Люди важко борються і працюють заради того, щоб протести тривали далі. На Майдані грають у настільний теніс, відкрили бібліотеку, люди одружуються, хаос організовується: Моя подорож до Києва, у рідне місто
«Цілком просто, – сказала Ольга, коли я спитала в неї дорогу. – За барикаду і ліворуч». Інший прохід до Лютеранської вже кілька місяців перекритий. В урядовому кварталі стоять вантажівки і загони. Я хотіла пройти до моєї колишньої вчительки у школу. Слово «барикада» Ольга вимовила так легко, ніби це звична деталь міської архітектури, як перехрестя чи арка. Я приїхала у моє рідне місто лише на тиждень, битва на вулиці Грушевського закінчилась, тривало перемир’я, але залишилась напруга, і зола лежала на вулиці. І безмежне обурення. Мої друзі змінилися. Стали доросліші, рішучіші, дієвіші. Вони збирали медикаменти, писали, пікетували суди, носили їжу на Майдан, знімали фільми. Вони були і є на Майдані. Змінилась і моя вчителька. Вона розповіла, що зібрала серед батьків і друзів гроші («Вона і збір грошей!» – подумала я) для студента, якому гранатою відірвало руку. «Ви його знали? – спитала я. – Ні, знаю хірурга.» Я почувалася як дитина, як турист, як чужинець, зіткнувшись з її простою логікою.
Коли ми вийшли зі станції метро «Хрещатик» щоб дістатися на недільне віче на Майдані, я побачила ряд наметів і невеличких дерев’яних фортець, палаців зі сміття і криги, паруючі бочки, оточені чоловіками в камуфляжному одязі, штабелі дров, мішки, гори теплого одягу і справжню красу – чотириметрову барикаду через вулицю Прорізну. Люди ходили, як звичайно, тепер уже майже все стало звичайним. Навіть партизанський пейзаж на головній вулиці міста став частиною буденності.
Підтримувати Майдан – це не питання ейфорії, злості чи роздумів, це означає щоденну важку працю. Щоб знайти зниклих, щоб покарати винних, щоб примусити владу продовжити переговори, для цього потрібна ця праця. Це все можливо лише, якщо вони тут вистоять. Вони з’їхались звідусіль, щоб захистити це місто і свою Україну від влади і її диктаторського ставлення до власного народу. Але зараз світить сонце. Двоє чоловіків у військових касках грають між наметами у настільний теніс. Поряд кілька чоловіків у лижних окулярах, шоломах, з битами, в лижних костюмах, інші – у військових строях невідомої армії. На паркані висить дошка, на якій прикріплені різні види гільз, що їх використовували проти протестувальників силовики, поряд продають дерев’яні виделки, квіткові вінки і в’язані пантофлі, гроші збирають у пластикові ікеївські ящики, «Допомога Майдану». Трохи далі стоїть дерев’яна фортеця з козаками у строях, наче з фольклорних альбомів; однак кодекс честі й ідеали свободи у них справжні.
Тут твориться історія
Великий маскарад Майдану породжений переконанням і горем. Зіткнення українських міфів, ці ніби опереткові картинки посилюють відчуття того, що тут твориться історія. Історична символіка виривається з усіх куточків, навіть вулиця Грушевського (колишня Кірова), де в січні була стрілянина, переходила колись у вулицю Січневого повстання, на честь повстання 1918 року, коли робітники заводу «Арсенал» вирушили до парламенту.
Тут – вічне повторення, що змішується із повсякденним у сум’ятті часу. Про це писав ще Михайло Булгаков у своєму київському романі «Біла гвардія». Його перші рядки переслідували мене весь час, поки я була у Києві: “Велик был год и страшен год по Рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй. Был он обилен летом солнцем, а зимою снегом, и особенно высоко в небе стояли две звезды: звезда пастушеская – вечерняя Венера и красный, дрожащий Марс.”
Я щодня ходила на Майдан і за кілька днів пережила те, що люди переживали тут у ці останні місяці: ейфорію, захват, страх, гордість, гнів, все, крім агресії, а потім прийшли розчарування і втома, і все почалось спочатку, по другому колу. Цього разу на Майдані зібралось лише кілька десятків тисяч. Мінус десять градусів. Хтось щось проспівав, зі сцени виступив Юрій Луценко, колишній міністр внутрішніх справ, який, як і Юлія Тимошенко, сидів у в’язниці. «Самооборона, – сказав він. – Самооборона».
Поряд із КМДА на легендарному фортепіано грала студентка консерваторії, чорношкіра дівчина на ім’я Антуанетта. Повз неї зі своїм чітким «Україна понад усе» пройшли чоловіки з правої партії «Свобода», привіталися з нею. Вони були нашими захисниками і її теж. Антуанетта була їхньою героїнею, хоч може і не королевою. Не знаю, як усе це поєднується, але картини були переконливі у своєму божевіллі, особливо коли підійшов настроювач фортепіано.
Бо це правда, що ми всі проти тих, для кого гроші і влада найважливіші за все, навіть за життя їхніх громадян. І, тим не менше, я не знаю особисто нікого, хто б підтримував гасла партії «Свобода». І при цьому не знаю особисто нікого, хто би був проти Майдану.
У перший день я зустріла майже всіх своїх знайомих. Молодого приятеля-айтішника, музичного продюсера, вчительку, перекладача з французької, режисера, а тоді її. Я б її не помітила, якби вона не стиснула коротко мій лікоть, на привітання і на прощання водночас, бо розмовляти вона, мабуть, не могла, вона стиснула мій лікоть і побігла далі, кутаючись у шаль. Я не бачила її десять років.
Кризовий менеджмент для десятків тисяч
Ми ходили до однієї школи, там угорі, на пагорбі – за барикаду і ліворуч. Вона стала відомою лікаркою, заснувала свою клініку, народила чотирьох дітей, а ще вона пише і співає пісні. Тут її називають «альтернативним міністром охорони здоров’я», вона створила систему із 1500 лікарів-волонтерів, включно з пунктами швидкої допомоги і збору медикаментів – кризовий менеджмент для десятків тисяч, які приїхали до Києва і живуть на холоді або у захоплених будівлях. Її сухі ділові повідомлення про здоров’я та опір стали культовими на Фейсбуку: не лише заклики про допомогу, але й поради, як найкраще харчуватися, спати у цій фронтовій ситуації. В дні ескалації лікарі самі були мішенню насильства, а ще мусили захищати поранених, щоб ті не потрапили до рук “Беркуту” чи міліції. Вона пробігла повз мене, але її міцний потиск і її мовчання з коротким поглядом розповіли мені про київський мир більше, ніж усі політичні аналізи.
У сутінках я пішла в “Український Дім”. Європейська площа, початок вулиці Грушевського. Знову барикада, посеред дороги лежить бетонний блок із написом: «Краса у боротьбі». У темряві ми не йдемо до тих барикад, які ще недавно горіли. При вході в будинок – контроль. Я боюсь: знову чоловіки у масках. Вони теж бояться – провокаторів. Жінок пускають просто так, чоловіки повинні показати документи. Контраст неймовірний: всередині студенти, які виглядають точнісінько як у Празі чи Берліні, далі сидять старші жінки й чоловіки, які, можливо, ще ніколи в житті не були в Києві, дуже змішана публіка.
Пункт збору ліків, одягу, матраців, техніки
Тепер тут відбуваються лекції «Відкритого університету», який раніше, поки не позимніло, мав свою сцену на Майдані. Саме завершилася лекція про феміністичні рухи. Після неї розпочинається поетичний марафон. Навколо пункти збору зі списками: медикаменти, одяг, матраци, техніка. Великий суспільний перерозподіл вартостей. Хаос, у якому панує строгий порядок. Ми слухаємо революційні вірші, аж тут на сцену вистрибує жінка: «Приїхала вантажівка! Потрібні чоловіки для розвантаження». Інша каже: «Заклики після завершення вірша». Революція, думаю я і йду в бібліотеку, в залі праворуч лежать ветерани-афганці, на скляних дверях прикріплено напис «Афганці з народом». Без бою Майдан не зачистять, кажуть вони.
Так, і бібліотека тут є. Молоде подружжя взялося збирати для Майдану книжки, вони розпочали із закликів через Фейсбук, Твіттер та розклеєних на парканах листівок, тепер у них тисячі книжок і десятки волонтерів, навіть більше, ніж потрібно. Їм ще придадуться твори українських прозаїків та ящики, каже бібліотекарка, тому що книжки відішлють у провінційні бібліотеки і сільські школи. Деякі адреси ми знаходимо просто тут – і вона вказує на чоловіків, які сплять на долівці. Підходжу на однієї з полиць: Гемінґуей, Макс Фріш, Юкіо Місіма, Борис Віан. Вирішую позичити одну книжку. «Під Ваше чесне слово!» – каже вона, – візьміть папірець і поставте свій підпис». На мене вже чекала бляшанка, вщерть наповнена чесними словами. І мені дали книжку, а на книжці штамп: «Бібліотека Майдану». Я в захопленні зателефонувала до одного друга, щоб повідомити про таку подію, а він мені: «Так, я вже все туди відвіз, твори сучасних авторів і ящики».
Шістнадцятилітня дівчина, яка допомагає на кухні Майдану, розповіла мені ввечері про свої страшні сни, тільки мамі я нічого про це не розповідаю, сказала вона. В її сні «вони» приходили до неї в коледж і вивозили студентів до лісу, а там ділили на групи – на дітей журналістів, дітей чиновників, робітничих дітей і так далі – а тоді змушували всіх виконувати якусь армійську муштру. Ти розумієш, сказала вона, і я збагнула, що вона не все мені розповіла з того, що вона в тому сні побачила й пережила, нас привезли назад до міста, і ти знаєш, проти кого нам сказали боротися. Тільки нічого не розповідай моїй мамі.
Наступного дня ми почули, як Руслана, переможниця конкурсу Євробачення 2004 року, розповідала зі сцени Майдану про свою зустріч з Анґелою Меркель. Багато ночей Руслана годинами простоювала на цій ось сцені, вона говорила з людьми і співала їм зі сцени, щоб розвіяти сон. Звідси вона зверталася в критичні моменти до загонів «Беркуту» і до міліції, закликаючи їх відмовитися від насилля. Тепер вона звітувала людям про Європу, яка таки нас не забула. І в її фразі «Меркель сказала мені, а я переказую вам» не було ані грама зарозумілості, навпаки – то була ідеальна форма комунікування – надійшло повідомлення з Європи, а Руслана про це розповідала – як на вічі, органі самоврядування в середньовічних слов’янських містах.
Я переходила Майданом від одного намету до другого і читала назви міст, у яких ніколи раніше не бувала: Рівне, Тернопіль, Херсон, Суми. У наметі-церкві на лежанці спав чоловік, а священик пошепки розмовляв з бійцем. Перед одним наметом я хотіла запитати, чи можна зайти всередину, аж тут побачила свого друга Ігоря – інженера – то він мені й каже: «Зі мною можеш заходити всюди. Я зібрав майже всі пічки для наметів». На самому початку демонстранти, які ночували на майдані, мали тільки багаття у відкритих бочках, потім деякі з тих бочок позаносили в намети, але це було небезпечно, шкідливо для здоров’я та неефективно. Ігор спроектував пічку, склав її з бочок і труб, щоб виводити з наметів дим. Тепер таких пічок вже 43. Ми з ним небагато розмовляли, багато-хто вже спав, в одному наметі святкували весілля, там частували тортом, і хлопці з Волині запитали в мене англійською, звідки я. Я відповіла, що звідси, отам, на цій вулиці, яка починається за вашим наметом і здіймається догори, на Інститутській, я народилася. Назви вони не знали, вони раді були мені повірити, але не могли.
Золотий унітаз замість Леніна
Наступного дня до мене зателефонував однокурсник, з яким ми разом навчалися в Естонії. І каже: «Для Леніна знайшли заміну! Давай швидше сюди!» Я спочатку подумала, ой, знову ці марксисти, але ішлося тільки про пам’ятник. Пару тижнів тому демонстранти скинули з п’єдесталу і розбили останню монументальну фігуру Леніна в Києві.
Постамент стояв порожній, і небагато людей знало, що перед Леніним там уже колись стояв цар. А тепер з Хрещатика організовано надійшли люди, несучи попереду золотий унітаз, символ корумпованої влади Януковича. До чотириметрового постаменту приставили драбину і встановили зверху той унітаз. Марсель Дюшан нам би позаздрив!
В останній день я домовилася про зустріч на п’ятому поверсі Будинку профспілок, там засідає «Правий сектор», праві радикали, ставлення до яких дуже неоднозначне. Скільки всього поєдналося в цій країні в заплутаний парадокс. Дивує, наприклад, коли на охорону людей і проти насилля й сваволі підіймаються радикали і футбольні фанати. За дві години до мого інтерв’ю на третьому поверсі вибухнув пакет з ліками, і одному чоловікові відірвало кисть.
Я скасувала інтерв’ю й покинула Київ, думаючи про свою мовчазну подругу, про двох жінок з Волині і їхні щирі відкритті обличчя, коли вони подавали мені на Майдані чай з печивом. Думаючи про всіх, хто залишився і не покине Майдан.
Katja Petrowskaja
Die Angst, der Stolz, der Zorn
Frankfurter Allgemeine Zeitung, 9.02.14
З німецької – Х. Назаркевич, О. Сидор (facebook.com/eurolution)