Дві критики

Сьогочасний журналїзм став одною з сил новочасної культури. Він тїсно звязаний з її са­мовладним прінціпом поспіху і з психольоґією її чоловіка. Чоловік нашого часу не гадає повта­ряти за Ґетим, що часопись служить лише хви­линї, отже шкода нею займати ся. Він навіть по­важить ся сказати, що любить її саме тому. Хвилина набрала в сьогочаснім житю глибшого значіня. В наших очах хвилина — се лиш каприз хвилї. Се инодї відблеск найглибшого житя. До бачаємо в моментах більше правди, нїж у про­ґрамово витворених процесах. І мило нам, коли сьогочасний журнал з точностию сейсмоґрафу но­тує ті горячкові хвилини нашого житя. Нехай се лиш житєвий метеор. Нас цїкавлять саме метео­ри. Бо все те, що було вчера і має лише висо­ту вчерашного рекорду — все те нинї вже нас нудить. Педантний Демостен мусїв би нас дуже ганити за наше вічне: quid novi. Наші душі — як ті його Атенцї — все спрагнені новостий. Ми не повинні сьміяти ся з наїжених красот химер­них футуристів. Адже вони хотїли лиш забавити новочасного чоловіка одною нечуваною ново­стию. Ми всї ненавидимо простих лїнїй. Не лю­бимо льоґіки постепенного розвою. Правило зо­лотої середини є для недужих і для провінціо­нальних філїстрів. Тому так пристрастно люби­мо спорт, що вчить нас поконувати час і про­стір. Є в нас дивна туга за скорочуванєм про­цесів. Їдемо самоходами, говоримо телефоном, пишемо на машинї, а про те, чого не знаємо, лю­бимо інформувати ся журналїстів. Бо вони нам про все цікаве скажуть скоро і коротко. Вони обсервують і схоплюють найінтереснїйші хвилини нашого розгуканого житя і дають нам їх кіль­канайцяти-стрічкові знимки. Вони все кажуть щось нове, і все скоро. Вдоволяють нашу тугу за житєм, а не нудять нас. У них так нема часу, як в нас Тому так розуміємо ся. І тому в нас не поет ходить з королями — як сего бажав Шіллер, — а журналїст. Преса є також могуча, як і королївства. Вона знає, що мілїярди душ слухають її.
Тимто і львина часть нашого духового житя грає ся на шпальтах часописий. Великі письменники залюбки печатають свої твори в журналах. У новочасних читачів є певна анти­патия до книжки. Європейські накладові фірми знають добре, чому штука гарного виданя книж­ки стала для них актуальною потребою. Бо но­вочасного читача не легко заставити до глибшої лектури. Його призвичаїв журналїзм до скорого перебіганя найважнїйших питань. Quid novi ? Де нинї той читач, що стане читати цілого Тас­са, головно тодї, коли сей поет виступить перед нього в формі примітивно зладженої книжки ? Ряд невибагливо надрукованих стрічок стане для нього швидко тортурою. Він втїче від поета до фейлетоніста і буде йому вдячний за його легку розмову про поета. Хиба що обережний вида­вець постарає ся за марокінові окладинки, япон­ський папір, стилеві меріжки і ті мінїятурні образцї, роскинені як чорні цьвіти по сторінкам книжки, щоби читач не нудив ся видом самих стрічок. Стараємо ся облекшувати кожду пра­цю і хочемо тої полекші навіть при тій роботї, що є властиво лише розкішною розривкою на­шого ума. Вчимо ся читати главами і тому чи­таємо поверховно. А найрадше читаємо не книж­ку саму, а про книжку. Питаємо ся про неї журналістів. Вони нотують появу кождої книж­ки, знають богато цікавого про письменника — котрий передовсїм старає ся за зносини з пре­, сою — і тому нам не страх перед обємистою книжкою. Її зміст будемо знати на певно. І будемо знати, що вона варта, бо прочитаємо про те погляд журналіста. А більше нам не треба, бо завтра нас займе щось инше і сам письмен­ник постарає ся про нову сензацию. Над книж­кою триюмфує журнал. Її зміст заступає екс­церпт, а її ідею — погляд журналїста. Журнал став міродатним посередником між автором і читачем. Займає нас більш зверхна істория якоїсь творчости, а не її найглибші питомі признаки. Цікавить нас те, що стає з твором даного письменника, а не те, що ним хотїв він виска­зати. Відвертаємо ся залюбки від ідеї до анекдота. Шукаємо реальних моментів житя, а не аб­страктних процесів думки. В Берлїнї нова Гавпт­манова премієра. Яке було її принятє ? Се наше перше питанє. Нас нудить навіть критичний ре­ферат про зміст та ідею. Шукаємо в часописи нервозно того місця, де каже ся про оплески. Де журналїст каже про зверхню долю даного твору. І ряд таких оплесків або опозиций авди­ториї зосереднює ся в нас в образ поета. Ска­жімо: ряд зверхнїх моментів, звязаних з його творами. Те для нас, для людий, що жиємо ви­значно зверхнїм житєм, поза вузкими межами нашого внутрішного житя стало подекуди при­знакою. Любимо відчувати, а не поглибляти. Стараємо ся про як найбільшу скількість вра­жінь, а не любимо їх точнїйшої провірки. Ву­лиця бере перевагу над комнатою, як журнал бере перевагу над книжкою. Стремимо до вели­ких вартостий житєвих, а подробицї томлять нас. Бо подробицї вимагають від нас, щоби ми зупинили ся при них і обережною рукою вели лїнїя по лїнїї, а ми не маємо часу і не любимо простих лїнїй. Ми всї навчили ся від Анґлїйцїв не мати часу. Тільки що ся недостача часу з фабрики перейшла згодом в область духа. Но­вочасна творчість якось не має часу на ство­ренє великих фільософічних системів і великих історичних траґедий. В нас забогато житя і нам тяжко зосереджувати його. Ми за дуже любимо житє вулицї, щоби вбирати його в шабльони ідеї. І коли нам вже конче прийдеть ся займа­ти ся сею ідеєю, то любимо її мінїятурний вид у журналістів. Книжка томить нас.
Таким чином журналїзм — вдоволяючи наші бажаня скорої, короткої інформациї, став одним в головних середовищ тої естетичної кри­тики sui generis, що її називаємо рецензиєю. Помогла йому в сїм не тільки та обставина, що наше нервозне житє відриває нас від книжки і жене на ґіґантно пульсуючу вулицю, але і те, що з другої сторони могуча новітна культура виладовуе ся у великанській лїтературній про­дукциї. Довкруги стільки чудових виднокругів житя, стільки івдівідуального переживаня, — що письменникови не сила оповідати. Оповідати кажу. Бо коли можна дошукувати ся одного характеру в теперішній лїтературній продукції Европи — то на мою гадку ся продукція має визначно оповідаючий характер. Лірика і драма уступають перед безконечним рядом новель і романів. Сї роди літературної творчості ще найкрасше вдоволяють наші безсонне quid novi. Лїрика нудить своєю одностайностию і пев­ною не-новочасностию вязаної бесїди, а драма жахає нас своєю глибиною. За теж новеля і роман — ті поглиблені дневникарські новинки — се наші любимцї. А в міру того, як та опові­даюча лїтература зросте — в міру того біль­шає материял журналїста. Про кождого нового артиста ми хотіли-б щось вчути від нього. Нам неможливо читати їх всїх. Але нам треба ін­формації про кождого. Те річ журналїста, як він собі з тими безконечними рядами томів збі­рок буде давати раду. Ми хочемо інформациї, бо чи цїкаві, а ще до того в нас нема часу. Нам байдуже те, що того журналїста жде ще звідом­ленє з вистави образів, з концерту Кубелїка і останнїх різьб пана X. Ми мусимо знати, що варте найновійше оповідане Марселя Прево, ро­ман пані Делєди або найновійша безличність Франка Ведекінда. І журналїст вдоволяє нашу цїкавість, творячи собі питому журналїстичну критику, якої признакою є скорість. Він сте­жить пильно за лїтературним quid novi. Він знає точно, які лїтературні нагоди припадають на да­ний річник. Він не любить писати чогось без відповідної нагоди. Коли він говорить про Шніц­лєра, то треба, щоб Шніцлєр видав якусь нову річ, або що б сьвяткував якийсь ювилей, або вмер. Естетична статя журналїста мусить бути звязана з якимсь реальним моментом. Коли сьо­го моменту нема, то письменник для журналїста не істнує, хиба що занедужає. Для критика жур­налїста міродатна у виборі критичного матери­ялу є актуальність того материялу. Бо він не хоче розбирати, лиш інформувати. І про те він лише говорить, стараючи ся говорити так, щоб читач його по змозї швидко порозумів. Журна­лїзм не любить тайн. Він демаскує їх залюбки в полїтиці, в суспільнім житю і він любить дема­скувати їх в штуці. Але тут стрічає його труд­ність. Тайни штуки не дають ся так легко де­маскувати, як тайни кабінету держави Н. або родинний скандал в домі X. Вони вимагають не­раз глибшої застанови, нїж державні конфліїкти. Що робить журналїст ? Він здебільша послугує ся шабльонами. Послугує ся залюбки фатальною класифікацією підручників естетики і істориї лї­тератури, а на тайни має з гори приготовані назви, що повинні читачеви все вияснити. Так чуємо часто від нього, що сей письменник є — натуралїст, — той реалїст, або символїст, або декадент, або нї один з таких, отже ще не зрів­новажений. Або каже ся просто, що щось є гар­не, або не гарне. Чому ? Журналїст приймає, що понятя є для читача ясні — бо вони все і всю­ди повтаряють ся — і він не журить ся їх глиб­шою провіркою. Нї, не тільки глибшою провір­кою їх він не журить ся. Він не провірює їх взагалі. Він боїть ся Аряднової глибшої гадки. Характер дневникарської рецензиї вимагає пере­дусім популярности тону. Вона призначена для широких кругів читачів і тому її треба стилїзу­вати популярно. Писати популярно одначе — значить у більшости журналїстів писати витер­тими зі старости шабльонами. Зректи ся глиби­ни та індивідуального передуховленя. Всяка по­пулярність взагалї є певним зближенєм до ду­хового овиду товпи Популярність тону виклю­чав майже в правилї його повну независимість. Тимто від популярного способу писаня до лї­тературних фабрикатів є лише один ступіня. І сей один ступінь від популярного стилю до фа­брикатів роблять дневникарські естетичні рецен­зії майже в правилї.

(далі буде)