За сильний національний провід.

Львів, 4. жовтня 1938.

І.

Боротьба між народами раніш і тепер та відповідний провід.

Чим котрий нарід у скрутнішій ситуації, чим більш загрожені його духові і матеріяльні добра, тим сильніша в нього туга за обєднанням і за сильним проводом. Багаті в сирівці, промислові осередки і грошеві резерви держави, які століттями нагромаджували свої цінности і через це могли витворити у себе велику духову і матеріяльну культуру, як Анґлія, Франція, Сполучені Держави Півн. Америки та скандинавські держави, мають у себе демократичний лад. Держави, які або програли війну і через те зазнали величезних утрат, або не мають сирівців і резервових капіталів та яких території або завбогі або замалі, щоб на них дане населення могло вижити, як Німеччина, Італія чи Японія, мають у себе диктаторський режим. Ті держави мусять проявляти економічну експанзію, мусять мати кольонії, де моглиб примістити надмір свого населення. Вони мусять мати енерґію здобувати силою потрібні для себе території, вони мусять мати диктаторський провід, як на війні мусить бути одна начальна команда, якій підлягалиб усі частини армії.

До держав, які мають також диктаторський режім належить СССР. І як воно не дивно з огляду на всякі природні багатства безмежних просторів, з яких складаються Совіти, матеріяльна бідність змушувала і змушує російський нарід обєднатися біля одного диктатора. Національна територія росіян бідна, на тій території вони не могли вижити, і це змушувало російських царів вести безупинні завойовницькі війни, щоб здобувати якнайбільше земель. Коли царський режім своєю внутрішньою гнилю і розкладом цілковито скомпромітувався та з соромом провалився, зрозумів Лєнін, що тільки диктатурою, тільки терором зможе вдержати чужі загарбані землі, зможе дати російському народові потрібний йому до життя простір, зможе вдержати питому вагу російського народу в орбіті світової політики.

У таких випадках система панування диктатур не є чимось штучним, народнім масам накиненим. Вона виросла на тлі потреб і змагань даної нації, котра у даному часі має виконати великі експансивні або оборонні завдання, до чого треба напруження всіх народніх сил та одного сильного проводу. Вона повстала з волі народу. Коли те завдання вже виконане, приходить в народі розцвіт духового і матеріяльного добробуту і та система, як вже непотрібна, паде або сама від себе, або під натиском знову таки волі народу.

Коли розглянемось в обставинах, серед яких живе нині український нарід у межах польської держави, то ствердимо відразу два явища, які стоять у взаємному звязку: що ті обставини далеко важчі, ніж були донедавна, та що в українськім народі не було ще ніколи такої великої туги за сильним проводом, як сьогодні.

Ціле суспільне життя по війні різко змінилося, змінились також різко міжнаціональні відносини. Мирові договори не сповнили того, що обіцювали тези Вільсона, до яких всі недержавні народи прив’язували таку велику вагу і за які пролили так багато крови. І так майже 50 міліонів людей в Европі, що жиють компактною масою на всіх етноґрафічних територіях, найшлось у границях чужонаціональних держав, при чому саме ті меншиневі землі стали тереном національної експансії панівних народів. Перед війною для переросту населення і для господарської експансії були великі можливості. Переріст населення мав змогу цілком доброї поселеної і зарібкової еміґрації, а при торговельнім лібералізмі були легкі і корисні можливости здобути сирівці і вивезти свій промисловий продукт. Кожна людина без огляду на те, чи вона належала до державної чи недержавної ніші, мала змогу мандрувати по цілім світі і розмірно легко здобути собі верстат праці та заробітку. Національне питання було більш характеру політичного як господарського. Один нарід хотів панувати над другим тільки політично, хотів його асимілювати політично і культурно, хотів мати льояльного громадянина у своїй державі, доброго вояка, врешті свою культуру збагачувати талантами недержавної нації. Боротьба національна велась у межах політики і культури. Коли був натиск на недержавну націю, то його відчувала тільки провідна верства, а загал населення безпосередньо гнету майже не зазнавав. По вязницях за „політику" здебільше сиділи не сірі люди з народніх низів, тільки його провідники, матеріяльно терпіли тільки ті, котрі хотіли займати чи то в державнім чи господарськім житті місця упривілеєні, зарезервовані для членів державної нації.

По війні відносини різко змінилися. Всі границі для всякої еміґрації замкнені, переріст населення не має ніякого приміщення поза межами держави. Всі держави відмежувались одна від другої китайським муром, промисл і торгівля можуть оперувати майже виключно у межах своєї держави. Стає з кожним днем тісніше, нема для всіх потрібної землі, потрібних варстатів праці. Держави хочуть дбати в першій мірі за ту більшість своїх громадян, яку творять панівна нація, і тій своїй нації дати землю і виробіток, хочби коштом землі та заробітків меншости громадян інших національностей Таким робом національна проблєма з політичної стала економічною, стала боротьбою за кожний клаптик землі, за кожний варстат праці. Вона діткнула не тільки недержавний нарід як цілість, а кожну родину, кожну одиницю зокрема. І ту боротьбу за екзистенцію, за право і змогу жити мусить вести кожна родина, кожна одиниця, бо вона просто кровно в ній заінтересована. Провід може тією боротьбою тільки кермувати, але кожний член нації мусить сам стояти в рядах боротьби, мусить брати в ній активну участь.

Але й політична боротьба між народами змінила свої передвоєнні форми. Нинішній світ живе в атмосфері перманентної війни і серед найглибших потрясень перетворюються старі форми суспільного ладу на новий, неоформлений ще і незнаний нам лад. Зріст національної свідомости, туга кожної людини бути рівноправним членом людства, змінила відношення держави і державної нації до недержавної. Державу, що бажає вдержати дотеперішній стан посідання, не вдоволяє тільки заява льояльности провідників недержавної нації. Вона їй просто не вірить, щоб мати певність — вона хоче зробити льояльним кожного члена нації, стосуючи при цьому механічні засоби та намагаючись всеціло узалежнити його від себе. Нині мало замкнути нельояльних провідників у вязницях, щоб їх унешкідливити та запевнити собі спокій, бо в боротьбу втягнені маси: їх свідомість, їх сентимент до рідної культури та їх господарський інтерес. І тому кожна одиниця державної і недержавної нації втягнена в політичну боротьбу, кожна відповідає за свої переконання, за своє становище до держави і її розвоєвих тенденцій. З одного боку виринули гасла й ідеї, які зробили те, що боротьба між народами йде за вищу ставку, ніж перед війною, з другого боку в боротьбу втягнені знову навіть ті справи, які давніш уже відпали, як самозрозумілі: справа мови, віроісповідання, народньої школи, шкільного підручника, впливу на життя рідного села.

У цій ситуації не дивниця, що держави, в яких іде така боротьба на національному ґрунті, мають сильну, сцентралізовану владу, мають зуніфікований та зцентралізований устрій і намагаються перевести якнайбільшу консолідацію в рядах панівної державної нації. Ясно, що немов автоматично виринає стихійний гін мас недержавного народу зконсолідуватись і собі та мати сильний рідний провід.

[Діло, 05.10.1938]

Львів. 5. жовтня 1938.

ІІ.

На яких передумовах повинен спиратися провід?

Ми сказали, що наш нарід у Польщі серед тої дійсности, в якій тепер живе, хоче бути зєдинений і мати сильний політичний провід. Треба призадуматись, який провід слід уважати сильним.

На сили проводу складаються два чинники: 1) яку національно-політичну ціль і яку тактику до осягнення тієї ціли повинен мати провід і 2) кого той провід заступає та які люди стоять на його чолі. Ціли, до якої має прямувати нація, не формулює сьогодні провід партії в теоретичних програмах, бо та ціль живе в серцях членів народу, всіх його кляс і верств. Хоч велику війну затіяли не народи, а династії і держави, яких інтереси не покривалися з інтересами всіх народів, що билися в рядах державних армій, проте вже підчас війни кожний нарід хотів з війни винести власний національний капітал, для якого і проливав ріки крови. І нині міліони калік-інвалідів пригадують наочно ті жертви, які кожний нарід поніс в боротьбі за свої ідеали. Так само і тактику, себто спосіб, в який треба тепер боротися за здійснення своїх завдань, знає нині докладно кожний нарід у світі: кожний нарід своїм інстинктом відчуває, що в нинішніх часах, часах панування сили, тільки нарід сильний, охочий і здібний до боротьби може осягнути свою ціль. Ані Мусоліні своїм фашизмом, ані Гітлєр своїм націонал-соціалізмом не винайшли якоїсь окремої, відірваної від народніх мас і тим масам накиненої їм доктрини: вона вийшла з низів і була тільки оформленням течій, оформленням туги за силою. В Італії і в Німеччині панувало загальне невдоволення та огірчення з приводу мирових договорів і в обох тих державах нарід мріяв тільки про те, щоб знайти ті терени для своєї експансії, яких не давав їм версайський трактат. На обох народах тяжіло крім цього почуття кривди, що її зазнали — німці від ворогів-переможців, італійці від союзників.  Італійці скоріше, німці пізніше дійшли до переконання, що повоєнні часи вимагають інших метод політики ти що не можна добитися ніяких успіхів при помочі політично-дипльоматичних переговорів, при помочі покликів до совісти і справедливости, якщо переговори і поклики не спіраються на елєменті сили. Вони зрозуміли, що єдина дорога, яка веде до ціли, це мати силу, мати сильний кулак. Мусоліні і Гітлєр надали тільки своєрідну форму боротьбі, саму форму і сам засіб перейняли вони з волі і бажань цілого свого народу; тому не диво, що їх програму та засоби до її здійснення апробувала величезна більшість їх народів. Їх заслуга це не програма і не тактика. Їх заслуга та, що вони, як виняткові індивідуальности, особисто вміли з цілою живловою енерґією приступити до здійснення завдань нації, проявляючи такий темперамент і завзяття, які відповідають психіці їх земляків.

І український нарід має виразно зясовані свої політичні завдання. Всенаціональна ціль вписана у програму всіх істнуючих українських галицьких партій, але неписана вона живе в серці кожного українця без огляду на те, чи він належить до якої партії, чи ні. І засіб, як дійти до тієї ціли, для нашого народу ясний. Цілий нарід, кожна його одиниця знає, що йому ще ніхто ніколи не “дав” нічого ані даром, ані добровільно. Всі свої матеріальні добра мусів нарід здобувати собі важкою працею, відрікаючись усі, навіть найпримітивніших вигод, недоспаними ночами, недоїданням батьків та дітей. За кожний політичний здобуток він мусів важко боротися, наражуючи себе на шиканя, пониження і матеріяльні жертви. Кожну українську станицю чи то культурну чи господарську мусів він будувати власними силами, поборюючи труднощі, про які державна нація не має навіть поняття. За стільки літ досвіду наш нарід зрозумів, що тільки власними силами, своїм власним завзяттям, своєю зорґанізованістю і то у важкій боротьбі за кожний клаптик землі, за кожний варстат праці, за кожне своє культурне і політичне право, він зможе поліпшити одиничну свою долю і збірну долю народу. Наш нарід у своїй масі не легкодушний, він не квапиться до актів розпуки і не має для них зрозуміння, він дуже добре знає, що розпука — це слабість, яка не користь, але шкоду мусить йому принести, бо акт розпуки колідує все з розумом. Але український селянин у масі витревалий, завзятий, у потребі готовий до жертв і — найважніше — він має повну віру у слушність своєї справи та знає, що свою ціль він скоріше чи пізніше у важкій боротьбі і зєдиненні сил всієї нації здобути мусить. Від свого проводу він ніколи не вимагав, щоб той провід добув йому якісь надзвичайні хвилеві корнети. Від свого відродження наш нарід ішов все за тими, які гідно проводили йому в його боротьбі за його права, хоч вони нічого йому не привозили, та все відвертався від тих, які обіцювали йому золоті гори, але при тому понижували свою і його національну гідність. Цінив те, що здобу власною працею і боротьбою, знаючи добре слушність пословиці “Панська ласка на бистрім коні їде”.

І той підхід слід перейняти національному проводові. Сформувати свої ближні політичні ціли і тактику, пристосувати її до актуальних обставин — не річ другорядна і залежить від хисту і розуму проводу. Кожне відхилення від програми, яку признає майже 100-відсотково цілий нарід, і від тактики, яку в житті застосовує та яку апробує величезна більшість народу, мусить ослабити провід, зробити його не загальнонаціональним представництвом, а вузько партійним, нездатним до кермування боротьбою народу за свої права.

Яскравим доказом на те, що нарід не запробує політики проводу, яка йде в розріз із загально прийнятими напрямками, був рік 1923. Коли Народній Зїзд Української Національно-Демократичної Партії ухвалив більшістю голосів т. зв. автономістичну резолюцію і за неї хотів повести боротьбу, народні маси відмовились від підтримки такого проводу. В краю запанувала розтіч, безголовя, анархія, війна всіх проти всіх. Народні маси, позбавлені національного проводу, почали попадати в другий екстрем. Почався на велику скалю зріст комунізму і політичного русофільства, який у тому часі діяв під фірмою націоналізму, а другого боку розріст підпольної організації, на якої виступи з великою журбою за дальшу долю народу мусіла глядіти кожна розважна людина. На щастя провід нашої найбільшої тоді національної партії очолювала людина, високо ідейна і розумна, яка добро нації ставила безконечно вище над свою особисту амбіцію, бл. п. Володимир Охримович. Хоч він сам поставив на Народнім Зїзді автономістичну резолюцію та її оборонював, коли побачив свою тактичну помилку, сам дозволив ту резолюцію на сторінках „Діла" анулювати і сам доручив шукати виходу з невідрадної ситуації, в яку попав нарід і провід. Ту помилку заплатила наймогутніша наша партія своїм істнуванням. У 1925 році повстало УНДО, яке в свою програму і тактику поставило засади, згідні з волею і бажанням народних мас. Коли перша передумова сили національного проводу — мати добру програму і тактику — це розмірно річ не тяжка, бо вона виходить з бажань і з волі народніх мас, то справою далеко тяжчою в практиці є фактичне створення проводу. На війні потрібне добре і здисципліноване військо, але так само потрібна добра начальна команда і начальний вожд, до якого розуму, відваги і хисту має ціла армія повне довіря. У нас не було і нема людини, яка тішилась би таким загальним авторитетом та гуртувала коло своєї особи таку велику більшість рідного громадянства, як Гітлєр у Німеччині, Мусоліні в Італії, Масарик у Чехії або Пілсудський у Польщі. Коли нема у нас такої одиниці, то в переломовий час у проводі нації мусить станути колектив, який мав би потрібний авторитет і потрібне довіря не якоїсь одної партії чи класи народу, а цілої нації як такої. В нинішніх часах політичної розтічі, втечі від політики і взаємної ворожнечі надзвичайно важко скласти такий колєктив, на який всі моглиб погодитися, який переважна частина нації призналаб своїм проводом, проводом загально-національним. І тому при встановлюванні національного проводу мусимо підходити не з погляду осіб, а з погляду тих ідей, які мають бути основою проводу. Треба собі докладно зясувати, кого з громадянства обєднує та сама ідея, які кола громадянства можуть обєднатися біля одної і тої самої ідеї і щойно ті обєднані кола громадянства можуть видати з себе провід, який матиме довіря тих кол. Чим більший гурт людей скупчиться довкола одної і тої самої ідеї, тим більше права матиме провід до назви загально-національного представництва, тим більше буде пошани для того проводу і більший послух для нього.

[Діло, 06.10.1938]

Львів, 6 жовтня 1938.

ІІІ.

У чому всі погоджуються щодо ідеольоґії та тактики?

Ми вже згадували про всім відомий факт, що наші політичні партії мають одну і ту саму ціль, одну і ту саму ідеольоґію, за вийнятком тільки одної К.П.З.У., яка хоче бачити українську націю не самостійною і рівновартною, а на вислугах московського Комінтерну. Колись у рр. 1925-28 безпосередньо після рішення Ради Амбасадорів і в часах т. зв. українізаційного курсу, було у нас чимало прихильників орієнтації на Совіти. Це був час творчої діяльности Української Академії Наук, українізації бюрократичного апарату, метушливости державного видавництва та здвигу українського мистецтва. Все воно притягало увагу й сентимент галицьких українців, тим більше, що тутешні аґенти большевизму вели свою аґітацію не під гаслами диктатури партії і соціялізації землі, а під гаслами українського націоналізму. Від процесу Спілки Визволення України та самогубства Хвильового і Скрипника почався упадок галицького радянофільства. „Сель-Роб” зліквідувала влада, інші групи й часописи самі себе зліквідували. Залишилася нелеґальна КПЗУ, про яку чуємо з політичних процесів, на яких бачимо, що в ній працюють здебільше жиди. Щойно в останніх двох роках знову зростають совітофільські настрої з причин аж надто відомих.

Коли — поза тим русофільським та совітофільським табором — нема у нас ідеольоґічних ріжниць, то проте істнує у нас поважна ріжниця в поглядах, якими засобами йти і здобувати спільну нашу ціль. Отже ріжниці, і то суттєві, заходять у нас не в ідеольоґії, а в тактиці. Ті ріжниці є і з правої і з лівої сторони. Поважна частина нашого народу вважає, що повноти наших національних прав на всіх наших етноґрафічних землях ми відразу не здобудемо, що і світові події і внутрішні відносини в державах з українським населенням змушують нас до поважних компромісів з тими державними народами, з якими жиємо. Говорити про міжнародні події не будемо. Стан міжнародніх відносин дуже пливкий і все ще не знати, хто з ким і на якій площині буде миритися чи битися, те за які цінности буде світ лити знову свою кров. І не є виключене, що вже недалека майбутність може перехрестити льоґіку шукання компромісів та поставити їх прихильників у важке положення серед цілком зміненої дійсности.

З огляду на наші внутрішні відносини ці кола вважають, що маємо вже надто поважні культурні і господарські надбання, щоб ними ризикувати у важкій і нерівній боротьбі та що — навпаки — мусимо шукати сприятливіших можливостей для поширення і розросту тих надбань. Слід би припинити боротьбу, та в чеснім порозумінні знайти границі для розвою культурних і господарських цінностей обох народів у хосен обом народам і державі, в якій живемо. Тактика, ця подумана щиро і чесно, не рахувалася з динамікою націоналізму панівних народів та їх господарською експансивністю. І тому спроби вжиті в тім напрямі, не довели, як і всі давніші, до бажаного успіху. Нашу добру волю шукати замирення і злагоди взяли за нашу слабість, межі нашого національного розвою не тільки не поширено, а навпаки, значно звужено, а до того притуплені на деякий час національні пристрасти вибухають ще з більшою силою і то по обох сторонах. Міжнаціональні відносини в краю замість злагідніти, значно загострились. З невдачою тої тактичної лінії міліють з кожним днем і ряди її прихильників. Розуміється, що та тактика буде мати все своїх оборонців. Представники тої лінії моглиб відіграти у змінених обставинах і корисну для нашого народу, ба навіть почесну для себе ролю, але аж до часу цілковитої зміни відносин та тактики не зможе рахувати на поважнішу частину нашого громадянства.

З другого боку, на лівому крилі є частина нашого громадянства, головно серед молоді, яка вважає взагалі боротьбу у лєґальних формах, на поверхні життя, замало „боєвою", замало доцільною, та приймає терор, і то навіть індивідуальний, як найкращий засіб. Є це підводна орґанізація ОУН. Але загал громадянства розуміє, що нація не може дати себе знести в підпілля, що прояви національного життя надто великі і ріжнобокі, щоб їх можна скрити та що вони мусять розвиватися явно і славно, при чому годі нехтувати законними нормами. Загал громадянства уважає терор недоцільним і навіть шкідливим, він у своїх наслідках приносить далеко більше жертв рідній нації, ніж шкоди противній стороні. Кожне поширене підпілля зроджує провокацію і конфіденціональне донощицтво, яке так дуже затроює душу народу, ломить характери, будить недовіря навіть до найближчих. Правда, і нині широкі кола молоді та старшого громадянства є прихильниками націоналістичної ідеольоґіі, але вони відкидають терор як засіб боротьби, відкидають підпілля і нелеґальщину, борючи леґальними засобами за здійснення своєї ідеї та стаючи до конструктивної праці в усіх ділянках нашого національного життя.

Отже коли відкинути невеличкі гурти з правої і лівої сторони, то побачимо, що величезна більшість нашого народу має не тільки ту саму остаточну ціль у своїх національних змаганнях, але і ту саму тактику. Вона випливає з відкинення радянофільства та „ільківщини" чи „певнівщини”, як лінії, опертої цілком на чужонаціональних силах. Далі, вона випливає з відкинення терору, як засобу боротьби, та з невдачі тактики УНДО з 1935 року, — про що ще буде мова. Майже всі кола католицьких орґанізацій, дуже велика частина членів і прихильників УНДО, ФНЄ, новоутворена „Дружина княгині Ольги”, та головно ті всі маси необєднані в офіціяльних партіях, ті всі групи і старшого громадянства і молоді, оформлені не в політичних, а всяких суспільних, професійних і станових орґанізаціях є прихильниками тої самої ідеольоґіі і тої самої тактики. Навіть партії з інтернаціональним забарвленням УСРП і УСДП мають в українській політиці ту саму остаточну ціль і тактику, бо хоч стоять на класовому принципі, проте мабуть розуміють, що в нинішніх часах національного еґоїзму нема місця на клясову українську боротьбу та що окремі українські кляси можуть вибороти собі більші права тільки в обєднаному національному фронті. І тому також оті дві партійні орґанізації треба мати на увазі при творенні проводу.

Отже, коли — як бачимо — у величезній більшости нашого народу нема засадничої ріжниці поглядів щодо ідеольоґії і тактики, то не булоб уже дуже тяжкою річю, щоб зійшлись люди доброї волі і ті, що належать до інших політичних партій і гуртів, і ті, що до них не належать, та намітили спосіб утворення такого для всіх авторитетного національного проводу.

[Діло, 07.10.1938]

Львів, 7. жовтня 1938.

IV.

Політичний провід у висліді орґанічної чи механічної консолідації?

Хоч створення одного понадпартійного і сильного загально-національного проводу величезна більшість нашого громадянства вважає річчю потрібною і хоч ідеольоґічні та тактичні ріжниці не перешкодилиб створити такий провід, проте практичне переведення цієї справи — річ не легка і вимагає дуже богато уваги, такту в політичного хисту. Кожний, нерозважний, поспішний крок може викликати ріжні непорозуміння і ще більше поглибити теперішню політичну розтіч, та — що найважніше — скомпрометувати саму ідею загальнонаціонального проводу, яку богато людей уважає нині за єдиний вихід з теперішньої внутрішньої української та українсько-польської ситуації.

Перше, над чим треба поважно призадуматись, це питання, чи вже дійсно настав відповідний час перевести політичну консолідацію громадянства й обєдинити його під одним непартійним проводом. Від самого початку нашого національного відродження мали ми все на Галицькій Землі хоч не надпартійний, але один репрезентаційний провід. І національно-демократична партія перед війною і УНДО по війні, хоч називали себе партією, хоч мали програми на взір інших партій, в дійсности політичними партіями не були. Вони не заступали інтересів одної якоїсь суспільної класи, чи верстви, вони не заступали якогось докладно спрецизованого світогляду на теперішність і майбутність. Перед війною вони ставили максимальний актуальний тоді постулат, поділ Галичини, — але ніхто не знав докладно, як цей поділ має виглядати, хто і на підставі якого правного ладу має в тій нашій відділеній Галичині панувати. Кожний українець міг в ту форму влити свій ідеольоґічний зміст. Так само тепер УНДО хоч уже від ряду літ домагається для українських земель у Польщі статуту територіяльної автономії, але до нині не має воно вироблених хочби для себе основ того статуту і на запит, як має виглядати територіяльна автономія, кожний може дати іншу відповідь. Рівнож на майбутність ні національно-демократична партія, ні УНДО донедавна ще не мали сконкретизованої програми і як сумний доказ української політичної розгублености можна навести, що у 1918 році поодинокі члені Редакції „Діла" вели на його сторінках між собою спір, який лад в Українській Державі має панувати: республиканський, чи монархістичний і з гетьманом на чолі. І перед війною і по війні були наші репрезентативні орґанізації не політичними партіями у тісному розу мінні того слова, а національними рухами, до яких могли належати всі українці, які не були членами інших політичних партій. Це були в дійсности понадпартійні орґанізації, яких однією маркантною рисою був український націоналізм (хоч цього вислову перед війною не вживали, вдовольняючися словом „патріотизм”), які боролися за права українського народу без ріжниці на кляси і світоглядові ріжниці. Щойно в 1935 році УНДО рішилося піти на одну ясно оформлену політичну концепцію, передбачену на майбутнє, а в політиці на нинішній день вибрало тільки одну лінію, як засіб полагоди відносин нашого життя в Польщі. З надпартійної по суті орґанізації воно перемінилось в політичну партію, яка докладно означує шляхи політичної лінії на тепер і на майбутність. Цей факт, хоч його в імя престіжу оспорюють дуже сильно деякі провідні члени УНДО, є безспірний, і з ним мусимо у політичнім житті рахуватися. Колиб політична лінія, заініційована провідниками УНДО в 1935 році, мала позитивний успіх, то без огляду на те, чи люди погоджувалися би з його напрямними на майбутнє, чи ні, УНДО як партія малаб великі впливи та симпатії в краю і моглаб довгий ще час бути виразником і репрезентантом значної більшости громадянства, хоч і втратило свій надпартійний загально-національний характер. В роках 1935 і 1936 народні маси вичікували, який успіх буде мати лінія УНДО, вони не оспорювали наприкінці політики УНДО. У 1937 році і народні маси і сам провід у резолюціях ріжних верховних партійних установ та в промовах і заявах окремих провідних осіб ствердили по суті повний провал тактики УНДО, ствердили, що в нашім політичнім житті є „зле". Від року в нашім народі зростає туга за унормуванням нашого політичного життя, за консолідацією, за утворенням якогось загальнонаціонального проводу. Маси народні та їх верхи відчувають, що часи дуже непевні, що події котяться з блискавичною швидкістю, що в тих подіях ми мусимо взяти безпосередню активну участь, якщо не хочемо, щоб вони пішли мимо нас, як це вже було стільки разів в історії, щоб ми були творцями нашої долі, а не предметом у руках інших. Нарід хоче, щоб хтось певною рукою кермував цілістю наших справ, щоб ми не узалежнювали себе від доброї чи злої волі інших народів, але самі власними силами кували нашу долю. Той гін до зєдинення і загальнонаціонального проводу став сьогодні основою політичних міркувань всіх кругів нашого громідянства. Тужить за тим зєдиненям селянство, переводить в життя господарський світ, ідея консолідації проникла і до рядів націоналістичної молоді, яка ще недавно нікого поза своїм середовищем не признавала, а в останніх часах воно щораз більше займає місця на сторінках нашої національної преси. Ті загальні настрої проявилися також у пастирськім листі всього греко-католицького єпископату з нагоди 950-ліття ювилею Хрещення Руси-України. Місце в посланію: „Від міжусобиць у княжих родах аж до теперішнього розбиття на партії і розділу між ріжні держави, уся наша історія назначена тим сумним знаком браку єдности" — має історичну вагу.

Коли наші люди, які займають чільні становища в суспільних, культурних, господарських чи тіловиховних орґанізаціях, не причиняться до політичної консолідації, то всіх їх змете почуття народних мас, а докором, що ми у важкім і такім відповідальнім часі, не доросли та не вміли бути провідною верствою народу. А за той час, поки доли не витворять і не видадуть з себе здорового проводу, можуть на чоло нації висунутися легкодухи, особисті амбітники, демаґоґи або і провокатори, які можуть завести нарід у такий сліпий кут, з якого вихід буде коштувати нації і багато літ праці і багато жертв. Найвищий час, щоб гасло зєдиненя цілого народу під одним сильним проводом перейшло зі сфери хотіння в дійсність.

Друге питання, над яким треба докладно призадуматись, це питання, з яких елєментів мала би скластися консолідація, отже і національний провід. Консолідація може прийти або способом орґанічним або способом механічним.

Орґанічна консолідація нації наступає тоді, коли всі суто національні партії й орґанізації розвязують свої дотеперішні орґанізаційні форми і творять спільне обєднання, вибирають один національний провід, стають виразником одної національної ідеольоґії і тактики, говорять у всіх національних справах в імени цілого народу. Прикладом такого обєднання було УНДО у 1925. році. Тоді зійшлися разом представники національно-демократичної партії, її т. зв. незалежної групи і „Заграви", які спільно створили УНДО, одно обєднання, під одним проводом. Хибою УНДО було те, що в ньому не було представників молоді, бо не було тоді ніякого політичного, або бодай ідеольоґічного гурту, шо репрезентував би загал молоді, готовий до конструктивної праці. Та всеж треба признати, що УНДО, бодай до 1930. року, відіграло в житті нашої нації поважну ролю і мало відповідний авторитет серед своїх і чужих. Таке орґанічне обєднання всіх національних елєментів включно з молодю, готовою до конструктивної праці, з проводом, який навіть статутово мав би запевнену тривкість, відразу припинилоб політичну розтіч нашого громадянства, влилоб довіря у власні сили, скоординувалоб зусилля народніх мас у політичній боротьбі, скріпилоб охоту до дальшої праці і дальших жертв, піднеслоб значно питомий тягар нації внутрі і назверха. Такий провід, умандатований цілим національним табором, міг би впливати на всі інші політичні чи громадянські угрупування, які не ввійшлиб орґанічно до обєднання, на координацію їхніх виступів з виступами проводу і в ріжних важніших випадках, головно назверх, міг би виступати дійсно як репрезентант цілої зєдиненої нації.

Другий спосіб консолідації нації — це обєднання механічне. Воно наступає тоді, коли всі національні політичні партії і ті гурти українського громадянства, які партійно не оформлені, але мають свою пресу і заступають означену ідеольоґічну лінію, сходяться разом та устійнюють ріжні справи загально-національного характеру, щодо яких усі українці однозгідні  і для переведення яких покликують спільне верховне тіло. Приклади такого стратегічного обєднання мали ми вже з Національною та Міжпартійною Радою, з Загальною радою та еміґраційними спробами обєднання у Відні. До такого верховного тіла повинні входити всі ті ґрупи, котрі визнають ту саму ідеольоґію і ту саму тактику, отже ввесь український зорґанізований табор, за вийнятком прихильників терору і крайніх угодовців. До того верховного тіла моглиб увійти і ті москвофільські круги, які признають самостійне істнування українського народу, відступили від ідеї „неділимої" та признають як засіб боротьби за наші права власні сили народу. При механічній консолідації всі орґанізації,  всі приступають до обєднання, задержують уповні свою ґрупову незалежність, вони й дальше заступають свою власну ідеольоґію, борються за свій ідеольоґічний чи класовий світогляд тільки в умовлених між собою справах виступають спільно. Верховне тіло такого механічного обєднання не моглоб мати характеру такого сильного національного проводу, як при обєднанні орґанічнім, воно не тільки не зменшувалоб значіння партій, але під деякими оглядами ще й поширювалоб те значіннє. Всяке таке обєднання булоб важне і корисне. Новостворений орґан, котрий репрезентував би зверх волю значної більшости народу мав право говорити в його імени. Такий провід мав би велику пошану і послух внутрі народу. Його прикази, як спільний вияв усіх ідейних ґруп, мусілиб мати силу, що обєднувала б усе громадянство.

[Діло, 08.10.1938]