– «Львів, я Тетраматика. Все йде чудово. Бачу Землю. Через «Взор» бачу горизонт. Горизонт частково змістився до ніг»
– «Тетраматика, я Львів. Вас зрозумів. Зв'язок чудовий. Так тримати»
– «Вас зрозумів. Все чудово працює. Рухаємось далі!»
Після досить вдалого старту на «Тетраматику» чекав напружений тиждень у просторах мистецької атмосфери Львова. Одна з виставок розмістилася у Львівській національній галереї мистецтв ім Б. Возницького. Відхиливши «чорну завісу невідомості», входимо до напівтемного приміщення. Всередині вже зібралися кілька людей, вони оглядають дві роботи: відео-об'єкт румунсько-французького «міждисциплінарного мистецького дуету» Міхая Ґреку та Тібо Глейзе «Глюкоза» та «сольну» роботу Ґреку «Cebtipede sun».
Проекти дуже подібні між собою глибиною «філософських розкопок». Автори детально підходять до суті речей і, синтезуючи знання із квантової механіки за допомогою відео та технологій 3D, шукають пояснень та відповідей на питання про те, чому сьогоднішній світ є таким барвистим, але й темним водночас. Окрім цього, відео «Cebtipede sun» цікаве ще й тим, що об'єктом зацікавлення автора є недоступний для людей регіон у Чилі, який за своєю суттю дуже схожий на український Чорнобиль. Тут неповторна ізольована природа існує завдяки «темному минулому» цієї місцевості – територія вкрита мінами і колишніми політичними тюрмами. Велич цих територій та й загалом природи автор передає шляхом споглядання ландшафтів, наче під мікроскопом – грандіозні природні форми порівнюються із наслідками людського впливу. Чому я згадав про Чорнобиль? Та просто ходять чутки, що скоро матимемо схоже відео про природу Прип'яті і прилеглих територій. На зйомку такого фільму отримав ґрант відомий український документаліст Сергій Буковський.
Далі – Анна Василькова і її «Внутрішня влада». Із відеоінсталяції проектованої на три стіни промовляють до нас (чи то до себе самих) «літаючі голови» авторки. Робота ілюструє поведінку людини при автопрограмуванні, тобто при самонавіюванні, застосовуючи яке кожна людина здатна змінити себе зовнішньо. Напроти проекцій стояло крісло; при бажанні можна було сісти і поспостерігати за цим інтимним процесом, фактично – опинитися у віртуальній голові віртуальної Анни Василькової.
Йдемо далі. Праворуч на стіні бачимо плаваючі кульки із словами на гінді – мультимедійна інтерактивна робота Павла Яніцького. Лунає приємна музика і видно обриси людей, котрі, потрапляючи в кадр, можуть співдіяти із системою та міняти її параметри. Ми всі добре пам'ятаємо роботи Яніцького з виставки «РЕ», яка проходила в рамках «Днів мистецтва перформансу» на початку вересня. Там виставлялися кілька надзвичайно цікавих його робіт, у яких автор бавився із зображенням та текстом, а також із сприйняттям реальності. «New Delhi Audiograph», як ця робота зветься на інтернет-сторінці автора, теж має ґрунтовну текстологічну базу. Проте, на жаль, цей пласт залишився не розкритим для українського реципієнта: як пояснив нам автор у особистій розмові, база даних, з якої програма підтягує значення, не навчена працювати із кирилицею. На сьогоднішній день робота існує тільки в гінді-версії.
…Обертаюся, бо відчуваю, наче мені в спину хтось дивиться. Позаду нікого немає, лише два темні прямокутники на стіні. Підходжу ближче, і раптово на поверхні прямокутників щось починає ворушитися – візуалізується якесь зображення. Коли я підійшов на потрібну відстань, то врешті побачив, що із «полотен» мене прискіпливо розглядають дві жіночі голови; обриси жінок не надто схожі на земних жителів. Рухаючись перед рамками вліво чи вправо, можна помітити, як голови вертяться в бік твого руху, проводжаючи поглядом. Голови – це об'ємні голограми, що під дією світла оживають у полі нашого зору. Робота тайванської художниці Лін Пей-Чвен називається «Портрет Єви клону» і містить відсилку до цитати з Біблії, в якій ідеться про те, що особи із числом 666 на лобі чи на кінцівках зможуть врятуватися від «звіра». Цікаво, що Лін Пей-Чвен, тайванська художниця, звернутися саме до християнських мотивів. Можливо, такі образи вибрані задля доступності матеріалу для ширшого кола реципієнтів, бо ідея, яку несе робота, не обмежується країною, містом, чи релігійними або етнічними ознаками: ідеться тут про гонитву за прогресом, у процесі якої ми знищуємо набагато більше справді Потрібного на Землі, аніж створюємо.
У відео-об'єкті «Epmty city» (у першій частині диптиху) автор Сергій Петлюк пробує вловити суть взаємозв'язку міста та його жителів. Відеоробота із глибоким урбаністичним змістом провадить нас вулицями містечок Сполучених Штатів Америки. Петляючи лабіринтом автомагістралей у кам'яній забудові, замислюємося, де наше місце у цій круговерті стін та тьмяних вікон, яка роль людини у всьому цьому… Адже будуючи міста, зводячи все вищі будівлі, глибші паркінги, міцніші стіни, ми перестаємо контролювати цей організм і стаємо його рабами. Чи все таки ні?..
Завершує медіа-парад робота «Representation 1.4» молодої львівської художниці Тамари Грідяєвої. Це п'ята версія роботи. Як вказано в її описі, кожна наступна версія створюється на базі попередніх і, будучи репрезентацією ідеї художника, перевтілюється у щось інше на основі реакцій глядачів, які програма відслідковує. Надзвичайно цікава ідея роботи базована на спостереженнях віртуального світу і співставленні базових знань про реальний світ (ймовірно, закладених у наших ДНК як певний «source code») із набутими знаннями про світ віртуальний, який ми відкриваємо навпомацки. Хто зна, скільки ми ще отак бродитимемо цим лабіринтом, аж поки не натрапимо на перемикач, який врешті освітить нам дорогу...
– «Політ триває добре. Працює третя ступінь. Продовжую політ. Відчуваю... Не відчуваю, а спостерігаю легке обертання корабля навколо осей. Відчуття невагомості сприятливе і не викликає жодних негативних проявів. Як мене зрозуміли? Прийом... Земля вийшла з ілюмінатора. Почуваюсь чудово...»
Далі годилося б розповісти про виставку «не художника» Богдана Шумиловича, як він сам себе назвав, але Ірина Шимон вже розповіла про цю подію. На шостий день «польоту» акцент перемістився з візуального на звуковий без втрат концептуального балансу. Спершу прозвучали дві аудіо-візуальні композиції львівської групи «RESTART», замість гостей з Німеччини «blackhole-factory». Опісля свій перформанс презентував Юрій Булка. Це було лайв-програмування, тобто створення композицій в програмному середовищі «Super Colider» у режимі реального часу. Концепцію твору Юрко описав як занурення в сон: коли відкидаєш все зайве, не маєш жодних заготовок і починаєш все із «чистого листка». Програмування наживо – процес дуже копіткий, потрібно уважно стежити за введенням параметрів: якщо десь схибиш, то твір доведеться припинити, не завершивши... але десятого жовтня відвідувачі «Порохової Вежі» твір Юрія Булки все ж дослухали. Завершився концерт аудіо-візуальним перформансом Михайла Барабаша та Остапа Мануляка. Автори звернулися до теми тлінності аналогових джерел інформації і роздумували над тим чи «цифра» – це достойна відповідь «аналогу». Сьогодні, в еру «великих чорних фотоапаратів», соціальних мереж, «блогів», «твітів», «лайків», «чекінів» та інших технічних новинок, буквально кожен здатен творити своє медіа. Наскільки така свобода слова сприятлива для розвитку інформаційного простору, настільки ж вона переповнює та засмічує цей простір зайвою або дубльованою інформацією, а людина у цьому вирі стає ретранслятором, без упину документуючи оточуючий світ, і часами забуває в ньому просто пожити.
- «Львів, це Тетраматика. Відбулося відділення від носія. О 9 годині, 18 хвилині, 7 секунді, як і планувалося. Почуваюся добре. Включився «Спуск-1». Рухомий індекс ПКРС переміщається в положення 2. Всі датчики ПКРС світяться.»
Були в «арсеналі» Тетраматики не лише практичні, але й теоретичні події. Надзвичайно цікава лекція Богдана Шумиловича про текст у мистецтві і різноманітні прояви співіснування текстової та візуальної площин. Марина Фоменко розповіла про фестиваль «Сейчас&Потом», на завершення фестивалю повинна була відбутися ще одна лекція – кандидата філософських наук Яніни Пруденко, Але, на жаль, лекторка не змогла приїхати, і тому передостанній день фестивалю став насправді останнім, залишивши питання про статус медіамистецтва в Україні відкритим до наступного року... «Трьома крапками» фестивалю стала згадана вже лекція Богдана Шумиловича, відкриття звукового об'єкут Юрія Білея «Порожнеча» та концерт за участю Антона Лапова та «Ujif_notfound».
Спершу про «Порожнечу». Юрій Білей створив величеньку закриту систему, з підвішених вертикальними рядами баночок, котрі вписані в дерев'яну рамку. Якщо пофантазувати, то зможемо побачити в цій циклічній круговерті і модель серцево-судинної системи людини, і колообіг води у природі. У баночки набирається вода, яка поступово перетікає з однієї банки в іншу через просвердлені в денцях отвори. Не відомо, чи за концепцією деякі з банок висять кривувато, і тому вода не протікає рівномірно, а скапує по стінках творячи при цьому неповторну симфонію… Потрапивши до нижніх банок, вода стікає далі в систему. «Даний об'єкт – це спроба дати можливість глядачу забути про свої соціальні проблеми, згадати про первісну єдність людини і природи через прості і всім відомі фізичні процеси першоматерій» – читаємо в анотації. Концептуальність твору підсилилася технічними факторами: протягом першого дня після відкриття і протягом кількох наступних «Порожнеча» «мовчала», можливо формально відсилаючи до попередньої роботи Білея «Тиша». Через особливості конструкції за кілька циклів вода починає витікати за межі банок і самої рамки, і в холі «Дзиґи» утворюється калюжа, тому офіціанти періодично «вимикають» твір, і побачити його в дії я зміг лише «на замовлення». Певна іронія присутня у цьому всьому: мабуть, сучасна людина не здатна знайти своє щасливе майбутнє… «Чого воно капає?» – запитує дівчина у своїх друзів і вони мляво пропливають повз мене і повз «Порожнечу».
Що стосується концерту, то Антон Лапов та «Ujif_notfound» зламали стереотип, начебто музикант може лише грати, а якщо потрібні візуалізації, то кличте ще віджея. Обидва зводили у режимі реального часу і звук, і відео. Найцікавіше, що і Антон, і Георгій Потопальський працюють у програмному середовищі MAX, завдяки якому можна власноручно розробити оптимальні для себе синтезатори та візуалізації, не використовуючи готового аудіософту. Невдячна справа рівнятися на іноземні гурти, але дозволю собі написати, що настрій події в Пороховій Вежі 11 жовтня коливався в межах «Autechre» та «Aphex Twin», але з домішками місцевих особливостей. Особисто я впізнав в уривку виступу «Ujif_notfound» коломийкові мотиви, але цілком можливо, що базою для композиції була музика якихось інші етнічних груп.
«Весна», це «Кедр». 10 год. 04 хв. Відправляю чергове звітне повідомлення. Знаходжусь в апогеї. Працює «Спуск-1». Працює орієнтація за сонцем. Тиск у кабіні – одиниця. Вологість 65%. Температура 20°. Тиск у відсіку 1,2. В ручній орієнтації 155. Перша автоматична 150. Друга автоматична 155. В балоні ТДУ 320 атмосфер. Самопочуття чудове, настрій бадьорий. Політ триває без збоїв. Як зрозуміли? Прийом.»
Так більш ніж півстоліття тому завершувався політ першої людини в Космосі, а «сьогодні» свій політ львівською орбітою завершив фестивалю аудіовізуального мистецтва «Тетраматика», який досяг першої космічної швидкості і провів у мистецькому просторі Львова аж сім днів. З нетерпінням чекатимемо наступного року: хто знає, можливо, з часом фестиваль розженеться й до другої космічної?..
У статті використані адаптовані цитати з переговорів Юрія Гагаріна з ЦКП.
21.11.2013