Книга журналістки Емілі Паркер показує здатність Інтернету обійти цензуру завдяки блоґерам, що діють в таких тоталітарних країнах, як Китай, Росія та Куба

Хоч я не є завзятим користувачем Інтернету, проте визнаю, що його поява привела до помітного зростання свободи слова у світі й завдала майже смертельного удару системам цензури, що їх створює влада для того, аби контролювати інформацію та запобігати критиці. Мене переконала у цьому Емілі Паркер, колишня журналістка  The Wall Street Journal та The New York Times, яка в книжці, що невдовзі має вийти друком у Сполучених Штатах, досліджує революцію, до якої спричинилися у сфері інформації Інтернет та соціальні мережі в Китаї, Росії та на Кубі.

Її книжка називається Now I Know Who My Comrades Are («Тепер я знаю, хто мої товариші») і має підзаголовок Voices from the Internet Underground («Голоси з інтернетного підпілля»), і хоч вона є підтвердженим документами та строгим репортажем, усе ж читається із захопленням, немов пригодницький роман. Емілі Паркер розмовляє китайською та іспанською мовами, вона познайомилася з більшістю найвпливовіших та найпопулярніших блоґерів цих трьох країн і абсолютно вільно пересувається у світі катакомб, де вони зазвичай діють, звідки встановили цифрові зв'язки, що поєднують їх зі світом, і відкіля повернули надію на поступ та демократичні зміни десяткам тисяч своїх співвітчизників, які колись жили паралізовані апатією, страхом та песимізмом. Вже давно я не читав такої захопливої і водночас здатної стимулювати культуру свободи книги. 

Не думайте, що Емілі Паркер надмірно ідеалізує численних персонажів своєї книжки, подаючи їх усіх як мужніх поборників проґресу та безкорисливих ідеалістів, готових сісти у в'язницю і навіть  віддати своє життя у боротьбі проти утисків. Зовсім ні. Поряд з чудовими борцями, які керуються переконаннями, цінностями та принципами, також є опортуністи і шалапути, авантюристи і пройдисвіти, що невідомо звідки взялися, і навіть, можливо, є засланими козачками. Проте усі вони, хочуть цього чи ні, роблячи те, що роблять, домоглися того, аби дали задній хід, а подекуди й випарувалися стримуючі сили та контроль, які дозволяли диктатурам маніпулювати інформацією, вони добилися того, аби в сірій одноманітності цих упокорених суспільств офіційні істини раптом можна було поставити під сумнів, спростувати їх, замінити справжніми істинами, їм вдалося зробити так, аби тиша сповнилася голосами дисидентів, атмосферою оновлення, молодості, надії і почали мобілізуватися суспільні прошарки, які досі здавалися закостенілими у конформізмі.

Якщо свідчення Емілі Паркер є точним — а я думаю, що воно таким є, — з трьох країн, про які вона пише, до найбільших змін цифрова революція спричинилася у Китаї і там вони, як виглядає, досягли такої динаміки, яку важко буде зупинити, тимчасом як на Кубі зміни є меншими і легше можуть відкотитися назад. Росія, як виглядає, бовтається у морі невизначеності, де може статися все що завгодно: насильницький перехід до більшої свободи або не менш травматичний та швидкий відступ до традиційного авторитаризму.

Один з найобнадійливіших висновків цього дослідження полягає в тому, що технологічна революція, яка уможливила появу Інтернету, не лише є потужною зброєю в боротьбі з диктатурами — вона також наділяє правом голосу пересічних громадян у відкритих суспільствах, тому право на критику перестає бути прерогативою певних інституцій та установ і може поширюватися й класифікуватись без обмежень, віддаючи під нагляд та контроль суспільства загалом власні засоби масової інформації. Звісно, через це може виникнути певна інформаційна анархія, але так само — система, в якій свобода слова постійно випробовуватиметься, вдосконалюватиметься та обговорюватиметься.

Блоґери, таланти та генії соціальних мереж, зазвичай так само екстравагантні та своєрідні, як митці — з їх дивацтвами, манерою поведінки та амбіціями. Тож однією з найбільших заслуг Емілі Паркер є те, що вона змалювала їх у своїй книжці не лише у той момент, коли вони, прилипнувши до своїх комп'ютерів, відсилають через ефір повідомлення міріадам своїх невидимих прихильників та друзів, з якими вони підтримують онлайн-зв'язок, а й у колі близьких, в кав'ярнях чи клубах, де вони знаходять прихисток, у лоні родини, на політичних мітинґах, які вони організовують, чи в криївках, куди вони зникають, коли їх переслідують. Саме це робить цю книжку барвистою та сповненою багатоманітного життя, де політика, культура, суспільні та економічні проблеми ніколи не видаються абстрактними та безтілесними реальностями, вони уособлені в людях з плоті та кості, у їх величі та стражданнях і в умовах, які дозволяють краще оцінити їх досягнення, а також провали.

Декотрі з цих персонажів запам'ятовуються читачеві своєю  яскравістю та динамізмом на кшталт тих, що ними наділені персонажі романів Джозефа Конрада чи Анре Мальро. Наприклад, китайці Майкл Анті (Чжао Цзін) та He Caitou, кубинці Ларіца Діверсент, Рейнальдо Ескобар та Йоані Санчес, росіянин Алєксєй Навальний виписані на сторінках книжки так драматично та чудово, що здаються породженими радше белетристикою, аніж сумною реальністю. А надто Навальний, чия історія обійшла увесь світ завдяки перипетіям, через які він опинився у тюрмі, а потім вийшов з неї, аби стати кандидатом у мери Москви на виборах, де він набрав утричі більше голосів, аніж прогнозували опитування (і ймовірно, набагато більше від того, що показали офіційні результати).

Це диво, що Алєксєй Навальний досі живий — в країні, де журналісти, украй критично налаштовані до режиму, який очолює новий цар Владімір Путін, зазвичай вмирають від отрути чи від рук бандитів, як відважна Анна Політковская. Зокрема через те, що Навальний почав свою кар'єру блоґера, викриваючи за допомогою неспростовних доказів корупцію та незаконні оборудки великих компаній (приватних чи державних) і закликаючи їхніх клієнтів чи акціонерів розпочати проти них законні дії на захист своїх прав. Він не лише залишився живий, назвавши провладну партію «Единая Россия» партією ошустів та злодіїв, а й став справжньою політичною силою в Росії: збирав мітинґи опозиції, в яких брали участь десятки тисяч людей; він є фіґурою міжнародного масштабу — розмовляє кількома мовами, володіє багатьма темами і вражає своєю харизмою та чаром. На сторінках цієї книжки він вирізняється серед інших дисидентів своєю імпозантністю, елеґантністю, але ще й тим, що в його випадку неможливо точно визначити, де починаються і де закінчуються його амбіції, його переконання та принципи. Немає сумніву, що він винятково розумний та відважний. Але є він демократом, який щиро керуються прагненням свободи, чи амбіційним популістом, який за усіма ризиками, на які він наражається, приховує лише жадобу влади та багатства?

Читаючи цю книжку, важко не відчути глибокий сум від усвідомлення того, яких збитків завдав тоталітаризм в Китаї, Росії та на Кубі. Увесь той суспільний проґрес, що його міг принести комунізм їх народам, аж ніяк не компенсує громадянське, культурне та політичне відставання, в яке він їх зіпхнув, та ті перешкоди, які він створив для того, аби вони могли скористатися своїми ресурсами і досягти проґресу й сучасності в рамках демократичного співіснування, законності та свободи. Абсолютно зрозуміло, що ця стара модель вмерла і похована, та незважаючи на це, аби цілком її позбутися, потрібні час та зусилля. Книжка Емілі Паркер показує, як сильно цьому завданню прислужився Інтернет, який кардинально видозмінив засоби зв'язку нашої доби.

Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.

Mario Vargas Llosa
Voces del silencio
El País, 20.10.2013
Зреферувала Галина Грабовська