається, нема насправді, якщо не брати до уваги строгі науки, де час виступає як один з елементів розрахунку інших величин. Поза тим навряд чи можна претендувати, що самостійна роль часу якась значима.
Передісторія цього питання. Передісторія також складна. Бо в моєму персональному житті складалось так, що в час ще студентський був такий період, що я був на певному роздоріжжі, своєму власному. Я не можу не згадати, тому що це для мене дуже важлива річ. В мене був тіточний брат Орест Созанський, з яким ми були дуже близькі товариші. Ми обоє вчилися в медінституті, а задля хобі займалися всякими розвиткуваннями. Орест досить серйозно займався фізикою для себе, а я трохи займався логікою, також заради життєвого інтересу. І ми виплітали собі різні фантазії про час, про простір. Ми просто думали – нікому не заборонено. І чисто для себе ми тоді будували різні цікаві концепти, потім їх обговорювали з астрофізиками. Ясно, що вони тоді були трохи наївні, але не без того, щоби траплялися тоді добрі, таки цікаві думки. І з того часу є досить стійкий інтерес до тої теми, який, як всякий інший інтерес в житті, то існує, то трошки затихає, потім він знову виникає, коли є якісь певні періоди в житті, що доводиться задумуватись, потім знову затихає, і воно так собі персистує, живе всередині.
І от прийшов час, є семінар, і я подумав, що треба знов збудити свій інтерес до теми і попробувати реорганізувати ті думки. Це один внутрішній імпульс. А є ще інший внутрішній імпульс, пов’язаний більш з професійною діяльністю. І ці два напрямки якби зійшлися в якійсь точці, і з того часу почали один другого (якби природнича частина і гуманітарна) підсилювати, а з другого боку – роздирати це питання на суб’єктивну і нібито об’єктивну частину поняття часу.
Ця друга частина пов’язана з моїм навчанням психоаналітичних концепцій, бо в мене був такий період в житті, що я два роки жив в музеї Зиґмунда Фройда. І там в музеї Зиґмунда Фройда проводились семінари, так звані «Фройдівські читання». А оскільки мені музей Зиґмунда Фройда дав можливість жити в гостьовому помешканні, то одного разу прийшов до мене президент цього музею і каже: «Знаєш, то дуже добре є, що ти тут живеш в тому музеї, але випадало би щось зробити. Ти з України, молодий психіатр, випадало би щось сказати на семінарі, бо треба якось хоча би виправдати, що ти тут живеш». Я якраз заглибився в те, що писав Фройд – і підготував доповідь про час-позасвідоме.
Основний предмет пізнання в психоаналізі, ясно, є позасвідоме, тому говорити треба було про позасвідоме. А поскільки цікавив мене час, то я собі й скомбінував: час—позасвідоме. І вийшла цікава доповідь, яка базується не на звиклих умоглядних речах, а на безпосередньому переживанні, яке, власне, є центральним пунктом того, що я хочу сказати про час в психологічному сенсі. Оту частину, яка є психоаналітична, я відношу до суб’єктивного переживання, а другу — до об’єктивних роздумів над тим, що є час. Така передісторія.
Основна максима, яка мені крутиться цілий час в голові, рішення для якої нема і, напевно, не буде – але сама максима є дуже атракційна, тобто саме твердження є дуже притягальним. Це твердження таке: ХХІ століття, напевно, буде століттям, для якого проблема часу буде достатньо важливою, а, може, й ключовою. І мені здається, що проблема часу – одна з серйозних розгадок того, чим є час – криється все-таки в психології. Життя саме по собі є часом, формою існування часу. Тобто, так виглядає, що пізнання того, що таке час – якщо він є насправді, якщо він має якусь об’єктивну категорію – буде мати велике значення для зовсім нових теоретичних конструкцій, можливо навіть технологічних інновацій і т.д. Але, так бачиться, підібратися до того поняття все-таки є надзвичайно складно.
Отже, ясно, що існує певна традиційно вже укладена лінія того, як ми розглядаємо час, вона ховається, в основному, в творах філософів. Я би не дивився на філософію як на щось дуже чуже в буденному житті. Я якраз на філософію дивлюсь досить просто, вважаю, що філософія є безпосередньою частиною буденного життя. Ми просто не дуже часто задумуємося над тим, наскільки іноді філософічно нам приходиться думати, навіть купуючи деякі речі в магазині. Ми просто на то не звертаємо уваги.
Тобто, час відноситься до філософської частини нашої розмови. І тут вже є певні традиційні погляди. Багато хто, пишучи про час, вдається спочатку до етимології слова. Етимологія слова «час» зводиться в цілому, якщо брати різні значення, вникати в корені тих слів аж до санскриту, тобто до первинних мов, де зароджувалося поняття, зводиться до двох речей: перше — здатність бути поділеним на щось, друге — повторюваність і хвилеподібність або циркулярність подій. Певне значення англійського слова навіть зводиться до приливів і відливів. Тобто, щось таке, що іде в коло і весь час повторюється – має постійно повторний характер, ніколи не повторюючись дослівно в одному і тому самому, як в приливі ніколи не може повторити хвиля саму себе – а завжди інша. Так приблизно і час.
Був такий період, що я теж дуже цікавився етимологією. І познаходив дуже багато різних асоціацій часу з простором, з поняттям «дух», «ідея» і т.д. Але з бігом того з’ясовування, я трошки остиг до етимології, бо в кінці кінців ми повинні розуміти, що в первинних словах, хоча ми і зводимося до них, говорячи чим то слово є характерне, вже не може бути трансцендетального смислу часу. Так ми можемо собі просто прослідкувати, звідки беремо поняття і що в нього вкладаємо, які нашарування в ньому можемо бачити. Тому я би, чесно кажучи, на нинішній день не дуже би надавав кардинального значення етимологічному поняттю часу. Просто мусимо згадати, що йдеться про або подільність, або повторність, або і то, і друге.
А далі треба буде дивитись як тим поняттям пробували користуватися в філософії. Якщо задати собі мету і прослідкувати те, як в філософії розвивалося поняття часу, то треба буде сказати, що чогось дуже променистого філософія з приводу часу нічого не сказала і найближчий час не скаже, отже, і ми не скажемо. Філософія не зробила дуже серйозних поступів, крім може єдиного, як на мене, Канта.
Що традиція? Традицію ми напевне починаємо зі Стародавньої Греції, з тих, хто найбільше сказав і написав, тобто з Платону. Він сказав одну дуже важливу річ: що треба розділяти поняття вічності і часу, бо вічність немає відношення до часу. Вічність це є певна абсолютна ідея, яка не може бути жодним чином подільна. Бо не можна поділити безконечність – так само як не можна поділити і вічне. А час, поскільки має певний відрізковий характер, тобто певний обмежений характер, до вічності тому й не відноситься. Ця ідея дуже цікава сама по собі, вона, принаймні для роздумів, є не такою вже і банальною. Але я би її перевернув догори ногами і запитав наступне – якщо ми б з вами задумалися на секунду – яких трансцендентальних цінностей людство прагне? Небагато їх є — свобода, Бог, безсмертя. Тобто, людство, без сумніву, хотіло би десь там осягнути чогось подібного на безсмертя. Тільки якщо ми з вами добре задумаємося, що таке безконечність в часі, то ми з вами перевернувши те, що Кант говорить, догори ногами, мусимо прийти до сумного висновку – такого самого, що й Кант прийшов, тільки з іншим акцентом. А саме: ми би мусили сказати, що тільки ми стаємо безконечні в часі, тобто безсмертні, то тоді час втрачає для нас будь-яку цінність, тому що скільки би він не тривав, він буде тривати безмежно. Тобто, час втрачає свій смисл. Якщо ми стаємо безсмертні — ми перестаємо існувати в часі. Час тоді немає ніякого сенсу. Бо він тоді не може бути ні порахований, ні обмежений. Він буде тривати завжди, і ми не будемо мати ніякого мірила. Тобто поняття вічності тим є цікаве і не відноситься до часу, що воно нам заперечує саме існування часу як такого. І тут є певна колізія, яка вже починає мати певний філософський відтінок. В нас час і вічність є різні речі самі по собі, і така безмежність як час вічності є для нас певною трансцендентальною цінністю, тобто цінністю, яка не виводиться з досвіду і яка не може бути доказана ніяким емпіричним, тобто досвідним шляхом, то тоді ми би мусили сказати, що вічність – так, а час — ні. А сам час є чимось інакшим, він не відноситься до такого роду трансцендентальних цінностей, а тільки вічність. А значить, що про час ми можемо говорити інакше, ніж про вічність і більш конкретно, більш позитивно. Тільки питання — як?
Далі був Аристотель. Кожен учень мусить свого вчителя заперечити і бажано заперечити кардинально і принципово. Традиція навіть каже, що кожен учень мусить сказати щось мудріше, ніж сказав учитель. І так було з Аристотелем. Чи він дуже мудріше сказав – не знаю. Але він вніс дуже важливу характеристику в те, чим є час. Він дав три пункти. Перше: що час є рівномірний і всюдисущий. Тобто, іншими слова, що він має універсальний характер. Друге: що час існує без будь-яких змін. Хоча дуже часто з часом ми пов’язуємо зміни, тобто щось, що відбувається, відбувається в часі. Але Аристотель добре зауважив, він сказав, що час взагалі може бути без будь-яких змін, тобто час незмінності, або час стояння без змін, час спокою. Отже, Аристотель робить висновок, що час не має відношення безпосередньо до змін, але він, тим не менше, зі змінами зв’язаний. Як? Це є третє положення Аристотеля, він каже, що час – це є буквально число або міра руху. І от та фраза, що час є мірою або числом, виміром руху, будь-якого процесу стала підставою того, щоб вона дальше знайшла своє продовження в схоластичній філософії середніх віків, а далі, як пише історія філософії, те саме у таких основних філософів як Ляйбніц, як Ньютон, ну і, нарешті, як Декарт, а отже весь раціоналізм, а дальше вся західна традиція. Це положення Аристотеля йшло, і ніхто з ним дуже не сперечався. На різні міри пробували уточнити час як міру руху. Так було і є по нинішній день.
Далі йшли інші філософські напрямки в розгляді того питання — Британія, в основному, сенсуалісти, скептики, Юнг, Берклі. Вони сказали ні, час, напевне, є суб’єкцією, час є звичайним психологічним суб’єктивним сприйняттям того, що відбувається в природі і, по суті, без суб’єкції, без нашого суб’єктивного сприйняття поняття часу, навряд чи взагалі може бути вербалізованим: чи взагалі можна було б говорити про час, якби не розум і не сприйняття зміни в зовнішньому світі. Чи воно є так, чи ні? Напевне відповісти насправді тяжко. Але та дилема між одним і другим, чи це є чиста суб’єкція, чи це є щось таке, що має об’єктивний смисл і, наприклад, може існувати і поза тим, що люди уявляють собі як час, тобто, як любили говорити матеріалісти, об’єктивна реальність.
Це питання дуже тривожило багатьох і, власне, Канта. І Кант спробував знайти вихід з тої ситуації. Якщо дуже добре вчитатися в те, що думав і писав Кант, то страшно дивує подання того, як думав Кант, тими матеріалістичними філософами, які нас вчили. Як часом читаєш те, що нас вчили, то якесь таке страшно однобоке сприйняття того, що писав Кант, якщо вчитатися, то він навіть не писав того, що пишуть матеріалісти про нього. А що спробував зробити Кант? Перше, сказав Кант, час є так званою формою чистого людського споглядання. В філософії Канта є дуже просте і зрозуміле розділення нашого досвіду і нашого пізнання. Основа пізнання є досить проста. Ми можемо пізнавати органами чуття — чуттєве пізнання. З чого складається, власне, досвід? З того, що ми сприймаємо і з того, що ми синтетичного разом складаємо – це є наш емпіричний досвід. Те, що ми пізнаємо не за допомогою сприймання – це є інша наша здатність сприймати. Вона дається нам за рахунок того, що ми можемо створювати поняття як первинні речі. Мене дивує, що на це мало звертається увага: Кант чітко і ясно писав — це є спроможність, дана природою або Богом: здатність, з одного боку, сприймати досвід, а з другого боку, формувати поняття для того, що ми сприймаємо. Кант навіть в антропології пише, що для нас все одно хто ми є, звідки ми взялися, хто нас створив, але ми точно знаємо, що ми є, ми точно знаємо, що ми такий самий елемент природи як дерево, трава, будинок, машина. Значить ми є так само реальністю. А раз ми є, і ми є створені природою або Богом, то те, що ми можемо, і те, що ми пізнаємо, також є реальністю, також належить до тої самої природи. Так от, він говорить, наше пізнання – це дві можливості: або можливість споглядати і відчувати, або формувати поняття. Це є первинна здатність. Одне належить до досвіду, друге належить до того, що Кант називає «розсуду», здатності міркувати. Так от, це все, що ми робимо, згідно Канта – ми за рахунок споглядання і надавання понять тому, що ми споглядаємо, ми пізнаємо. А дальше вже ціла будова категорій і т.д. Але в філософії Канта ще є така річ, що він говорить: добре, ми споглядаємо від народження, ми набираємо досвід і додаємо до досвіду шляхом синтетичного долучення нового і нового, але є ще щось таке як, наприклад, чисте споглядання, яке немає відношення до ніякого досвіду, лежить поза сферою досвіду і від досвіду жодним чином не залежить. І до таких чистих форм споглядання Кант відносить дві речі: споглядання простору і споглядання часу. Він каже, що звідки ми можемо знати, що одне іде за другим, або що після одного наступає інше, якщо у нас не дано такої функції природою або Богом – сприймати або взагалі навіть собі уявити, або створити поняття, що за одним має слідувати інше. Тобто, це розуміння, що ми всі знаходимося в просторі або тіла знаходяться в просторі і тіла можуть мати свою протяжність, або те, що одна подія змінює іншу, мусить бути дійсно до досвіду і на ньому будується інший досвід. Так от, Кант відносить ці позадосвідні форми споглядання до чистих форм або апріорних форм. Це є те, що виходить поза межі досвіду. А раз є щось таке, що виходить за межі досвіду і межі того, що ми будуємо вже на основі досвіду в межі понять, то те саме повинно існувати і для понять. А те, що існує для понять поза досвідом, то це є трансцендентальні ідеї, наприклад, як ідея причинності. Ідея причинності, пише Кант, не виводиться з природи. Ідея причинності мусить існувати як дана нам природою або Богом, тому що причинність також є в нас в голові. І ця причинність в нашій голові, бо ми функціонуємо так само як природа, вона нам дана природою або Богом, і на ідеї причинності ми далі будуємо всі інші поняття. Ідея причинності має відношення до понять як таких. Вона базується на ідеї чистого споглядання часу, і час є формою для реалізації причинності, чистою формою споглядання.
Кант дає цілу систему аргументації, говорячи про те, що з цього би можна було зробити висновок, що час також є суб’єктивною здатністю людини мати чисте споглядання як чисту форму природи, природного споглядання. Тому, зупиняючись на тому, всі вважали, що Кант є суб’єктивним ідеалістом. Зовсім ні. Бо Кант далі пише: добре, все це так, в тому сенсі час є нашою суб’єкцією, нашою чистою формою сприймання природи. Але він також пише, що час є емпірично реальний. От в чому проблема, пише Кант. Тобто, він же ж має і свою реальність. Маючи те споглядання часу, ми таки розуміємо, що є поняття, наприклад, причини і наслідку, як і також чисте споглядання, але ми їх сполучаємо. Ми бачимо, що причина і наслідок відбуваються в часі. Оце ми можемо сказати. Сама первинна причинно-наслідкова ідея зовсім не говорить про часову залежність причини і наслідку. З одного витікає інше, але це не означає, що це є одночасно часом. З одного ми можемо зробити заключення, що є інше, але це не означає, що це є одночасно характеристикою часу як такого, тобто, що воно потребує часу як такого. Воно є якби логічним витіканням. Є дві здатності пізнавати, пише Кант. Одна здатність це є чуттєве споглядання (оком, вухом, смаком, нюхом і т.д.), інша іманентна здатність — це сформувати поняття. Чисте поняття причинно-наслідковості відноситься до понятійної сфери, а час відноситься до споглядання. В нашому розумі – там, де ми формуємо поняття, принципи і ідеї – вони сполучаються.
Далі Кант пише так: в реальності час існує, тобто емпіричний час також існує. Ми маємо час як форму споглядання, тобто природа має час, природа лежить в часі, але час є реальний також, тому що час ми можемо міряти, і на час ми орієнтуємося, коли щось робимо. Але це є те, що Платон мав на увазі, що є час як певна форма вічності – як ідея і конкретний час – як мірило. Отут є різниця. І з того Кант робить дуже цікавий висновок, що час є, по суті, трансцендентальною ідеєю, тобто ідеєю, яка виходить за межі чуттєвого досвіду. І в тому сенсі, що він є трансцендентальною ідеєю, він є об’єктивним.
Якщо вдуматися в сказане Кантом, що як трансцендентальна ідея час є реальним, то це означає, що Кант хоче сказати, що крім, звичайно, предметного, субстанціального світу тіл – природи, місяця, сонця, чого завгодно – існує ще й інший реальний світ — світ ідеї. І він також є реальний. І він також має значення. Тобто, ми не мусимо орієнтуватися тільки на реальні речі, ми мусимо орієнтуватися і на те, що існують ідеї, так як говорив Платон. Оце є дуже важливий висновок Канта, що час – це є щось таке, яке має певну трансцендентальну ідеальність, тобто таку реальність, яка виходить за межі досвіду, але в сенсі трансцендентальної ідеї він також є реальний. Трансцендентальна ідея часу – це приблизно те, що Платон говорив вічність. Час же емпіричний ми реально бачимо, це той час як міра руху в Платона.
Сама ідея трансценденції полягає в тому, що при самому пізнанні ми можемо зробити такий крок, який виходить за будь-які межі нашого попереднього знання. Трансцендувати — перейти межу. Трансцендентальність полягає в тому, що ми можемо пізнавати нове, те, що ми раніше не знали ніколи. Висновок, який я для себе роблю зі сказаного Кантом – що час і його розуміння треба було фактично шукати в сфері трансцендентальної реальності. Тобто, ми не можемо при безпосередньому досвіді знайти правильного розуміння і пояснення часу. Ми мусимо виходити в сферу абсолютної трансцендентальної реальності, але якої — ми не знаємо. А що ми хочемо в часі знати? Ми хочемо знати чому він є? Або чи він є одномірний, чи він є багатомірний? Чому він є одновекторним – якщо він є одновекторним? І чи можливий рух в часі, так само як ми рухаємось в просторі?
Тепер провокація. Тепер те, що я думаю. А думаю я наступне: ми з вами можемо з великою впевненістю сказати, що існує світ речей або світ матерії. Цей світ матерії складається з двох частин: одна частина — субстанція, тобто тіла і все, що має тілесність, а драгу частина – це є енергія і поле. Ми з вами також не будемо сперечатися, що існує щось таке як ідея або світ ідеї. Якщо до світу ідеї віднести також дві складові — я до цього відношу інформацію і смисл, тобто ідеальне складається з інформації і зі значення тої інформації — то ми маємо такий свого роду чотирикутник: субстанцію, ідею, смисл і інформацію. І в цьому чотирикутнику я для себе провів дуже багато часу, пробуючи шукати віддзеркалення – що віддзеркалює одне друге. Є вісім варіантів віддзеркалення. І найцікавіше, що мені випливало – це що таке інформація енергії і що таке інформації субстанції. В мене вийшло дуже просто, що інформацією субстанції є простір, а інформацією енергії є час. І тому час – якщо він є свого роду інформацією енергії – з цієї точки зору не може мати зворотного ходу. Бо як тільки час є ідеальною інформацією матеріальної енергії, то ми ж розуміємо, що інформація зворотного шляху немає. Будь-яка нова інформація, навіть заперечення попередньої, все одно є нова інформація. І в тому сенсі час як інформація енергії як такої зворотного шляху не може мати. І це би для мене пояснювало, чому назад в часі рухатися не можна. Бо це безпосередньо зв’язано з інформацією.
В психології час розглядається як суб’єктивна форма сприйняття. Цікавим є одне психоаналітичне твердження. Психоаналітична теорія є специфічною теорією, і квінтесенцією психоаналізу є поняття позасвідомого. Психоаналіз це щось таке, що ставить собі завдання пізнавати позасвідомий процес. Це вже окрема дискусія, чи піддається позасвідоме пізнанню чи не піддається. Але на практиці Фройд дуже добре написав, що якщо безпосередньо пізнати позасвідоме ми не можемо, то за посередництвом різних механізмів дістатися до позасвідомих процесів можна. І це лежить в основі і лікування певних процесів, і певного пізнання, і певних антропологічних концепцій і т.д. Шляхами діставання до позасвідомого є: психоаналітичний, так званий метод вільних асоціацій – класичний шлях, а друге – це є сновидіння. Фройд вважав, що конструкція нашого психічного апарату складається наступним чином: ми народжуємось не зовсім зі свідомістю, наша свідомість відбудовується, а все те, що ми не беремо в свідоме сприймання, залишається в пам’яті, в тілесному переживанні, але залишається поза полем свідомості. Витісняються неприємні речі, але вони всі живуть, вони нікуди не діваються. І те, що вони живуть, що ті витіснені і давно забуті переживання живуть в нас, ми можемо, власне, знати, завдяки сновидінням. В сновидіннях завжди раптом спливає таке, що ми давно могли забути, а воно дуже живе, так якби нинішнє. І, по-друге, в мареннях, в фантазії і уяві іноді також спливають витіснені і давно забуті речі. Фройд писав, що той процес, яким керується позасвідоме, називається первинним процесом, і він не підлягає формально логічним законам мислення, це є так зване синкретичне мислення. Це є звичайні випадкові асоціативні зв’язки, вони можуть формально логічно бути пов’язані, а можуть і не бути – вони можуть бути пов’язані якось символічно. Це якби первинний бульйон, де є сукупність переживань, думок і пов’язаних з тими думками емоційних почуттів, які не підлягають формально логічному свідомому мисленню. Цей процес він назвав первинним.
І він говорив просту річ — первинний процес не знає часу. Для первинного процесу час не існує. Тобто переживання, якщо воно позасвідомо перший раз потрапило, зберігає свою свіжість і емоційну яскравість впродовж всього життя. І, власне, це ми бачимо в своїх сновидіннях, коли вони спливають. Час з’являється тоді, коли ми починаємо символізувати первинний процес, тобто починаємо добавляти слова, і тоді з’являється час, говорив Фройд. І тепер питання виникає, чи насправді позасвідоме немає часу, чи час там навпаки є багатомірний?
І це було предметом моєї доповіді в товаристві Зигмунда Фройда. Поштовхом до тої доповіді був простий звичайний феномен, який мене ще застановив, коли я працював в Москві. А в Москві шлях на роботу був дуже специфічним. Треба було вийти з гуртожитку, зайти в метро, в метро проїхати півгодини і вийти на роботу. Але хто знає метро московське 80-х – то так, як шпроти. Ми тоді в метро вчилися спати на ходу, то був такий сон, як німці кажуть «sekundenschlaf», заснути на секунду, на хвилину. Їдеш і засипаєш. Один сюжет, другий, третій. І тоді я вперше звернув увагу на дуже цікаву річ. От уявіть собі, що у нас виникає сон на 3—5 хвилин. Але за тих 3—5 хвилин вам сниться, наприклад, тиждень часу, місяць часу. Але, зверніть увагу: переживання в сні є як переживання реалістичне. Ми з повним почуттям, тілесним переживанням, серцебиттям і т.д. переживаємо те, що переживаємо в сні. Тобто, що виходить? Виходить, що за календарних п'ять хвилин ми переживаємо реально відрізок часу, який зовсім не є п'ять хвилин, який може тривати або значно більше, або менше, але точно не може бути п'ять хвилин. Тобто, за оці п'ять хвилин ми дістаємо зовсім інший вектор переживання, який не вкладається в тих п'ять хвилин, але реально він вкладається в п'ять. Тобто він мусить якось не лежати на тій осі часу в п'ять хвилин. Він мусить бути до неї або перпендикулярний, або під кутом, але то є інший вектор часу. Це інше переживання часу. І коли ми будимося, ми дивимося на годинник і знаємо, що п'ять хвилин пройшло, але ми пережили, допустимо, тиждень або місяць часу, або рік, або секунду.
Якщо з психологічної точки зору ми говоримо, що час – це є суб’єктивне психологічне переживання і це є річ, яка є високо притаманна людині, яка має свідомість, яка переживає певну послідовність і повторність як поняття часу – якщо ми стаємо на ту позицію, що час це є переживання, то я вас хочу запитати, яка різниця чи то переживання є в стані свідомості з відкритими очима, чи переживання в сні – таке саме яскраве і таке саме переживання? І то, і то є переживання. І тоді є абсолютно байдуже, чи то переживання таке, чи воно сяке, але в одному випадку це переживання в реальності є п'ять хвилин, а переживання в сні триває півгодини, наприклад. Значить, це би означало, що позасвідоме переживання часом не є. По-перше, що поняття часу позасвідомому є непотрібне, і навпаки воно може бути реальне. А, по-друге, що час в нашому психологічному переживанні зовсім не є одномірний, а що він може бути багатомірний.
І тепер останній феномен. Чи було в вас таке, що вас снився сон в сні? Що ви спите і вам здається, що ви зараз збудетеся і сон мине, ви будитеся, а сон дальше є. Тобто феномен вкладеного сну. У другому вкладеному сні відрізок часу є часом фізіологічного сну, хвилин двадцять. Тоді ви будетеся у сні і виникає ще інший сон, а час звичайний, календарний, допустимо, тих же двадцять хвилин. Значить за двадцять хвилин ми маємо основний базовий сон, і в той сон вкладається ще один сон, який є ще одним часом. Тобто це є ще складнішим феноменом. І тоді ми би мусили прийти з вами до висновку, що час в переживанні точно може мати багатовимірну структуру. І тоді б наше розуміння позасвідомого могло би кардинально змінитися. Тоді ми би мусили сказати, що позасвідоме є тим переживанням або тим психологічним інструментом, який може мати доступ до багатомірного часу.
11-а лекція з циклу "Історія часу" міждисциплінарного семінару "Обрії науки" (27.03.14, УКУ)
16.04.2014