«Змушений почати з вибачень (як казала моя бабуся – поганий початок)», – перше речення одного з численних послань-комюніке Субкоманданте Інсурхенте Маркоса. Письменник і філософ, Маркос пише від імені Сапатистсьої Армії Національного Визволення (САНВ), що відстоює права індіанців в горах південного сходу мексиканского штату Чіапас. Стилістика їхнього протесту неодноразово згадувалася останнім часом серед алюзій до української революції.
Змушені також почати з вибачень, бо зараз не найкращий час для розмови про всесвітній символ антиглобалізму. До того ж, «ліві» ідеї в Україні не надто популярні. Хоча тим, кого зараз називають «бандерівцями», варто уважніше придивитися до сапатистів (на честь героя мексиканскої революції Еміліано Сапати), які у ХХІ столітті досі продовжують боротися за право бути індіанцями на своїй землі.
Червоно-чорний Bandera
Bandera (ісп. «прапор») сапатистів – червона комуністична зірка на чорному анархістському тлі. Попри це «класичні ліві» критикують сапатистів за націоналізм. На це Маркос відповідає: «Я не кажу, що бути марксистом – це гріх, але якщо бути лівим – значить постійно перебувати в процесі руху і оновлення, сапатизм є рухом революційним і послідовним». Ставлення самого Маркоса до класичних лівих теорій найкращим чином описуть його слова з інтерв’ю 1996 року:
«Я пам'ятаю, що в бібліотеці Агуаскальєнтес у Гуадалупе-Тепейак була найповніша колекція зібрань всіх класиків марксизму-ленінізму. Нам туди надсилали всі книги, які вже ніхто не хотів читати. Повні зібрання творів Енгельса, Маркса, Леніна, Мао, Кастро, все це там було, але майже не було ні романів, ні поезії, ні драматургії... І мені було дуже смішно, коли я жартував з бібліотекарями: якщо сюди прийде армія, вони побачать, що всі найстрашніші чутки про нас – це правда».
1 січня 1994 Сапатистська Армія Національного Визволення, більшість вояків якої – індіанці, оголосила війну мексиканському уряду. Вони виступали під червоно-чорними прапорами, їхні обличчя були закриті балаклавами. Їх називали сепаратистами, екстремістами і терористами, влада «викривала» їхні зв'язки з наркокартелями і створювала «загони самооборони» – групи головорізів індіанського походження, які тероризували сапатистькі селища. Через це САНВ була змушена припинити збройне повстання і піти на переговори з владою, яка погодилися внести зміни до Конституції, але так нічого і не зробила.
Особистість у балаклаві
На публіці сапатисти з'являються тільки в балаклавах-пасамонтанах, зокрема і сам Субкоманданте. Ніхто насправді точно не знає, хто він такий. Уряд стверджує, що людина в масці – професор філософії Рафаель Себастьян Гільєн Вісенте, якому за п'ятдесят. Проте сам Маркос в комюніке від 20 лютого 1995 року «Портрет Супа», яке, з властивим йому гумором, рекомендує читати кожного разу перед їжею у якості ідеального дієтичного засобу (воно починається з опису спроби пити сечу загоном повстанців на шостий день відступу), стверджує, що «народився в партизанському таборі під назвою «Агуа Фріа», в Лакандонской сельві штату Чіапас, в одну з ночей серпня 1984». Там же він говорить, що «знову народився 1 січня 1994 р., і згодом неодноразово відроджувався – 10 червня 1994р., 8 серпня 1994р., 19 грудня 1994 р., 10 лютого 1995 р. і кожен день, і кожну годину, і кожну хвилину, і кожну секунду, починаючи з того дня» і «з моменту свого народження брав участь у змовах проти тіней, що покривають небо мексиканців».
Взагалі тема маски й особистості є наскрізною в посланнях Маркоса. Маски на обличчях командування повинні були уберегти від властивого всім революціям вождизму і, у випадку загибелі одного командира, його місце повинен був зайняти інший. Але Сам Субкоманданте любить жартувати, що цей фокус у нього не вдався, адже наразі він є найбільш упізнаваною людиною в масці.
Багато журналістів намагалися умовити його показати своє обличчя і лише одного разу він погодився. Він показав дзеркало і людей, що знімають пасамонтани. Маркос говорить, що сапатисти готові зняти з себе маску, якщо мексиканське суспільство теж її з себе зніме.
Лідер сапатистів усе-таки привідкрив завісу стосовно того, ким насправді є Маркос – людина у масці. В одному зі своїх послань до світової спільноти він написав наступне: «Маркос – гей в Сан Франциско, чорношкірий в Південній Африці, азіат у Європі, анархіст в Іспанії, палестинець в Ізраїлі, індіанець на вулицях Сан-Крістобаля, безпритульний в Несе, рокер в селі, єврей у Німеччині, фемініст в політичних партіях, комуніст після Холодної війни, пацифіст в Боснії, Андах, вчитель з профспілки, артист без галереї та мольберта, домогосподарка в суботу ввечері в будь-якому окрузі будь-якого міста будь-де у Мексиці, партизан в Мексиці кінця ХХ століття, страйкуючий на будь-якому підприємстві, репортер, який пише для заповнення порожніх сторінок, мачіст в феміністичному русі, самотня жінка в метро о десятій вечора, пенсіонер на сходах Сокало, безземельний селянин, маргінальний видавець, безробітний трудяга, лікар без кабінету, незгідний студент, дисидент в часи неолібералізму, письменник без книжок і читачів, і, звичайно, – сапатисти на південному сході Мексики».
Магічний реалізм
Після закінчення бойових дій 1994 року головною зброєю сапатистів стає слово. Щоб заявити про себе, вони організували мирний похід на Мехіко, в якому взяв участь і письменник Габріель Гарсія Маркес. Вплив магічного реалізму на стиль комюніке Субкоманданте особливо відчувається, адже свої послання до влади або світової громадськості автор подає у формі казок або притч, у яких аргументовано відстоює позиції сапатистів. У цьому йому іноді допомагає буркотливий, але симпатичний жучок Дуріто. Він критикує Маркоса і пояснює йому, у чому той помиляється з позицій маленької комахи, яка хоче, щоб війна швидше скінчилася, бо «жукам треба берегтися, щоб ви не розтоптали нас своїми чобітьми».
Іноді – це просто оповідання про зустрічі з мудрим старим Антоніо, який поблажливо і багато в чому подібно до кастанедівского Дона Хуана, розповідає індіанську казку про землю і зірки, про людей із золота, про дерева і справжніх чоловіків і жінок з маїсу, які пішли в гори шукати кращого шляху для всіх людей, про живих і мертвих.
До мертвих у прозі Субкоманданте особливе ставлення. Він пояснює, чому сапатисти не можуть піти зі своєї землі – за ними спостерігають мертві, «наші мертві». У своїх текстах Маркос згадує всіх загиблих у боях поіменно, описує обставини загибелі. Дуже виразно відчувається туга командира за кожним з них і відповідальність за їхнє житття, за їхню смерть.
Характерною особливістю послань Маркоса також є велика кількість постскриптумів, у яких він і розкриває те, що хотів сказати, звертаючись до різних читачів. При цьому він максимально намагається не бути серйозним. У цьому йому допомагає Дуріто або діти, які дражнять його через великий ніс та вимагають цукерок у той час, коли Субкоманданте пише звернення до «негідної влади».
Комюніке Маркоса – це неймовірна суміш гумору, іронії, гідності, світлого смутку, любові до живих і поваги до мертвих, поезії і магії.
Книги екстремістів
Якщо ставлення до так званих «лівих» чи «правих» ідей може суттєво відрізнятися залежно від домінуючої суспільної міфології, то любов до літератури як такої є немаркованою ознакою цивілізованості.
У інтерв'ю лауреату Нобелівської премії Габріелю Гарсіа Маркесу Субкоменданте розповідає про власні літературні уподобання:
«Немає кращого способу зрозуміти мексиканську політичну систему, її трагічні і комічні сторони, ніж читаючи "Гамлета", "Макбета" і "Дон Кіхота"… Але якщо по порядку, то починав я з того, що називається латиноамериканським бумом. Потім вже був Сервантес, після нього Гарсіа Лорка, а вже потім настав етап поезії. Так що Ви (вказує на Гарсіа Маркеса) – теж співучасник усього цього».
P.S. Інший лауреат премії Йосип Бродський у своїй Нобелівській лекції сказав: «Думаю, що потенційного володаря наших доль слід було б питати насамперед не про те, як він уявляє собі курс зовнішньої політики, а про те, як він ставиться до Стендаля, Діккенса, Достоєвського». З цього можна припустити, що поет як мінімум розглядав би кандидатуру Субкоманданте на високий пост. Хоча з не меншою вірогідністю можна також припустити, що у світі, де думки поетів впливають на політику, Маркос з задоволенням вирощував би маїс у сельві.
P.P.S. Іноді сапатисти проводять масову ходу, щоб показати свою присутність. При цьому вони мовчать, аби бути почутими. І їх бачать, хоча вони й без смолоскипів.
P.P.P.S. Побудова нового суспільства потребує переосмислення сталих уявлень про конфронтацію «правих» та «лівих» ідей, адже кольори прапору та позиції мексиканських сапатистів можуть виявитися ближчими так званим українським «бандерівцям», ніж деякі націоналістичні партії.
P.P.P.P.S. Частина послань приходить з Ла-Реалідад (ісп. «реальність»), але всі вони закінчуються добрим побажання на зразок цього:
«Привіт і нехай тепер Батьківщина стане нашою теж.
З гір південного сходу Мексики.
Субкоманданте Маркос».
11.03.2014