Критична ситуація в Києві
У Києві палають барикади. Домогосподиня змішує коктейлі Молотова для банкірів і студентів. Їх спонукає гнів на владу.
Чорна стіна, дим стелиться і швидко наростає темними вежами – густий, тремтливий і теплий, мов оксамит. Чоловіки кидають і кидають. Стіна поглинає все: і летючі камені київської бруківки, і випущені з різким свистом з рогатки петарди. Пляшки з горючою сумішшю залишають вогняну дугу в тремтячому тумані. Тоді їх ковтає стіна.
Внизу стіна багряна. Автомобільні шини горять швидко, гаряче, випускаючи густий, чорний, як смола, дим. У мерехтливому світлі чоловіки виносять з глибин ночі все нові й нові шини і вкочують їх у вогонь. Бог знає, де можна нашвидкуруч назбирати так багато шин. Тепер вони лежать впоперек вулиці Грушевського і чудово горять.
Затромбована артерія
Вулиця Грушевського в українській столиці Києві – це гарний бульвар зі старими будинками, що повертає праворуч від Майдану, йде повз Національний музей і вверх на гору до будівлі парламенту та Маріїнського парку на схилах ріки. Власне, це одна з центральних артерій міста. Але вже тиждень, відтоді, як мирні протести на Майдані закінчились і почались силові протистояння, ця артерія перекрита. Півдюжини заледенілих уламків автобусів, темно-сірих металевих трофеїв першої ночі боїв, лежать спалені та вкриті льодом поперек проїжджої частини. Безпосередньо перед уламками, але, так би мовити, на лінії фронту між опозицією і режимом здіймається стіна диму. За нею, з боку Майдану люди кидають свої горючі снаряди – переважно молоді хлопці, але є й зрілі, сімейні чоловіки. Щойно підкинуті вгору пляшки миттєво зникають із вогняним слідом у кіптяві. Де ці коктейлі Молотова розбиваються, не знає ніхто. Відомо тільки, що потойбіч димової завіси стоїть ворог – загін міліції особливого призначення «Беркут», ймовірно, не далі, ніж за десять кроків, щит до щита, втягнувши голови у чорних шоломах під градом снарядів, зачаївшись в очікуванні наказів.
Вікторія стоїть дещо осторонь. У той час, як чоловіки кидають, а трохи позаду інші жінки стукають кийками у вогняні бочки на вартових постах, відбиваючи один і той самий ритм цієї революції – монотонний, бляшаний і підбадьорливий такт 2/4, Вікторія знайшла собі місце на вогневому рубежі, під прикриттям розкішних колон на вході до стадіону «Динамо». Сюди не потрапляють ґумові кулі та газові гранати, що інколи поодиноко, а інколи густим градом вилітають з чорного туману, – єдина ознака існування міліції на іншому боці.
Вікторія – жінка середнього віку, працююча мати, дизайнер інтер’єру, з підмальованими нашвидкуруч очима, в дублянці з капюшоном для захисту від холоду. Кожна з жінок тут на барикадах має своє завдання. Старші підтримують вогонь цілу ніч, щоб бійці не відморозили собі ноги, молодші – рубають камені бруківки, аби ті краще летіли, а от Вікторія взяла на себе приготування коктейлів. Справа – каністра, зліва – пляшки, а посередині вона акуратно розриває майку на тонкі пасма. Це – матеріал для закорковування пляшок, маленький ґніт, який чоловіки зможуть підпалити. Вікторія береться до справи ретельно, як справжня домогосподиня, розриває, скручує, начиняє пляшку за пляшкою. Чоловіки стоять у черзі. А тоді, перед тим як розігнатися, щоб кинути пляшку у димову стіну, питають один в одного: «Перепрошую, є запальничка?» Жінка має шолом, який взяла на складі на Майдані – забарикадованому головному таборі революції, за кілька сотень метрів від Грушевського. Він помаранчевого кольору, пластмасовий, з веселою дитячою іграшкою нагорі – останній привіт з тих часів, коли ця революція проти режиму президента Віктора Януковича все ще була свого роду вечіркою, щовечірнім радісним святом у центрі міста. Це тривало доти, поки не з’явилися перші загиблі.
Чи знає Вікторія, що вона робить? Чи має уявлення про те, що відбувається потойбіч димової стіни з цими пляшками, які вона так бережно наповнює, закорковує, роздає? Чи знає вона, що робить палаючий бензин з обличчям людини? Міністерство внутрішніх справ показало це кілька днів тому на своїй веб-сторінці. Там можна побачити, що сталося, коли снаряд влучив у міліціонера, як він кричав, як біг, як бився, поки його не повалили і не загасили полум’я. «Так», каже вона. Так. Вона розчепірює доглянуті руки, наразі мокрі від бензину і сажі, трохи брудні під нігтями. «Я знаю, що це є смертельна зброя, і я знаю, що багато з цих чоловіків за стіною мають жінок і дітей. Можливо, вони й самі ще діти. Я знаю, що вони бояться – наших пляшок, своїх командирів. Але це їх вибір. Я не хочу більше давати хабарі, коли приходить податкова, я більше не хочу бачити цю банду. Я – законослухняна жінка. Ми всі маємо вибір, і вони самі так хотіли».
Чоловіки беруть пляшки з її рук. Студент, будівельник, банкір. А тоді розганяються і кидають.
Жахлива хвиля насилля
Хто хоче збагнути, чому сусіди, колеги, перехожі, люди, що живуть буденним життям, зараз жбурляють у Києві коктейлі Молотова, має лише згадати нещодавні події, наприклад, від 24 грудня. Героїнею тоді стала знову жінка – Таня Чорновол – відома опозиційна журналістка. Вона неодноразово викривала корупцію серед можновладців, писала про приховані палаци родини президента, про виготовлений з шляхетної деревини павільйон Януковича на набережній у формі іспанського галеону в його казковому маєтку поза містом.
Отже, тої ночі наприкінці грудня вона на своїй автівці прямувала додому Бориспільскою трасою, що веде за місто, аж раптом темне авто марки Porsche Cayenne Turbo почало таранити її машину та відтісняти з дороги. Звідти вийшли чоловіки, витягли її з машини й узялися мовчки та сумлінно лупцювати кулаками в обличчя. Таня Чорновол, надзвичайно тендітна жінка з довгим хвилястим волоссям, теж нічого не говорила. А навіщо? Пізніше вона розповіла, що відчуваючи, як її носа зламали чітко спрямованими ударами, і як він став провалюватися в обличчя, просто стояла с опущеними руками. А коли вже більше не могла стояти, чоловіки її кинули – непритомну, з кров’ю у легенях на узбіччі дороги. Наступного дня країна побачила її фото на веб-сторінках опозиційної преси: чорно-синє запухле обличчя, що не мало більше нічого спільного з відомими всім тендітними, виразними рисами Тані Чорновол.
Або випадок Ігоря Луценка та Юрія Вербицького. Вербицький, протестуючи проти режиму під час сутичок на Грушевського, отримав травму ока. Луценко, правозахисник з Києва, якого газета „Kyiv Post“ нещодавно назвала «людиною з великим почуттям гідності», «одним з найбільш вражаючих лідерів громадянського суспільства, яких це громадянське суспільство породило за останні місяці», підібрав його і повіз до найближчої лікарні.
Поки чергова лікарка дбала про Вербицького, до кімнати увійшли незнайомі чоловіки. Луценко пригадує, що їх було з десяток. На очах у лікарки вони схопили її пацієнта та його супутника, затягли їх в автобус і вивезли до лісу. На своїй сторінці у Facebook Луценко так описав наступні години: викрадачі повалили обох затриманих на землю й били. У Луценка на голові був мішок, він нічого не бачив, втім відчував тверду, холодну землю.
Він чув розмови чоловіків, які його били, і з їхніх розмов зробив висновок, що вони роблять щось подібне досить часто: хапають людей, б’ють, а тоді везуть у міліцію, в камеру.
Коли закінчилось побиття, Луценка висадили в лісі. «Вони поставили мене на коліна, на голові в мене все ще був мішок, чолом притиснули до сосни. Цієї ночі я щонайменше тричі прощався з життям».
Але страти не було, і поки Луценко все ще стояв на колінах під деревом, чоловіки зникли. Після цього він, побитий і напівпритомний, з вибитим зубом, пробирався крізь заметіль, більше повз, ніж йшов, а щоб не втратити свідомість, співав козацьких пісень. І врятувався, дійшовши до дачного селища.
Вербицькому пощастило менше. Перед тим, як викинути його вночі в сніг, нападники замотали його скочем. Його замерзле тіло знайшли в лісі, неподалік від того місця, де врятувався Луценко.
Вибір між перемогою і в’язницею
Відтоді багато чого сталося. На Грушевського були розстріляні демонстранти, бойовими набоями. Міліція стверджує, що опозиція зробила це сама, щоб розпалити ненависть. Затриманий міліцією на Грушевського худорлявий чоловік з серйозним обличчям і випнутими ребрами, був змушений перед тим, як його побили, роздягнутися догола на морозі і співати в снігу, під стусанами й копняками. Відео, що просочилось у мережу, настільки обурило народ, що жахнулась навіть сама міліція. Одне інтернет-видання інформує про міліціонера, який звільнився з роботи, побачивши це відео. Свій вчинок він пояснив так: якщо міліціонери діють, як мучителі Христа Спасителя, що зазнавав насмішок світу, то він, як міліціонер, не зможе більше дивитись людям в очі.
А на барикадах летять у чорноту вогняні снаряди, описуючи велику дугу й безшумно зникаючи в кіптяві. На задньому плані жінки – одні в курточках, а деякі навіть у дорогих хутрах, які дотепер все ще вважаються гордістю в українок. На вогняних бочках вони відбивають грімкий ритм революції. Вікторія наповнює свої пляшки, старанно й швидко. Навіть коли підходять люди з камерами, вона не ховає обличчя. Навіщо? Адже Андрій Парубій, «комендант» Майдана і своєї сотні, нещодавно сказав, що після всього, що вже сталося, його людям залишається вибір тільки між перемогою або в’язницею.
Перед стіною диму, посеред гуркоту, раптом хтось стукає мене по плечі. Маленька жіночка зимової ночі, червона й кругла, мов яблуко. Вона несе каністру з узваром, давнім українським компотом із сухофруктів, який тут кожен знає з дитинства. Хочеш? На смак – домашній. У ньому – всі знання, вся турбота української бабусі. Ігор Луценко, той, хто вижив, із двох вивезених до лісу, описав пізніше на своїй сторінці у Facebook, як він з мішком на голові стояв на колінах під сосною. «Вони наказали мені молитися, – пише він. – Я не відмовився».
Konrad Schuller
Dann nehmen sie Anlauf und werfen
Frankfurter Allgemeine Zeitung, 25.01.2014
Переклад: FB-спільнота «Перекладачі-волонтери для прес-центру "Євромайдан"»
29.01.2014