Події останніх місяців в Україні, попри їх драматизм і трагізм, все ж дали українському суспільству могутній позитивний імпульс. Як на мене, то одним з найцінніших здобутків у цій ситуації є метаморфоза прозріння. Чиїсь рожеві окуляри враз стали прозорими, і він нарешті (!) второпав, що «сочинський» невинно-біленький мішка косолапий, як і його трогатєльно-плюшевий братік, що під душещипатєльну пісню у 80-му летів у московське небо – всього-навсього пропагандистська імперська фальш. Та, виявляється, не лише прості смертні наївні посполиті ще до вчорашнього дня утирали сльози від розчулення.
Сумно було почути одкровення нашого колишнього президента – щось на кшталт «і у кошмарному сні я не міг собі уявити, що російський брат піде загарбувати Україну…».
А сумно це є тому, що така сліпота і наївність, якщо на рівні кухні-комуналки – просто дратівлива річ, а от на рівні президента 46-мільйонної держави – це трагедія. Трагедія народу, який враз опинився сам на сам з реальною загрозою, маючи гідність, відвагу і… дерев’яний щит у руках.
Але краще пізно, ніж ніколи.
«Може вже, нарешті, і наші хохли-браття десь під Києвом, Полтавою чи Запоріжжям таки прозріють…» – резюмував ще недавно мій знайомий, галицький «фільозоф», нині вже покійний пан Юрко. Особисто він «прозрівав» ще зовсім юним серед мішок косолапих на тайожних лісоповалах.
Так-так, прозріння – річ коштовна, але вкрай необхідна. Отож наразі платимо, і дорого… А втім, якщо б вдумуватись у слова своїх справжніх пророків, а не ідолів-тиранів та їх штатних словоблудів, і «учитись так як треба», то прозріння могло б прийти і швидше, і меншим коштом.
Не боячись здатися невігласом і бути присоромленим з боку інтелектуалів-патріотів, не можу втриматися від банальності і повторити давно заїжджене «одкровення»: знову відкриваю для себе Шевченка! Можливо тому, що ми «не вчились так як треба» колись у нашій радянській школі, а можливо тому, що Шевченко дійсно Геній і Пророк.
Коли ж сьогодні згадую рядки «…той неситим оком за край світу зазирає, – чи нема бува країни, щоб загарбать?...» і ще багато Шевченкового у цьому дусі, то від актуальності давно відомих і спекулятивно заяложених упродовж десятиліть пророчих рядків, стає навіть моторошно.
Як на мене, то ситуація стає навіть комічною і з ароматом дежавю, у контексті сучасних реалій і подій. На своє 200-ліття Тарас Григорович, такий «правильний» у часи імперсько-совєтського режиму, у його виразних антиімперських настроях постає у сьогоднішній ситуації відверто одіозною для багатьох фігурою.
Офіційні заяви про «спільні святкування 200-літнього Ювілею Кобзаря нашими братськімі народамі…», що кілька місяців тому прозвучали з найвищих трибун Бєлокамєнной і Золотоверхого, стали спробою чергової спекуляції і лицемірства.
Не вийшло.
Хтось згадав, що можна не лише «…плакать, плакать, плакать і хліб насущний замісить кривавим потом», а що і можна «громадою обух сталить, і добре вигострить сокиру…». Ох цей Тарас Григорович…екстреміст, провокатор, націоналіст і взагалі – про кого це : «грязь Москви»?!
Безсумнівно, слово Шевченка у сьогоднішній ситуації виявляє свою первісну справжню пророчу силу. Його гаряча пристрасть, пекучий біль і часами нестримна і непригладжена лють стають сьогодні особливо зрозумілими і емоційно вмотивованими.
Сьогоднішня ситуація у країні без сумніву внесла свої корективи у святкування 200-літнього Ювілею Тараса Шевченка. До значної міри цей вплив став навіть позитивним. Якось менше було чути гучних солодко-патріотичних промов і клятв. У тому числі і з уст різного штибу «учорашніх» професіоналів.
Музичний Львів відгукнувся на Ювілей доволі активно і, що особливо приємно, не формально. Навіть у оформленні сцен на концертах і у Львівській філармонії, і у Львівському національному опери та балету, цього разу відчувалася деяка новизна і свіжість.
Не уздрівши на сцені традиційних понурих вусів, обрамлених відомими кожному українцю з дитинства кожухом і знаменитою «смушевою» шапкою, я вже одразу відчув якесь полегшення і надію… Мушу визнати, що надія, в цілому, цього разу не померла – ні на пр.Свободи,28 (Оперний театр 15.03.2014), ні на П.Чайковського,8 (Філармонія 10.03.2014).
Що до концерту в Оперному, то тут навіть спромоглися показати щось абсолютно інше і нове, навіть несподіване (!) і на дуже пристойному рівні.
Що особливо важливо, програма з традиційно-банально-плаксивою назвою «Уклін тобі, Тарасе», була втілена виключно академічними засобами – оркестр, солісти опери, класичний балет, актори мімічного ансамблю, читець (дещо занадто «плаксивий» за сценою), несподівано оригінальне і в той же час просте і функціональне (!) оформлення сцени.
З усього цього постановникам концерту (режисер Галина Воловецька, диригент Михайло Дутчак, хореограф-балетмейстер Сергій Наєнко, художник Михайло Риндзак) вдалося виліпити органічне компактне дійство. Власне це вже й не був концерт у заскорузло-звиклому понятті, що завжди бувало при таких оказіях.
Фрагменти з опер, балетів, музики до кінофільмів на шевченківську тематику… усе це було сплетено у один яскравий і, що важливо, без надмірностей вишуканий вінок.
Свіжості і доброї якості додавало те, що постановники програми цього разу віддали перевагу молодим виконавцям. Зокрема тріо молодих україночок-сопран зачаровувало і голосами, і красою, і щирістю, що часто кудись дівається з настанням «Заслужено-Народної» зрілості.
Лише будучи дуже прискіпливим, можу зауважити, що оркестровий вступ до усієї програми, міг би бути цілком самодостатнім. Від старанних класичних «жете» і «кабріолів» під музику Лятошинського якось дуже повіяло Жізеллю. На щастя ця музика була короткою…
А от на Чайковського, 8, у Філармонії, усе було набагато довше. І дарма. Власне сам задум цього концерту «В шану Тарасові Шевченку» (теж не надто свіжо…), був цікавий і зрозумілий. Але теорія – це одне, а практичний результат – дещо інше.
Не гріх з нагоди такого Ювілею зробити щось помпезне, різноманітне, яскраве… На сцені були і Академічний симфонічний оркестр філармонії, і Академічний «Дударик», і Академічний Галицький камерний, і Хор студентів ЛДМУ ім..С.Людкевича, і двоє читців (під сценою) Інна Павлюк, Олег Батов, і тенор Назар Тацишин, і диригент-директор Володимир Сивохіп, і… зірка-сопрано Вікторія Лук’янець. Бракувало лише одного – відчуття міри. Саме це стало найбільшою проблемою.
Можна було б пропустити повз увагу доволі «засушене» без необхідної і бажаної тут агогіки (темпової різноманітності фразування) виконання струнними «Прелюду пам’яті Т.Шевченка» на початку концерту. «Може ще не прокинулися - не розігрілися?...» – подумалось.
Така «армада» хорів на таку не найбільшу сцену і зал – теж можна проковтнути. Як-не-як – 200-ліття Тараса Шевченка! Зрештою, під завісу такого концерту та ще й у «Заповіті» Станіслава Людкевича це може і доречно. Без натяжки позитивно хочеться відзначити професіоналізм і натхнення читців, і особливо Олега Батова.
Як на мене, то це чи не найяскравіше, що було цього вечора на цій сцені і у цьому залі. Це дуже важливо – не лише уміти «читати», але знати що саме, коли, де і скільки.
Саме з цим останнім і виникли проблеми у «зірки»-сопрано, на котру, очевидно, покладалися особливі надії і сподівання при задумі і плануванні цього концерту.
Навіть якби Вікторія Лук’янець, «шарпнувшись» – яко «український соловей» – вивчила усі ті солоспіви на слова Шевченка напам’ять, то все-рівно її присутності на сцені цього вечора було б забагато. Між іншим, це ознака не лише смаку, а і професіоналізму – уміти «не перекормити» собою публіку, навіть своїх щирих фанів.
Потрійна зміна гардеробу-суконок протягом концерту ситуації врятувати не могла. Мені було дуже прикро, що знайомий, дуже мною шанований професор, таки покинув передчасно своє престижне місце у ложі, як, зрештою, і знайомий Генконсул… так і не послухавши чудового «Заповіту» Людкевича. А виконується ж ця кантата нечасто…
Спів зі шпаргалки (бо це була не елегантна замшево-темновишнева папка, а листки з шкільного нотного зошита) доповнювався час від часу нервовим поправлянням окулярів. Марія Каллас, кажуть, теж не мала орлиного зору, але навіть на концертній сцені її в окулярах ніхто не бачив. Може хіба десь на інтерв’ю з пресою, чи у шляфрочку при гербатці з Онасісом?..
Цього разу дратувало не стільки постійне заглядання в ноти, як постійне намагання «компенсувати» цей «процес», прикриваючи його великою «музикальністю і виразністю». У результаті це виглядало ще більше фальшиво і нудно.
За таких обставин навіть якось не хочеться вдаватися до аналізу власне професійно-художньої сторони справи. Усі ті «mezzo voce» (у пів-голосу) і «brillante»(блискуче) у верхньому регістрі, якщо, може, й були, то якось не помічалися…
Комусь може здатися, що у цих рядках забагато негативу і навіть жовчі. Може й так. Але мене це хвилює набагато менше, ніж те, що і по сьогоднішній день хтось, вискакуючи зі шкіри десь у Берліні, чи Відні, може собі дозволяти приїздити до Львова, як у глуху провінцію, де можна «відірватися» у ресторані і потім, з півторигодинним спізненням виповзти на сцену і «что-то слабать».
Чи як у даному випадку, на 200-літній Ювілей Шевченка, з доброю міною демонструвати зі сцени Львівської Філармонії високоякісне «con passione» (з пристрастю) сольфеджіо (читання нот з листа).
Хочеться Вам, шановні колеги, нагадати, що Господь, обдарувавши Вас, слухає і чує Вас однаково і у Берліні, і у Відні, і у Львові. То нехай же Він не хмурить брови, а щиро тішиться.
11.04.2014