Ідеї, що їх обстоювали та критикували Дойчер та Берлін, були маже несумісними, проте вони їх викладали з інтелектуальною ґрунтовністю та пояснювальною елегантністю. Перший був марксистом, другий - лібералом
У своїй книзі «Isaac & Isaiah (The Cover Punishment of a Cold War Heretic)», яка щойно з’явилася, Девід Коут зіставляє життя, ідеї та долі Ісаака Дойчера та Ісаї Берліна, двох есеїстів, які у п’ятдесяті та шістдесяті роки здобули великий авторитет і володіли значним політичним впливом в інтелектуальних колах в Європі та Північній Америці. Багато в чому вони були схожими, але їх ідеї представляли несумісні полюси: Дойчер був виразником революційного марксизму, а Берлін - ліберальної демократії.
Обидва були невіруючими юдеями, належали до одного покоління, змушені були утікати зі своїх країн, провалених в тоталітаризм (радянський у випадку Берліна, який народився у Латвії, і нацистський у випадку Дойчера, який був поляком), обидва врешті-решт емігрували в Лондон і стали натуралізованими британцями. Єдине, що їх об’єднувало в ідеологічному плані – і то лишень кілька років – це підтримка сіонізму, що на нього згодом Дойчер люто нападався, називаючи Ізраїль простим пішакам північноамериканського імперіалізму у ході холодної війни.
Ісая Берлін здобув найвище визнання в академічному середовищі – майже усе його життя минало в Оксфорді, він очолив Королівську академію і отримав від королеви лицарський титул, - тоді як Ісаак Дойчер, хоча й читав семінари і був позаштатним професором у важливих університетах, перш за все був журналістом (у найвищому інтелектуальному значенні цього слова) та незалежним письменником. Єдина його спроба отримати штатну посаду в британському університеті – а саме в Сассекському – провалилася, як зазначає Девід Коут, з вини Ісаї Берліна, звідси й дещо оманливий підзаголовок книги: «Приховане покарання єретика холодної війни». Я кажу оманливий, оскільки попри те, що існують натяки на те, що нетерпиме ставлення Берліна до творів та політичної позиції Дойчера вплинуло на рішення Сассекського університету не приймати його на роботу, у цій справі далеко не все ясно, у кожному разі Берлін завжди відкидав дане звинувачення, навіть у двох листах, в яких він пояснював своє втручання в дану справу, що були адресовані вдові автора знаменитих біографій Сталіна і Троцького.
Книга є цікавою, її підтверджено серйозними документами, однак вона не є симпатичною через неприязнь, що її відчуває Коут до Ісаї Берліна і яку він часто демонструє, особливо коли мимохідь настійливо підкреслює його легковажність, те, що він підтримував дружні стосунки з можновладцями та мільйонерами та інколи поводився з людьми дещо зарозуміло та зверхньо. А також – і це набагато серйозніше – через те, що автор приховано натякає на те, що декотрі з найбільших внесків Берліна в культуру свободи – як от його теорія про «негативну» та «позитивну» свободу, поділ ним інтелектуалів на «їжаків» та «лисиць» та чітке розмежування лібералів та консерваторів – не були ані оригінальними, ані важливими. Правда є іншою: Берлін є одним з найважливіших політичних мислителів нашого часу та одним з небагатьох, чия творчість з досконалою та систематичною послідовністю розмежовує урізаний та фракційний лібералізм тих, хто його розуміє, як ексклюзивну економічну доктрину захисту ринку, і тих, хто як і він сам, вбачають у ньому доктрину, в якій толерантність, політичне співіснування для стимулювання суспільного прогресу, людські права, критичний дух, культура та контроль над владою є такими ж важливими, як приватна власність та ринкова економіка.
Берлін і Дойчер за все життя бачилися лише двічі і ніколи не вступали у відкриту полеміку, пропри те, що – як твердить Коут – ідеї, які вони обстоювали та критикували, майже завжди були несумісними, та водночас відзначалися великою інтелектуальною ґрунтовністю та рівноцінною пояснювальною елегантністю. Нині, коли минули роки, за які сталося те, що сталося, ми знаємо, що в цій полеміці цілком і повністю переміг Ісая Берлін, про що свідчить зникнення Радянського Союзу та перехід Китаю до авторитарного капіталізму.
Однак те, усі політичні передбачення та прагнення Дойчера зазнали краху, аж ніяк не применшує значення його творів чи знецінює відвагу та чесність, з якою він завжди захищав свої ідеї. Він належав до рідкісного виду антитоталітарних марксистів; саме з цієї причини польська комуністична партія виключила його зі своїх лав і через це він завжди був жупелом для сталіністів СРСР та Заходу. Він ніколи не заперечував жахливих злочинів, вчинених режимом Сталіна, і в книгах та есеях, які він присвятив йому та Троцькому, вони строго задокументовані. Однак він завжди був переконаний у тому, що незважаючи на все це, комунізм рано чи пізно позбудеться своїх недоліків і – повернувшись до первинних витоків марксизму – закладе справедливіші, гуманніші, порядніші суспільства, що капіталізм, для успіху якого вимагається експлуатація більшості меншістю і який за визначенням є несправедливим, через це приречений рано чи пізно припинити своє існування. Славнозвісна внутрішня реформа СРСР, на яку так чекав Дойчер, ніколи не здійснилася і врешті-решт припинив своє існування комунізм, принаймні як відчутна альтернатива ліберальним демократіям.
Однак в питанні засудження колоніалізму, корупції та зловживань, які могли мати місце в капіталістичних країнах, потреби не ототожнювати прогрес виключно з економічним зростанням, наповнення демократії креативним змістом, який би постійно оновлювався через ідеал справедливості та солідарності з нужденними, пригнобленими, упослідженими ідеї Дойчера не втрачають своєї актуальності. А ще його життя, як каже Коут, і справді було взірцем послідовності, що вимагало від нього велетенських жертв. Проте він також багато разів помилявся, наприклад, коли побачив у русі проти війни у В’єтнамі в Сполучених Штатах паростки соціалізму, який об’єднає північноамериканських студентів та робітників в революції проти капіталізму.
Чому Ісая Берлін завжди відчував настільки глибоку антипатію до Дойчера, через яку він інколи у своїх листах вживав терміни, які були незвичними для його мови, як от «нахаба»
та «нікчема»? Безперечно, не через розбіжність ідей, які вони сповідували. Берлін присвятив більше часу намаганню зрозуміти ворогів свободи, аніж її захисників, і присвятив скрупульозно чесні есеї Марксу, Конту, Гердеру, Гоббсу, Сорелю та багатьом іншим з цієї течії, тому причина цієї антипатії не була ідеологічна. Не була вона і особистою, оскільки вони бачилися лише двічі. Девід Коут натякає, що причиною могла бути негативна рецензія, яку опублікував Дойчер на есей Берліна про «історичну неминучість», однак це видається дуже незначним епізодом для виправдання такої особистої ненависті.
Не менш дивовижною є зневага, яку Берлін завжди відчував до Ханни Арендт, не менш відданої, ніж він, прихильниці свободи у боротьбі проти комунізму та фашизму (який вона пізнала на власній шкурі, оскільки її впродовж дев’яти днів та ночей піддавали тортурам в гестапо перед тим як їй вдалося втекти з Німеччини), майже усі твори якої присвячені вивченню витоків тоталітаризму, його культурних та історичних джерел та беззаконня, яке він спричинив. У своїх листах Берлін говорить про неї надзвичайно зневажливо, оспорюючи її філософську компетенцію та звинувачуючи її – дуже несправедливо – у написанні нісенітних талмудів.
Мабуть, відповідей на ці питання немає. Або вони є не надто задовольняючими через їх розпливчастість. Великі люди – а Ісая Берлін таки був великим – також є людськими створіннями, а не суперменами, і через це схильними до дріб’язковості та мізерності, які нас деморалізують, коли ми, наприклад, заглиблюємося в особисте життя Пікассо чи Віктора Гюго чи будь-якого іншого генія. Вони були великими, коли писали, компонували, філософували чи малювали; але у всьому іншому вони були зліплені з тієї самої глини, що й ми, решта смертних.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Isaac e Isaías
El País, 01.12.2013
Зреферувала Галина Грабовська