Початок статті Остапа Дроздова «Радянське місто Львів та його герої» викликав у мене мимовільну посмішку – настільки перший абзац нагадав «Явлення пам’яті» Анджея Хцюка, якого мені випало свого часу перекладати: «Люди вже полетіли на Місяць, хоча докладно не відомо навіщо. Може, вже в недалекому майбутньому, заморожені на півмільйона світлових років, вони доберуться міжпланетарним холодильником на Сатурн, аби там, певно, знову розтанути і в тому самому віці вернутися до своїх земних прапрапрапраправнуків, хоча за гроші, видані на те немудре змагання – хто перший опанує позаземний простір і навчить його пити кока-колу або горілку – можна було б ощасливити всіх голодних, хворих, бідних і забутих на цій землі. Горде людство винайшло вже майже все, включно з тим, як швидко й точно винищити одне одного, але все-таки одного питання, найважливішого принаймні для поетів, йому ще не вдається розплутати, дослідити й окреслити якимись правилами: як постає пам’ять? Що є причиною, що один із нас пам’ятає це, а забуває інше – і навпаки?» – і т. д.
«Явлення пам’яті» опубліковано у книжці «Атлантида. Розповідь про Велике Князівство Балаку», що вийшла накладом Польської Культурної Фундації в Лондоні 1969 року, в українському перекладі ці тексти з’явилися 2011 року у видавництві «Критика».
В Остапа Дроздова, щоправда, попри подібний риторичний прийом, застосований на старті, вступ завершується чітким діагнозом, бо й сам його текст має цілком відмінне спрямування, ніж рефлексії над феноменом пам’яті дрогобичанина Хцюка. Отож Дроздов: «Людство змогло пояснити структуру мітохондріальної ДНК, розробити економічний закон граничної корисності та запустити 64-ядерний процессор – але досі ніхто так і не зміг докладно пояснити дивовижні виверти людської пам’яті. Люди пам’ятають те, чого не було. І завзято стирають спогади про те, що було, заміняючи їх чимось більш вигідним. Те, що відвідувачі мітинґів безапеляційно називають “національною пам’яттю”, насправді є сукупністю правд і неправд в одному флаконі. Але кому треба пізнавати різні правди – якщо наша категорична, глуха, героїчна правда так чудово пахне?»
Не знаю, чи читав Остап Дроздов мемуарну есеїстику Анджея Хцюка, чи це лише звичайний збіг, – мої перекладацькі проекції можуть лише тут прокреслити різні інтенції і різні результати двох різних авторів, яких моя пам’ять звела в оцьому тексті цілком своєвільно, бо це лише привід продовжити розмову про важливі речі, які Дроздов заторкнув у своїй статті.
Відразу зазначу, що вже якийсь час уважно слідкую за публікаціями Остапа Дроздова – теми, які він порушує, мені також цікаві, охоче «шерю» його публікації на Фейсбуці і т. д. Мабуть, це вперше прочитане у цього автора викликало бажання заперечити і подискутувати.
Отож: цілком погоджуюся з висновками Остапа Дроздова про те, що суспільна пам’ять переважної більшості сучасних галичан є наскрізь одновимірно-радянською, що культ Бандери у ХХІ столітті анахронічний і смішний, що більшість «юних бандерівців» без докору сумління користуються всіма благами відкритого світу (Інтернетом, мобільними телефонами та іншими ґаджетами, які могли виникнути лише у відкритому суспільстві), натомість щодо всіх «інших» вимагають запровадження якоїсь цензури, обмеження людських і громадянських прав з огляду на національне походження, колір шкіри, сексуальну орієнтацію і т.д. Скажу більше: коли тільки чую, наприклад (і то від людей, з якими мене в цьому житті таки щось поєднує...), що всі тут, в Галичині, крім українців, були і є окупантами, то дуже хочеться влаштувати тим промовцям перегляд фільму Олександра Довженка «Освобождение» з 1940 року, аби зрозуміли, звідки ноги ростуть у тих лозунґів, які вони так бездумно повторюють. А ноги ростуть з дуже непривабливого місця: з совєцьких слоґанів про визволення братів-українців та одвічно українського міста Львова від гніту панської Польщі і под. – що мало узасаднити совєцьку аґресію. Про те, що від одного апологета Бандери нещодавно довідалася, ніби дивізія SS Galizien насправді була... дивізією січових стрільців «Галичина» (!..), вже навіть не говоритиму – наводжу цей нібито курйозний пасаж (почутий від людини з вищою гуманітарною освітою, яка займає певну посаду у відомій львівській видавничій структурі) як показовий взірець самообману і небажання приймати до свідомості дуже незручні сторінки української історії. І тому дуже добре розумію, як моцно трафляють отакі непробивні пасажі, які доводиться чути скрізь і повсюдно, позаяк «ленінізація» Бандери – не лише у стилі пам’ятників, якими заляпано практично всі галицькі міста й містечка – відбулася повною мірою, отож щонайменша критика «вождя» чи бодай просте питання, чому в Україні Бандери не знайшлося місця, скажімо, для українського педагога, поручника УГА, одного з організаторів руху «Українська молодь – Христові», директора Академічної гімназії Івана Бабія та багатьох інших, – наражаються на звинувачення у «запроданстві» і т. д.
Тут можу хіба згадати висловлювання іншого дуже цікавого польського гуманіста ХХ століття – Анджея Бобковського, який у своєму воєнному щоденнику, писаному у Франції в 1940–1944 роках, під датою 28 грудня 1942 року, підсумовуючи суперечку на тему, чи можна критикувати поляків перед французами, записав таке: «Я не зміг і не зможу національно затуманитись. Можливо, що націоналізму не зношу ще більше, ніж комунізму, і якби був дуже багатий, то заснував би у якомусь нашому університеті кафедру космополітизму і притомності. Ми варті стільки, скільки й інші, а різниця в тональності, не в мелодії. Поза шляхетським стилем, жодного іншого ми не створили, і все майбутнє перед нами. А передовсім навчитися бути вільними не лише язиком. І навчитися багато-багато інших речей. Матеріал – першокласний».
Що тут додати? У розмовах зі своїми колеґами-україністами (див. приклад вище) щоразу згадую цей пасаж Бобковського з кінця 1942 року – про притомність... І про те, що поляки упродовж всього повоєнного періоду виконували домашнє завдання і таки навчилися «бути вільними не лише язиком» – і ще багатьох речей, про які писав Бобковський. Саме тому нинішня Польща так відрізняється від нинішньої України, яка досі залишається лише невиробленим «матеріалом»...
Пишу це все для того, аби насамперед зазначити ті пункти, де в мене з Остапом Дроздовим, здається, розходжень немає.
Розходження починаються, коли в полемічному запалі автор кидає однолінійне звинувачення, що сучасні українці (чи радше сучасні українці-галичани) «...справедливо клянуть совєтів за дух несвободи – але несправедливо замовчують, що саме совєти дали їм безкоштовні квартири й електрику за 4 копійки». У мене відразу з’являється низка питань. Наприклад, чи всі могли ті дармові блага отримати. І друге: якою була ціна тої позірної дармовизни і дешевизни?
Поясню: я походжу з колгоспно-радгоспної родини з підльвівського села. А тому про дармові квартири, телефони і т. д. можу лише ствердити: так, хтось там у Львові їх отримував. Діти з тих родин, певно, їздили в дармові піонерські табори. Батьки тих дітей (з дармових квартир) стояли на розмаїтих чергах і в тих родин з’являлися нові речі (від телефонів, холодильників – аж до автомобілів, гаражів, дач, нових квартир і под.). Гаразд, але який стосунок це все має до мене???
Річ у тім, що досвід колгоспно-радгоспних галицьких родин практично зовсім не описаний – принаймні коли йдеться про «львівсько-галицькі» дискусії, вже багато років проваджені у львівських виданнях (таких як zaxid.net, а віднедавна також і zbruc.eu). А він таки відрізнявся від того, що пам’ятають (чи хочуть пам’ятати...) автори, які пишуть про радянський період у львівських виданнях, і що хоч-не-хоч повторює автор з наймолодшого покоління, Остап Дроздов. Що ж, спробую бодай загально пояснити, як це виглядало з іншого «пункту сидіння».
Почну з «чистосердечного визнання» факту, що мені також один раз довелося побувати в піонерському таборі в Брюховичах. Але – «по блату», бо родич працював в обласних профспілках. Ані моїй бабці-колгоспниці, ані потім мамі-радгоспниці (бо колгосп ім. Сталіна за моєї пам’яті вже був радгоспом «Перемога») ЖОДНИХ ПУТІВОК НІХТО Й НІКОЛИ НЕ ПРОПОНУВАВ – ні для них самих, ні для мене, моєї сестри чи мого брата. Для тих моїх однокласників, котрі кудись їздили на канікули, таку можливість забезпечували батьки, які – правильно! – працювали у Львові на якомусь підприємстві чи в якійсь установі.
Коли батькові знадобилася машина – він запросив зі Львова майстра, дядю Мішу (це був чи не перший випадок на моїй пам’яті, коли на нашому подвір’ї звучала російська – я мала тоді, може, 6-7 років, тобто це міг бути десь 1974-1975 рік, і все мені було страшенно цікаво – від купи заліза, що громадилася на нашому подвір’ї, до російської мови добродушного й неквапливого дяді Міші). Дядя Міша був богом від машин – вони удвох з татом склали були щось на взір «бобіка». Мотор був від 21-ї «Волги», кузов і ходова – від ГАЗ-67, здається, а за документами це проходило як УАЗ. Одне слово, із запчастин на нашому подвір’ї постала машина, якою тато потім багато років їздив. Ага, сам дядя Міша приїздив до нас на старенькій «Побєді». Минули роки – і дядя Міша склав був татові ще один такий уазоподібний аґреґат (коли той зі середини 1970-х вже з’їздився). Документи були ті самі. А різницю номерів мотора і кузова тато якось вирішував з даішниками (здогадайтеся як...). Може, хтось зі старших львів’ян пригадає цю нестандартну машину – яку можна було побачити, зокрема, під Привокзальним базаром. Виглядала вона як суміш бобика з вантажним бусом, була пофарбована на брудно-зелено.
Ну бо не належав мій батько до ґрона, яке допускали до черги на машину!
Так само щодо «дармового» житла. Житло колгоспники будували собі самі – переплачуючи за будівельні матеріали, бо ж все діставалося «по блату». Аби отримати ділянку під забудову, крім багатьох років стажу в колгоспі/радгоспі, доводилося також давати хабарі радгоспній «верхушці».
Деталь: за моєї пам’яті (тобто в 1970–1980 роках) у Солонці не було ЖОДНОГО голови радгоспу, який би тут народився і виріс. Голів радгоспу і парторгів завжди присилали. І вони негайно будували собі особняки. Тимчасом як мої батьки за наділом під забудову ходили кілька років (без хабарів також не обходилося, вже писала).
Далі. Мого стрика затягали були по судах за те, що збудував хату більшу, ніж було передбачено у виданому йому плані. Хоча будував він на землі (точніше, на тому клаптику, що залишився після сталінської колективізації), яка упродовж століть належала його родині. Позаяк судовий процес тривав довго, роками, то в хаті не бракло й прокльонів на адресу совєцької влади, яка воліє пияків, дармоїдів і отих-таки отримувачів дармових кліток в панельних блоках, аніж господаря, котрий на своїй землі будує дім для своїх дітей. Це до згадки про дармове житло в тексті Дроздова...
Коли ж мій тато почав будувати дім, то єдиний в тому ряді нової забудови викопав криницю. Сусіди були приїжджими, належали до радгоспної еліти (парторг, агроном і т. д.), на вулицю протягнено водогін, тому криниця ніби була зайва. Її потрібність виявилася з аваріями водогону – які не забарилися: якість матеріалів і роботи була совєцька...
Загалом: чи існують якісь дослідження про самопочуття людей, яких совєцька влада перетворила з господарів на кріпаків? Бабця розповідала: коли відібрали землю і заклали колгосп ім. Сталіна, діда погнали на колгоспну роботу. Дід косив цілий день, вернувся додому – а бриґадир приїхав на коні з вимогою, аби дід знову вийшов в поле. (Ну так, ідіотична аврально-безвідповідальна колгоспна господарка якраз входила в життя на цих теренах...) Дід каже, що змучений, а бриґадир – що його (бриґадира) батько косив цілу добу. Ота ситуація з чужаком, який прийшов його, господаря, поганяти, стала останньою краплею: невдовзі – за хабаря, звісно – дід виробив собі совєцький паспорт і міг працювати на винзаводі на Погулянці. А бабця залишилась безпаспортною кріпачкою в колгоспі ім. Сталіна – заручницею, аби не відібрали і той клаптик городу, що залишили були при хаті.
Взагалі страх, що відберуть й останнє, в бабці тримався практично до розвалу Союзу. З кожною новою кампанією боротьби з нетрудовими доходами, несунами, з кожним новим головою колгоспу ці страхи посилювалися.
Про несунів. Практично всі з моєї родини були несунами. Пояснення для покоління Остапа: несуни – це ті, котрі приносили з роботи все, що можна було винести. Бабця приносила зерно – коли працювала на радгоспному тоці, або тепличні огірки – коли працювала на радгоспному тепличному комбінаті. Я також бувала несункою – коли мене на канікулах посилали замість дорослих відробити трудодень. Приносила зерно чи огірки в полотняних торбах. Спочатку впиралася: як же так, красти – погано («куди вже гірш»...). «Дитинонько, ми не крадем, ми своє берем», – сумовито відповідала бабця.
Потім хресний прочитав мені напам’ять «Злодія» і «Некролог кукурудзяному качанові, який згнив на заготпункті» – і більше я такого не казала. Тим більше, коли на радгоспному току бачила зіпріле запліснявіле зерно. (Переписувати ці вірші хресний не дозволив – вони ніде тоді не були друковані. Але про смерть їх автора розповів...)
З тих часів лишилося в пам’яті: то як робим – по-господарскому (тобто добре) чи по-колхозному (тобто абияк)?
І ще: коза – то сталінська корова.
Або ж: колхозна машина – Каська і Марина (колгоспна індустріалізація, так би мовити...).
Або: комуністи, комуністи – є кому їсти, нема кому робити.
Радгосп «Перемога» був мільйонником. Мав мільйонні збитки.
Бабця: господар на такій землі ніколи збитків не мав...
Про освіту. У першій чверті нас зривали з уроків «на допомогу рідному радгоспові» – збирати врожай. Найчастіше це були кормові буряки. Ми їх витягували зі землі, обрізували гичку, скидали на купи, а потім закидали на кузов трактора. Або збирали виорювану зі землі картоплю. У четвертій чверті нас також зривали з уроків «на допомогу рідному радгоспові» – сапати і шарувати ті самі буряки, моркву і под. Взимку центральне опалення в нашій школі реґулярно проривало – зроблене ж було з совєцькою якістю... Паруючі струмені, які течуть по сходах з батарей поміж поверхами, – чи не найяскравіший мій спогад зі школи... Уроки скорочували до 30 хвилин, ми сиділи в шубах і рукавицях, врешті вчителі самі мерзли і відпускали нас додому. У сильні морози ми до школи не ходили. Особливість підльвівської школи: за 5 років у мене змінилося, певно, з 8 чи більше вчителів англійської. Бо щойно знаходили собі роботу у Львові, то моментально звільнялися. Бувало, що англійської у нас не було тижнями й місяцями – поки ще один «варяг» не з’являвся. Зате по закінченні школи директор, знаючи, що збираюся вступати, запропонував репетитора у Львові. І мої батьки погодилися – а що було робити? Я ходила до репетитора майже півтора місяці тричі на тиждень. Одне заняття коштувало 10 рублів. Мої батьки могли заплатити – не з офіційних зарплат, зрозуміло, а з отих «несунських» заробітків (сума за весь курс – 6 тижнів по 3 уроки – становила 180 рублів, а зарплата у рядових колгоспників була щонайменше утричі менша).
Додам: школу я закінчувала 1985 року.
Згадалося: коли ми вчилися писати автобіографію, я написала, що походжу зі селян. Вчителька мене виправила – належало писати, що з робітників. Бо працівників радгоспів радянська статистика вважала робітниками. Вочевидь, аби в такий паперовий спосіб збільшувати поголів’я урбанізованих... «Колхозна машина – Каська і Марина»...
Про доступність культурних благ. Чи відомо львів’янам, наприклад, коли їхав останній приміський автобус з автостанції на Воровського (нині Зарицьких, автостанцію давно зліквідовано) у вихідні дні? Бо я знаю: о 21.00. Це був жовтий пазик, «Львів–Жирівка». А вистави в театрах починалися о 19.30. Якщо вистава мала дві чи три дії, то встигнути на той останній рейс було неможливо. А таксі до Солонки коштувало 10 рублів (саме так: 10 рублів). Потім, вже студенткою, пробувала ходити пішки від автовокзалу – неосвітленою трасою. Поки на мене зі сестрою, коли ми поверталися з філармонії, не напало двоє п’яних. На наше щастя, це було вже близько від пункту ДАІ в Солонці, тому ті п’яниці побоялися, що наш крик почують, і дали нам спокій.
У робочі дні було ще два рейси маршруту «Львів–Товщів»: о 22.30 та о 00.30. Бо ними верталися домів робітники з заводів. А у вихідні – пощо селянам по театрах ходити?..
Ще одне. Чоловіки з моєї родини переважно працювали у Львові. Стрик, якого тягали по судах за збудовану хату, збудував її за дефіцитне імпортне взуття. Яким торгував у довгому взуттєвому магазині під Краківським базаром. Пригадую, фінські вишневі чоботи коштували чи то 120, чи то 150 рублів (бо було дві ціни: державна, тобто роздрібна ціна товару в магазині, і з тим, що давалося «зверха», тобто хабар продавцеві за право придбати дефіцитну річ), чорні югославські – 80 або 120 рублів. Не пам’ятаю вже точно цифр, але ціна однієї пари пристойного (читай: імпортного) взуття перевищувала зарплатню бібліотекаря, вчителя, лікаря та інженера, а що вже казати про заробітки колгоспників. Це також порівняльний матеріал до «дармових» квартир, електрики «по 4 копійки» та інших елементів тодішньої структури споживання. Наскільки пригадую, офіційна платня мого батька становила 65 рублів. Але фінські чоботи я мала. Так само, як могла скористати з послуг репетитора, як уже писала.
І останнє.
Ті, котрі не хотіли бути отримувачами дармового житла (а я виросла серед таких людей, які чулися господарями і намагалися мінімалізувати свою залежність від держави – скрізь, де це тільки у тій хворій державі було можливо, від власної криниці до авта, зробленого своїми силами й коштами), будували його самі. Отримати ділянку під забудову під Львовом без хабарів навіть для родин, які жили тут поколіннями (а мій прадід був війтом, фундував церкву, читальню «Просвіти»), було неможливо. Навіть коли бабця ціле життя гарувала на колгосп-мільйонник (див. вище). Коли ділянку отримувалося, з офіційної зарплатні збудувати дім було нереально, бо всі будівельні матеріали були дефіцитом, їх треба було «діставати» і переплачувати за них. Тому всі були несунами. І моя родина також. Андропов почав закручувати гайки (лікувати всіх андропіном – так ми тоді це називали...) – боротися з «нетрудовими доходами». Вуйко Ладик, молодший бабцин брат, працював на одному з львівських хлібозаводів. І також був несуном. Під час чергової кампанійщини його арештували. До суду не дійшло. З тюрми його випустили в труні. По тілі, на обличчі були синці.
Про права людини тоді не йшлося.
Пошуки правди про його смерть?
Ми знали, в якій країні живемо...
Такою була ціна «дармового» житла, пане Остапе...
P.S. Дуже добре розумію, проти чого і кого спрямований текст Остапа Дроздова, і, як уже писала на початку, у багатьох пунктах погоджуюся з автором: нинішній націоналізм є наскрізь радянським продуктом, просякнутим отим духом несвободи, особливо в несприйнятті іншого. Це виявляється бодай у тому, що для «юних бандерівців» окреслення ліберал (лібераст, толераст) виконує ту саму роль, що для радянської пропаґанди «український буржуазний націоналіст». Проте у полемічних «перестрілках» губиться те, що 1972 року писав Анджей Хцюк про соціалістичну Польщу – яку не вважав нормальною державою, «тому що держава без опозиції, зате з цензурою, без вільних виборів, зате із всемогутньою таємною поліцією, що стоїть понад законом, – не є, бо не може бути, державою нормальною і людською. Держава, заморожена страхом, спаралізована апатією, без усміху і ввічливості, держава, де постійні дефіцити, черги і комбінації з’їдають час і енергію громадянина, держава, де треба комбінувати і красти, щоб могти жити чесно, – не є нормальною державою».
Не варто про це забувати – навіть задля арґументу про «дармове» житло в дискусії проти нинішніх «ура-патріотів»...
04.10.2013