"Нам здавалося, що ми відкриємо вікно в якийсь новий кращий світ і сонце буде світити у ньому ціле життя…"
Михайло Вітушинський
М. Вітушинський, "Уява"
В другій частині розмови художника Мирослав Яремака із графіком і культуртрегером Михайлом Вітушинським – про роль державних установ у житті культурного середовища, співпрацю із закордонними інституціями, потуги та документи «Імпрези» і не тільки.
– Таких подій, як «Імпреза», не сталося ані у Львові, ані в Тернополі, ані де інде в Україні. Зрештою, «Імпреза» була найбільшою мистецькою виставкою 1989-го року в Радянському Союзі.
– Ми, як і ГКЦ того 1989-го, певним чином теж виходили з підпілля. Тому що кожен з нас робив щось там в майстерні, нелегально перевозили роботи, висилали запрошення… Але в той момент, в тій ситуації вже не можна було далі жити як раніше. Спілка художників, художній фонд існував, але це був комікс, пародія на мистецьке життя, на цю жалісну картину вже годі було дивитись. Виконувались «творчі» праці тільки для того, щоб відмітити творчу активність. Творча активність мусіла проявлятись у творах, присвячених жовтневій революції, травневим святам, різним річницям і посвятам… Щоби такий твір пройшов на виставку, він повинен був бути на певному іделогічному рівні, автор мав бути політично свідомим та лояльним до керівництва. Необхідно було «назбирати» участь у п’яти чи шести республіканських виставках, щоби бути прийнятим до Спілки художників. А потрапивши в Спілку, можна було проштовхатись ближче до керівництва, і одночасно – до «корита», в якому було більше наїдків. Отримувати кращі замовлення у цьому художньому фонді, краще оплачувані, та отримувати вищу категорію за намальованого Леніна чи… когута. Дивлячись на це все, нас просто нудило. Мені пригадується із мого життя такий один фрагмент, коли ми із дружиною трошки пискували до влади, писали різні роду звернення та листи проти радянської системи. Навзаєм… і двері у мене в майстерні ламали, і роботи нищили. Але офіційно влада вдавала, що нібито хоче розібратись у справі (зрештою, вже перебудова була). Розбиратись приходив зав обласним відділом культури Токаренко. Попив кави, поговорили про літературу, про образотворче мистецтво. Жодним способом нас не лякав, зайвого не випитував, з чим прийшов, з тим пішов. І за це йому необхідно віддати належне. У цей період я з дому повиносив заборонену літературу, яку колись придбав через десяті нелегальні джерела: історію України Грушевського і т. ін.. Приніс її до батьків до дому, щоб там закопати у квітнику. Був переляканий як цуценя, а моя мама мене притулила, поклавши руки за голову, і каже, дитино, скажеш, що то моє... Мене такий встид охопив, несамовитий встид, що я молода людина двадцять пару років, здоровий, метр вісімдесят, під сто кілограм ваги, і що я менше маю відваги і гідності, ніж та старша жінка. Тоді я сказав собі: Ні, все! Де твоя відвага? Де твоя гідність? Який з тебе чоловік? Тоді в якійсь мірі я звільнився від страху, я був щасливий, що це відбулось.
– Безумовно, велику роль у цьому бажанні змін відіграла перебудова.
–Однозначно. Вся тухлятина, яка була в Спілці, вся корупція, підлабузництво, кар’єризм, ще більше ставали мені огидними. Для того, щоб триматись наверху спілчанської піраміди, потрібно було возити до Києва ліжники, різьблені тарілки, прикарпатський бальзам, щоб прийняли працю на виставку, а якщо її не прийняли, то щоби принаймні внесли формально в каталог, або дали довідку про участь у виставці. Це був усім відомий факт, навіть змагались, хто кращі «кінці» має у спілці в Києві. А, якщо хтось приїхав із Київського керівництва до Івано-Франківська, то такого діяча тягали по усіх ресторанах і барах, а потім на руках несли у вагон київського потяга. Назбиравши таких 5-6 довідок, митцеві вже можна було ставати у чергу до вступу в Спілку художників. А там своя процедура. Ось і маємо, несамовито розбудовану Спілку художників. І що? Такі ситуації були у спорті, такі ситуації були в науці, такі ситуації в усьому були. І тому тепер ми маємо: тисячі академіків, десятки тисяч професорів, сотні тисяч докторів наук, але немає кому творити мистецтво, розвивати науку, писати книжки. Ми маємо силу силенну заслужених, народних, лауреатів різних премій, а рівень мистецтва у своїй масі – самодіяльний. Ми маємо кінематографічний інститут, Спілку кінематографістів, а де кіно? Таке, як мають поляки, як мають наші інші сусіди чехи, чи навіть литовці з 3,5 мільйонним населенням. А сорока семи міліонна держава – до сих пір у селі. Українська література, яка вийшла поза межі держави, це література останнього двадцятиріччя, вже із незалежної України. Наше суспільство було, і що ще прикріше – далі є спаралізоване корупцією, підлабузництвом, продажністю. Ми це розуміли тоді і тому не хотіли з тим миритися. Хотіли відкрити двері, вікна у вільний світ таким же мирним способом, як це тепер робить українська молодь на Майдані. Як починався і на чому закінчувався «творчий» тиждень в Спілці? У понеділок приходили на політзаняття, відчитали нам про дикий і паскудний Захід, а які ми щасливі у країні рад. Вийшли звідти, пішли у кав’ярню, випили по каві, по коньячку ще повторили, і ще повторили, а потім взяли пляшку і пішли у творчу майстерню до когось із митців допивати та засвоювати політичний матеріал. Ситуація була трагічна, безперспективна, потрібно було рятуватись від цілковитого дна. . .
М. Вітушинський, "Продукт-11"
– Отже, навесні 1989-го ви зробили запрошення, почали розсилати… Це я вже пам’ятаю, тому що в червні теж отримав таке запрошення з рук Миколи Яковини. Кли прочитав, був просто шокований. Я тоді закінчував Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, якраз дипломну роботу захищав. У мене просто волосся дибки стало, коли я зрозумів масштаб явища, що відбувається в моєму рідному Івано-Франківську, я просто не повірив, що це може бути. Я на той момент вже трохи знав, що таке Венеційське бієнале, як відбуваються і організовуються мистецькі процеси в Європі, і я розумів, що це великий соціальний здвиг. А поза тим – економічний, цим займається переважно еліта суспільства. І раптом така подія отут, у нас, в Івано-Франківську. Я тоді якраз визначався, що я буду після інституту робити, бо у мене вже тоді була сім’я, і треба було приймати рішення – залишатися у Львові, чи шукати дорогу на Захід… І тут така нагода. Я повертаюся до Франківська і подаю свої роботи до участі в «Імпрезі». Виставка відкрилася, наскільки я пригадую, 30 жовтня, десь за тиждень до падіння Берлінського муру в Німеччині. Цікаво, чи працівники Художнього музею, який був заангажований в цей процес, теж вас підтримали?
– Перед тим велись розмови у Спілці художників, але там категорично відмовились від цієї «афери». Тоді вище вже згаданий Токаренко дав вказівку художньому музею. На той час директором був Микола Михайлович Якібчук, який теж скептично віднісся. Старий музейний бюрократ розумів, як складно це все, що може буде, як часто бувало – поговорили і розійдуться, а йому повісять проблему на плечі. Тоді в музеї працював Віктор Мельник, молодий активний мистецтвознавець, і вже не молодий, але теж активний Мирослав Аронець, і вони підтримали цю ідею. Тоді вже і Якібчук підтримав. Це було дуже серйозне плече допомоги, бо, так щиро сказати, що б ми не вигадали, але якби не було включено зеленого світла зі сторони начальника обласного управління культури Миколи Токаренка, не було б з цього взагалі нічого. Як мені колись казав один священик у Польщі, у відповідь на моє переконання, що на бізнес потрібні великі гроші: «Хто тобі таку дурницю сказав? На бізнес потрібна ідея, і люди, які будуть її втілювати». Нам якраз пощастило з тим, що була ідея і люди. Токаренко став «мостом» між нами та партійною номенклатурою, він дав гроші на бієнале! Ми на початок просили у нього 3 тисячі, а коли вже робота навколо виставки набрала обертів, почала надходити величезна кількість робіт, тоді зрозуміли, що цих грошей буде замало. Бо ще треба було купити скло, рами, потрібні були стенди…, і мали бути премії. Ми піднесли суму до шести, потім до десяти, а потім він вже давав, стільки було потрібно, усього разом десь біля 15 тисяч рублів пішло на виставку.
– У масштабах такої виставки, це безумовно практично нічого.
– Бо більшість підготовчих робіт відбувалась на ентузіазмі, самі вставляли в рами, самі робили експозицію. Не можу я сказати, що це були тільки Вітушинський, Яковина і Панчишин. Там працювали багато художників суто з доброї волі: Тарас Пліщ, Анатолій Звіжинський, Богдан Бринський, Мирослав Яремак, архітектор Мирослав Король, і жінки наші працювали – Марійка Панчишин, моя дружина. Робили все від миття підлоги до миття вікон, щоб виставка була на найвищому рівні, естетика була в усьому, щоб перед іноземцями не було соромно. Нам здавалося, що ми відкриємо вікно в якийсь новий кращий світ і сонце буде світити у ньому ціле життя. Але потрібно було весь час протирати ці вікна, на жаль, забракло бажаючих. Те, що ця ініціатива якось так зійшла нанівець, дуже прикро, єдине втішне, що вона залишила слід у людський пам’яті... Дуже дивно, що таку ініціативу Івано-Франківська влада не використала для промоції міста. Адже учасники цих виставок дуже багато подарували своїх творів. Я не знаю, чи десь якийсь музей в Україні має таку величезну колекцію сучасної світової графіки. Самої «сметани» світової графіки, і це – авторські оригінали, а не якісь там ксерокопії чи фотографії. Ініціатива кількох молодих людей збагатила міську мистецьку скарбницю. Цей потенціал можна було б використовувати, принаймні десь возити, показувати по Україні, закордоном промувати місто разом із якимись іншими експозиціями, виставками. Я до кінця не впевнений, що Івано-Франківськ сьогодні має якусь промоційну програму поза межами України.
– Судячи з того стовпа біля ратуші, де вказано, з якими країнами Івано-Франківськ має якісь дружні стосунки, можна робити висновки, що вони є. Насправді, я як городянин цього міста не можу впевнено казати, що такі програми існують, і існують якісно. Але вертаємось до тих часів… Іде мова про перше бієнале ‘89-го року. Структурно воно було так складене, що крім широко представленої графіки (офортів, ліноритів, найрізноманітніших форм друкарського мистецтва…) були ще три категорії, які ви сміливо внесли в запрошення. Це живопис, скульптура і асамбляж. На той час це було нове слово, бо на радянських виставках асамбляжу не було. Навіть поняття не було. А ви наважилися внести. Це було дуже сміливо, навіть ризиковано, бо прислати графіку – це одне, везти живопис чи скульптуру, яка важить, це інше, а вже асамбляж…
– Графіка була найактивніше представлена тільки за рахунок того, що художник міг мати до десяти оригіналів із своїм підписом, тож йому не шкода було вислати один екземпляр на цю виставку чи навіть подарувати. І це не потребувало якихось спеціальних рам, досить було конверта, чи тубу. Малярство було представлене скупіше, хоча ми багато робіт привезли самотужки через Польщу. Чому живопис? По-перше, хотіли розширити палітру. Це була певною мірою відповідь тим радянським критикам, які стверджували, що графіка може дозволити собі більше розмаїття пластичних можливостей, бо це другорядний вид. А от живопис має бути тільки реалістичним. Ми ж хотіли продемонструвати, що не обов’язково відтворювати ідею через об’єм, скульптуру на площині, художник може зробити це виключно кольором, фактурою, передати настрій за допомогою плям, насиченості колориту, контрастів. Це чудово продемонстрували одесити, і це теж було відкриттям цієї виставки. Те, що ми показали не тільки західне мистецтво, але й українське, показали, що в нас мистецтво, нехай у «підпіллі», але теж є, і розвивається, що воно не є гіршим, а цілком дорівнює європейському. Воно не вийшло назовні, бо над ним забетонували ґрунт, але ми мислимо тими самими формами і категоріями.
– Цієї цілі ви досягнули, бо тих пару тисяч людей, що оглянуло виставку, могли на власні очі переконатися, що місце України в Європі, бо ми по духу, ментальності і культурі – європейці. Це не тільки львів’яни, кияни і одесити показали, але й донеччани.
– Бієнале показала, що ми різні у емоційному, образному і колористичному світосприйнятті, але у культурному і національному світобаченні ми – одна нація. Я вважаю, що це чи не найбільше її досягнення. На моє велике переконання, якщо би такі періодичні мистецькі форуми в площині образотворчого мистецтва, театру, музики відбувались би в Івано-Франківську регулярно, то це мало б і на економічному, і на суспільному рівні надзвичайний вплив і на місто, і на регіон, і на Україну. І для цього не потрібно якихось супер-грошей, бо більшість мистецтва будується на ентузіазмі, патріотизмі і на закоханості в свою справу. Мене дуже дивує, що цей потенціал митців і мистецтва у місті не використаний. Тому що у Європі вміло цим користуються, і досить плідно.
– Виставка тривала майже 2 місяці, (цілий листопад і майже весь грудень), були роздані дипломи та премії авторам. Я мав честь теж отримати першу премію в категорії асамбляж, що для мене було тоді стало шоком, але й окрилило. Виставка відбувалась на тлі підйому ‘89-го, суспільство забурлило, на відкритті виставки чи не вперше підняли синьо-жовтий прапор, тоді він називався національним, його тримав на відкритті, пам’ятаю, архітектор Шевчук. І це була подія, це було дуже сміливо.
– Коли відкривали виставку, ми випустили когута. Ідея була така, що когут – це такий собі господар, сповісник надходячого ранку, коли встає сонце, коли настає новий день, когут сповіщає, сповіщає про нове. А ми там всі відчували себе в якійсь мірі когутами, бо відкривалась нова ідея, нова сторінка в житті нашого міста, народу, культури. Пам’ятаю, що дружина пішла на базар, купила того когута, великого вибрала, принесла, а ми його потім відпустили у вільний світ...
– На офіційному відкритті в залі Художнього музею випустили живого когута? Тоді це було надзвичайно сміливо…
– І в цей момент Ярослав Шевчук піднімає синьо-жовтий прапор, хтось там був із партійної обкомівської номенклатури, вони кричать: прапор, прапор! А Токаренко мабуть теж перелякався, але подивився, як реагує публіка, і махнув – хай буде. Так прапор і залишився. Пізніше мені розповідали одесити, як вини перелякались, побачивши синьо-жовтий прапор, вони взагалі тоді перший раз у житті його бачили. Ця акція на них зробила незабутнє враження, довго про неї згадували, зрештою, не тільки на одеситів, але загалом на усіх, а тим більше на східняків.
– Нажаль, не склалося зробити каталог першої «Імпрези». Існує тільки маленька буклетоподібна книжечка з іменами всіх учасників. І ще є аукціонний каталог, теж чорно-білий. Аукціон відбувся в травні наступного року з деяких окремих творів тодішньої «Імпрези». Як так склалося, що така велика подія не була фактично зафіксована?
– Не склалося… Ми домовилися тоді із Зубенком про видання каталогу. Він приїхав до Франківська, був захоплений його архітектурою, казав, що трошки занедбана, але могло би бути прекрасне місто. На щастя, тоді не було ще тих горе-забудовників і горе-сьогоднішніх-архітекторів. Зубенко дуже хотів потрапити у Музей гуцульського мистецтва в Коломиї. А оскільки область закрита, він іноземець, ще й з капіталістичної країни, не могло бути й мови. Я тоді запитав Токаренка, як туди поїхати? Він каже, організуємо, тільки щоб ніхто не знав. Я мав жигулі, ми сіли в машину (Токаренко, Зубенко і я), та й поїхали до Коломиї. Зубенко коли побачив експонати, каже, слухайте, та ви по грошах ходите! Та тут такий каталог можна видати, по цьому музею… Чого тільки варті ті сороміцькі кахлі Бахметюка! Колосальні речі. Я йому кажу, так у нас грошей нема… А він на то, як нема грошей? В бізнесі нема поняття немає грошей... Та це нонсенс такі речі говорити. Був справді під великим враженням побаченого. На прощання влаштував великий банкет в готелі «Україна». На цьому банкеті підходить до мене Токаренко і каже: «Міша, ви мене підставили чорно». Я питаю: «Чому?» «Мене вже і КГБ викликало, і в обком партії за приїзд до нас Зубенка. Ну, підставили чорно». А я питаю: «У чому проблема, і чим ми підставили? Що він злого такого робить?» А він тоді каже: «Та пішли вони… Добру справу робимо». Тоді мене дуже здивували його слова, така відвертість, впевненість і відвага. А він ще каже: «Наші органи будуть негласно супроводжувати Зубенка до Стрия, дивіться, щоб йому там провокацію не влаштували». Ми провели Зубенка до Стрия, а далі по міжнародній трасі, на таксі він поїхав до Ужгорода. Потім через Польщу ми дістали вістку, що він вже прилетів до Мюнхена. А через півроку дістали другу звістку, що вже не живе. Після від’їзду Зубенка ми передали до Мюнхена усі необхідні для каталогу матеріали, всі фотографії, слайди, текст. Але його не стало вже за півроку. Тож перша і остання поїздка в Україну для нього стала сенсом всього його свідомого життя. Земля йому пухом!
–То фактично, десь існує пакет цієї документації?
– Існує. Ігор Панчишин мав би мати ці всі документи.
– І як ви тепер оцінюєте, чи «Імпреза» якось вплинула на сучасний статус-кво мистецького Франківська?
– Я, щонайменше раз в пів року є в Івано-Франківську, і бачу, що небагато робиться для розвитку образотворчого мистецтва. Спілка художників торгує «трусами, бюстгальтерами»... Я розумію, що потрібно виживати, але ж можна шукати інші способи і форми для матеріального зміцнення спілки. Єдина установа, яка на даний час у цьому напрямку працює, це Художній музей, який перебрав на себе головний тягар усіх міських мистецьких акцій у образотворчій культурі. Решта такі собі «гоцкі кльоцкі»… Пам’ятаю, коли приїхав у Франківськ в 1999-му році, готувались до чергової річниці незалежності України, коли я подивився на цю програму, то не побачив жодного високопрофесійного колективу у святковому концерті. Дуже мені зробилося сумно і прикро, що далі українська культура стоїть на самодіяльності. Чи Україна і цілий народ спроможні тільки на художню самодіяльність? Де ж високопрофесійне мистецтво, яким би могла Україна похвалитися? Багато речей мені незрозуміло. За тих 30 років життя в Польщі я спілкувався зі своїми товаришами-українцями із інших країн. Наприклад, Анатолій Лютюк, який живе 38 років у Талліні, дуже цікава постать, він до нашого міста часто приїздить, він теж стурбований і здивований цією ситуацією, що всю нашу культуру чомусь переважно зводять до самодіяльності. Складається враження, що оті титани нашої культури, навіть регіональної рівня якось пішли в тінь. І це дуже небезпечно, коли інтелігенція втрачає значимість у суспільстві.
– Я зауважив, що кульмінацією в нашій розмові для мене особисто є ваш спогад про те, як ви переховували якусь заборонену книжку, і ваша мама сказала: «Синку, не переживай, скажеш, що то моє…» Ваша мама навчила вас не боятися найскладніших речей. Тобто, відбувся оцей стан катарсису, перетворення. Мені здається, що сучасні впливові люди, які мають у своєму розпоряджені і великі гроші, і вплив, не розуміють пріоритетності сили духу і моральних цінностей. Мені так здається, що в цьому проблема.
–Можу порівняти з Польщею. Якщо у польському суспільстві виникає якась проблема, якийсь неспокій, тупикова ситуація, тоді засоби інформації, політики, звертаються до моральних авторитетів, інтелектуалів, науковців, митців, діячів культури, що вони на це скажуть, який вони бачать вихід із проблеми? В Україні ця практика дуже мало використовується. І це дивує, тому, що на чому ж тоді, на яких фундаментах будувати це суспільство, як морально будувати взаємовідносини між людьми, на які цінності опиратись? Інтелектуали обговорюють цю проблему під кожним кутом. А політики слідкують за дискусією і роблять відповідні висновки, бо знають, що ці особи користуються авторитетом і їх слово є вагоме для суспільства. І ось питання, чи є потреба у таких авторитетах в Україні? Моральних авторитетах, інтелектуальних авторитетах, творчих авторитетах? Мене дуже втішила Ініціативна група «Першого грудня», бо ситуація в державі дійшла до якогось критичного пункту, але з іншої сторони прикро, що, власне, тільки такий критичний пункт змусив задуматись, а що ж нам далі робити?
–Мені здається, що є достатня кількість людей, які здатні міркувати актуально, але наразі їх потенціал незатребуваний. Так виглядає, що треба повернутись у ’90-ті і починати все спочатку.
–Цьому потенціалу, цій інтелігенції треба вийти з підпілля, вийти з тіні, так, як свого часу ми з тою «Імпрезою» шукали якогось прориву, щоби вийти з підпілля зі своєю творчістю, своїм баченням світу. Так само і тут потрібно, щоб інтелектуальний потенціал вийшов з підпілля і заявив про себе. Це не означає – піти до влади і вимагати чогось. Ні. Щоб вони звернулись з такою ініціативою, як це зробила Ініціативна група «Першого грудня», чи якась інша ініціатива.
– Ви вважаєте, що інтелектуали, можна сказати, зараз недопрацьовують, не генеруючи ідей, які б активізували суспільство, які б давали можливість соціуму якось зреалізовувати себе по-новому. Тобто, власне інтелектуали недопрацьовують?
–Може і так. Мені важко судити, бо я наїздами в Україну. Хто у нас формує принципи суспільного співіснування – базар, вулиця, міліція…? В Польщі є певні середовища, навколо яких і за комуни формувалися ідеї, якими би мало керуватися суспільство. Були такі центри: Краків, Варшава, Вроцлав та інші. І такі ідеї формувалися в кожному середовищі. Скажімо, в інтелектуальному середовищі Кракова, де був Єжи Туровіч, це ровесник і близький товариш папи римського Івана Павла ІІ. Йде мова про те, що такі люди творять атмосферу, яка створює певні принципи, якими керується суспільство.
13.02.2014