В Андруховича є розкішний есей. Про дородного гуцула, якого рекрутували в австрійське військо і намагалися вчити муштрі. Муштрувати гуцула – саме по собі це вже заняття утопічне. Та найгірше було те, що гуцул ніяк не міг запам’ятати імені свого вищого командування. Ним був архикнязь лицар Тосканський. Мовою оригіналу – ерцгерцог-ріттер фон Тоскана. Коли капрал зажадав у гуцула повторити це ясновельможне ім’я, той випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!". Фонетично близько, треба сказати.
Навіть в еру інтернету, планшетів, книг та інших інструментів здобування знань отой ерц-герц-перц – завжди з нами. Ми й досі недорікуваті, непросвічені, такі собі недотепи, які, як тонко підмітив Андрухович, «фатально тупцюємо на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти». Ерц-герц-перц – це наше пародіювання того, чого не здатні осягнути й досягнути. В одному з голлівудських фільмів колоніалісти рвали животи зі сміху, коли бачили перед собою африканця (вчорашнього вихідця із тропічного племені) у європейському мундирі. Виглядало це комічно, трагікомічно, неприродно, силувано. Африканець у мундирі – це їхній темношкірий еквівалент нашого ерц-герц-перцу. Таке ж ходяче непорозуміння, яке може лише «косити під» того, ким не здатен бути.
Я боюся, що підписання Асоціації з ЄС оголить наш сутнісний ерц-герц-перц. І в європейське товариство модерних націй ХХІ-го сторіччя ми, боюся, в’їдемо на сільській фірі ХІХ ст., з оселедцем на голові, з вишиванкою під стрьомним піджаком, із декоративною шабелькою в руках та переконаністю, що ми могутня самобутня нація і такою треба лишатися навіть тоді, коли ти сам у це не віриш. Боюся, що Європа буде отим капралом, який зажадає правильно вимовити «ерцгерцог ріттер фон Тоскана».«Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!» – вигукне хтось із фіри, апелюючи до традиційних цінностей українського простакуватого народу, який шаріється при слові «секс», пальцем тикає на африканського студента, солодко затягується цигаркою безпосередньо перед сповіддю – а загалом він і співучий, і працьовитий, і талановитий, і колесо він винайшов, і порох.
Косити під
А якщо без жартів? Ми боїмося зізнатися самим собі, що наша європейськість – це грандіозна мильна бульбашка, така собі сукупність ерц-герц-перців в усіх сферах. Може, ми просто-напросто «косимо під» Європу, переймаючи її зовнішні, фасадні ознаки з чітким планом не зазирати всередину? Я не буду вдаватися до роздумів, яким більше є Львів – радянським чи європейським – проте дозволю собі сформулювати питання так: чи не забагато ерц-герц-перцу вкорінилося в кожен квадратний метр львівської бруківки?
На жаль, мало хто (навіть із апологетів євроінтеграції) розцінюють Європу як важке завдання для самих себе. Проведемо тест. Скільки людей, які прагнуть безвізового режиму, готові самі собі сказати, що з понеділка я не буду паркувати машину посеред тротуару, почну сортувати сміття на папір і пластик, припиню працевлаштовувати свою дитину через блат, найму репетитора з англійської для себе сорокарічного, примушу себе толерувати геїв та лесбійок, жорстко питатиму свого депутата про виконане й наобіцяне, не вивідувати в дітей розмір їхньої зарплати, подавати в суд на кривдника, вимикати музику о 22.00, застібати пасок безпеки, не розпивати вино на лавочках у парку, не забувати користуватися антиперспірантом. І багато-багато того, що ми вічно відкладаємо на наступний понеділок, який так і не приходить. Ми – народ без понеділків.
Я недарма попсовізую тему, позаяк повсюдно бачу наш ерц-герц-перц. Мовляв, Європа хай нам відчиняє нарозтіж кордони, скасовує візи, впускає до себе на рівних правах – а ми вже потім (якщо захочемо) самі вирішимо: ставати нам європейцями чи залишатися гуцулами з ерц-герц-перц-мисленням. Очима тисячів вуйків і цьоць це виглядає так: ви нас пускайте в Європу – а ми й далі будемо по-антиєвропейськи бити своїх дітей по обличчю, ходити з антиєвропейськими транспарантами проти неіснуючої пропаганди Елтона Джона та «Горбатої гори», голосувати за неонацистські штучки про етнічну націю, по-антиєвропейськи забороняти продаж цигарок. І робити багато чого антиєвропейського. Ерц-герц-перц – це чудовий прийом «прикидання шлангом» і списування на «так сі стало історично». Ми – аси у справі ерц-герц-перцу.
Потрійне долання минулого
Видатний і ще живий німецький філософ Юрґен Габермас невдовзі після падіння Берлінської стіни виступив із промовою про так зване подвійне подолання минулого. Тодішнім німцям він намагався довести, що їм конче треба подолати нацистське минуле, із такою же рішучістю – соціалістичне. Габермас казав про те, що ці два дискурси однаково злоякісні, і їх треба просто подолати, витворюючи нові, прогресивніші.
Перефразовуючи Габермаса, галичани так і залишаться на фірі ХІХ сторіччя – якщо не здійснять потрійного подолання минулого: радянського, націоналістичного і ерц-герц-перцівського. У ментальності галичан превалюють саме ці три дискурси: 1) радянський; 2) ним породжений націоналістичний; 3) ерц-герц-перцівський, вічний на всі часи.
Кожен із цих дискурсів (окремо і воєдино) гальмують рух у модерне майбутнє. Галичина-2013 (про Україну я взагалі мовчу) ще не завершила свій радянський цикл. І якщо хтось думає, що націоналізм як тренд – це альтернатива радянщині, то в цьому найбільша омана. Націоналістичний дискурс був сформований суто в радянські часи і суто завдяки їм. У віктимології (психології жертв) є базова теза: жертва насилля зазвичай не може самотужки зупинити насилля на собі – вона обов’язково буде його відтворювати на слабшому від себе. Націоналізм – це жертва радянського насилля, і він у нових умовах діє дзеркально по-радянськи. Націоналісти – це глибоко радянські люди, які у своєму одновимірному світі спромоглися поміняти хіба що колір і клич. Ось чому радянський і націоналістичний дискурси вже фактично зійшлися під спільний знаменник тоталітарності, нетерпимості до вільнодумства, страху перед взаємообміном цінностями, ксенофобного сприйняття «всього заморського» і привнесеного з-поза меж одновимірного середовища. Ось так у новий час перекочовують старі страхи і старі забобони.
Євген Сверстюк в моєму ефірі сказав про це так: справжні особистості повинні виходити на гострий вітер історії. Послідовники ерц-герц-перцу максимум на що здатні – в’яло «косити» під сучасних і вдавати з себе просунутих. Насправді ж багато хто з-поміж нас – це ті самі більшовики, тільки у вишиванках.
Традиція як самоціль
Долати радянськість (і радянський націоналізм) дуже просто: відкривати кордони, розтуляти очі, відкривати вуха, масово запускати сучасні цінності, розчиняти ними простір, нашпиговувати його усім, що шокує і пробиває товсту шкіру, влаштовувати багатоланцюгові реакції між новими і старими правилами життя. І плювати на так звані традиційні цінності, які у наш час уже стали нічим іншим, як ерц-герц-перцом.
Традиціоналісти (ті, що згадують, як стерильно-порядно було колись і як брудно стало зараз) завжди грають варята і самі з того тішаться. Їм подобається теперішній час. У ньому вони можуть безболісно реалізувати усі свої потаємні грішки – і вже очищеними, сублімованими виходити на арену часу з промовами про вічні істини. Вони нервуються, що з кожним роком усе меншає колядників – і водночас посилають своїх онуків не стільки колядувати, скільки назбирати чим побільше грошей. Я знаю мирян, які пишаються тим, що знепритомніли в церкві – «так багато людей було!». І мужиків, які на повному серйозі вважають, що жінка створена для кухні та сімейного вогнища. А дівчата й досі одягають під фату вінок незайманості, хоча ціле село в курсі її генітальних пригод.
Традиційні цінності – це вигідний козир для лінивих іти вперед. Я не бачу нічого святого в, наприклад, допотопному патріархаті, на який зась руку підняти. І в матріархаті також, де Одарка, замість того, аби розлучитися, щодня гамселить по морді свого пияка-чоловіка. І невже поборники традиційних (читай – антиєвропейських) цінностей справді вважають, що геї раптово з’явилися в Україні у 2013 році? І що козаки не вдавалися до сороміцьких розваг із іноземними жінками? І що діти – це раби своїх батьків, змушені покірно виконувати їх веління? Щоб не продовжувати синонімічний ряд прикладів, лишень попрошу придивитися до середньостатистичної родини, в якій буйно квітнуть так звані традиційні цінності. Уважно придивіться – і ви неодмінно побачите тоталітаризм у всій його красі.
Так звані поборники так званих традиційних цінностей ніколи не були далі свого райцентру, але цілу лекцію прочитають про аморальну й розпусну Європу. Це дуже герметичні люди, для яких розгерметизування, відкритість до сучасного світу з усіма його викликами – це загибель. Ерц-герц-перц – це плід традиційних ціностей. Це відмахування від того, що складно вимовити і ще складніше збагнути, перетравити. Традиційні цінності – це зона спогаду, ретро, пам’яті про обичаї, які канули в Лету. Які ніколи не стануть актуальними, слава Богу. Бо інші (не ерц-герц-перцні, а авангардні) люди дуже довго виборювали своє право на комфортне життя, на сексуальну ідентичність, на розкіш, на аборт, право не одружуватися, право не народжувати дітей, право жити окремо від стареньких батьків, право не цікавитися політикою, право мати секс до шлюбу, право жінок одягати штани і мати коротку зачіску, право на розлучення, право на невтручання у свій простір – усі ці важко здобуті права є всупереч традиції, і цим цінні.
Мені важко уявити людину з мобілкою і комп’ютером, яка б хотіла жити у ХІХ-му столітті. Хоча є такі. Вони кажуть: дайте нам відеокамеру, і ми влаштуємо пряму трансляцію з середньовічного спалення інакодумця. За таких і голосують.
Задля галочки
Що стоїть за нашим ерц-герц-перцом? Пошук легкого шляху. Своєрідне «швейкування». Уникання росту. Відмова збагнути щось цілком незнане. Мімікрія заради галочки. Треба сказати, цих галочок було багацько. Найбільше – в буремні роки, коли Дивізія Ваффен СС Галичина вголос присягала на вірність Вождеві Третього Райху, маючи на увазі вірність Україні. Потім була совєтська галочка – коли расові галичани масово влилися в будівництво соціалістичного раю, ерц-герц-перцно вдаючи з себе комуністів на роботі і дисидентів на Різдво. Потім була українська галочка – коли Львів почав героїчно грати роль високоморального національного мотора, який заглох на першому ж розкраденому заводі. Галочка за галочкою наближала усіх нас до розуміння, що працювати над собою – необов’язково. Що можна перебитися відмахуванням, підтакуванням, симуляцією причетності, грою на відчіпного.
Наука ерц-герц-перцу вчить «опускати» те, до чого освітній тезаурус не годен дотягнутися навіть на ходулях. За цим – банальна лінь розвиватися, змінюватися і пізнавати. Коли поляк готується емігрувати до Німеччини, він заздалегідь вивчає німецьку мову. Наші жіночки на абум їдуть в Італію і вчать італійську прямо на ходу. І потому пафосно кажуть: нє, ну ми дійсно геніальна нація. Спрацьовує ерц-герц-перц – так би мовити, демонстративний жест новому оточенню: мовляв, я опаную певний набір вимог до себе, але не тому, що це потрібно мені, а тому що це потрібно вам. Тут, у Римі, я буду мімікрувати під італійку, на пляжі засмагати топлес і одягати міні на свої далеко не модельні ноги – але в Україну я приїду в паранджі традиційних цінностей. І нікому не розкажу про коханка-італійця, який мене обожнює й осипає компліментами. І дочку свою насильно випхаю заміж, бо «вже три роки ходять». І побоюся сказати, що племінник моєї господині в Римі має бойфренда, і обидвоє вони чудові люди.
Я не знаю, чим можна витравити зі свідомості оту унікальну здатність рекошетити, халявити, обходитися малими втратами і дурити самого себе вигодою від того, що ти в числі більшості. Насправді ж ерц-герц-перц – це кінцева станція. За нею – дике поле відсутності мотивації щось опановувати, чомусь учитися. І це не лікується Європою. Часи помінялися, капрала немає, гуцула також. Але завдання розбірно вимовити основні засади європейськості – лишилось.
Я був учасником однієї фокус-групи в Університеті, і нас попросили експромтом придумати слоган для євроінтеграції. Мені спав на думку такий: подолай себе – стань європейцем. Хто долає в собі ерц-герц-перц, тому легше, мабуть.
26.09.2013