«Не буде більше настільки комфортного стану, що був після розпаду совка, коли можна було робити сміливі кроки і не виправдовуватися за помилки». Ігор Панчишин.
Перформанс "Пам'ятник братам Гартенбергам", Ігор Панчишин, 1996 р.
Четвертий герой циклу «Пси святого Луки» – Ігор Панчишин. За освітою архітектор (Львівська Політехніка). Знайомий широкому загалу як один з «батьків» вже міфічної міжнародної бієнале «Імпреза» (1989, 1991, 1993, 1995, 1997 в Івано-Франківську), в більш вузьких колах – як художник, фотограф, громадський діяч. Тепер переймається проблемами збереження історичної спадщини міста. Мріє довести до логічного завершення реставрацію палацу графів Потоцьких, засновників і певний час власників Станіславова.
Тема розмови торкається спогадів про «Імпрезу» в контексті нещодавно відкритого Івано-Франківського Центру сучасного мистецтва, окреслення його завдань та перспектив діяльності.
А.З.: - Як можна оцінити з сьогоднішньої «висоти польоту» міжнародну бієнале «Імпреза»? Чи може бути корисним досвід її проведення для теперішніх київської та одеської бієнале? Чи це зовсім не співвідносно з тим що було, з тими часами?
І.П.: – Це дуже складно порівнювати, бо коли робилася «Імпреза», взагалі не було ніякого досвіду. Існувала певна уява, що це таке, певна матриця того, що робилося у світі в цій галузі, тому нам видавалося можливим робити бієнале тут. І ми його започаткували. В процесі нам говорили: ви або дуже глупі, або дуже сміливі. Але ніхто з нас не відчував ні героїзму, ні глупоти. Ми робили все щиро, з надзусиллями, бо так треба було, і так це робилося. З іншого боку – це досвід суто того часу. Тому екстраполювати його на сучасність дуже складно. Тепер Україна доросла до певних матеріальних, виставкових стосунків, і може собі сказати – давайте організуємо бієнале, і вправі говорити про перше українське бієнале в сенсі тієї України, що є зараз. За ці два десятки років країна пройшла кілька етапів, кожен з яких приносив свої зміни. Зрештою, вже виросло нове покоління. Відповідно, в кожного свій досвід. І якщо весь цей час в Україні виникали ініціативи створювати такі проекти, очевидно, це не тільки дань моди чи амбіцій. Але ці спроби наштовхувалися на певні перешкоди чи непорозуміння: адміністративні, суспільні, матеріальні... Минулорічне київське «Арсенале» теж, через двадцять років після нашої «Імпрези» було організоване завдяки надзусиллям, залученням величезних коштів, управлінським можливостям. Був час, коли Україна вперше взяла участь у Венеційській бієнале, і це теж далося з боєм і коштувало величезних зусиль, конфліктів, болісних для мистецького середовища. І, зрештою, запам’яталося саме скандалом, а не мистецьким явищем. У цьому сенсі досвід «Імпрези» може бути використаним як досвід співпраці, взаєморозуміння, досвід толеранції і натхнення. А організаційно – кожен час диктує свої умови та правила, за якими треба проводити подібні акції.
А.З.: – Перша «Імпреза» активно реагувала на зміни в політичної ситуації в країні, навіть можна говорити про прецедент створення певної альтернативи існуючій ситуації. Перша «Арсенале» дуже залежала від економічних факторів в країні, від футбольного «Евро», від рівня державної підтримки, від рівня зрілості спонсорів, від пафосу першої масштабної презентації країни на закордон. Чи можна якось порівнювати ці складові – політику 1989 і економіку 2012?
І.П.: – 1989 рік – це революція в усіх сферах суспільства, і наше бієнале було одним із способів викиду енергії, тому організовувалося і проводилося на силі і можливостях цієї енергії та внутрішніх покликів. Теперішні бієнале, скоріше, прагматично і чітко вирахувані, це раціонально вибудовані схеми (політичні в тому числі) з відповідними економічними стандартами та піаром. В цьому сенсі вони не порівняльні. «Імпреза» була справжнім європейським кроком – сміливим, відчайдушним, організованим і логічним. В сенсі мистецьких досвідів – тепер вже інший час і він вимагає інших відкриттів. Якщо тоді нам йшлося про відкриття дверей до світу і можливостей перетікання ідей, людей, стосунків, то зараз все відбувається і, очевидно, відбуватиметься, не по-мистецьки прагматично і холодно. Тоді не йшлося про політичну складову, хоча політика інспірувала певні речі. Тепер навпаки – ці речі інспірує мистецьке бажання і певні вимоги співжиття зі світом, але вони абсолютно політично заангажовані. Як не парадоксально.
Ігор Панчишин, живопис, 1989 р.
А.З.: – Коли ідеї «Імпрези» себе вичерпали і стало зрозумілим, що після 1997 року бієнале припиняє своє існування, ти в 1999 почав роботу зі створення у Франківську Центру Сучасного Мистецтва (ЦСМ). Це теж було прецедентом. Що було мотивацією до створення чергової мистецької інституції?
І.П.: – Насправді все було просто і далекоглядно. «Імпреза» припинила своє існування природно, бо вона виконала майже усі свої функції. Засвідчила появу нового українського мистецтва на мистецькій мапі, була регулярною, продемонструвала потенціал українського мистецтва, можливість налагодження зв’язків зі світом, створила колекцію… Тож вона здійснила місію, яку покладав на неї час. Але започаткування «Імпрези» передбачало також створення на її базі колекції Музею сучасного мистецтва. Це було одним із основних завдань. Крім того, той музей мав би бути дуже франківським. Але по ходу виявилося, що в Україні створення такого музею – велика проблема, і ментальна, і фінансова. Такого музею у Франківську немає дотепер, і, відповідно, дотепер немає де демонструвати колекцію, зібрану «Імпрезою». Саме тоді з’явилася ідея створення в місті ЦСМ, як більш динамічної, живої форми, яка стане «містком» до музею. А одночасно – комунікативним майданчиком, платформою для подальших мистецьких обмінів, пунктом координування та підтримки мистецьких ініціатив, інтелектуальним центром, який буде інспірувати ініціативи і аналізувати процес. Плюс –освітнім моментом для нового покоління художників та критиків. Для Франківська це виявилося непідйомною річчю. Cтворення ЦСМ Сороса в Києві та пізніше в Одесі, котрі були більш життєздатними, бо мали міцну фінансову підтримку та хороші контакти із закордонними інституціями, мало значний резонанс на розвиток сучасного мистецтва в Україні. Згодом країна дожила до тих часів, коли Пінчук доробився до таких грошей, що зміг відкрити власний ЦСМ, а держава змогла дозволити собі «Арсенале». Сьогодні ці інституції потужно сприяють пропаганді та легітимації сучасного мистецтва в суспільстві. Відповідно, сам момент ініціювання комунікації сучасного мистецтва через Франківськ виявився заслабим. Не вистачало потенціалу. А поєднати свої зусилля з тим, що було в Києві, не дозволяли амбіції. З іншого боку – там не було осередків, які могли б це організувати. Та й у «метрополії» забракло відчуття відповідальності за всю територію. Ця, з дозволу сказати, «столиця» не встала СТОЛИЦЕЮ, а поводилась провінційно. Тому спроби створення ЦСМ в 1999 р. в Івано-Франківську було своєрідною жертовною пропозицією до інших – давайте ще й таке спробуємо. Тим більше, що тоді місто ставало на ноги, розроблений був перший стратегічний план розвитку міста, складовою котрого була туристична сфера, мистецько-культурницько-фестивальна галузь, відповідно, і центр… Те, що він недовго пропрацював, обумовлювалося тим, що він від самого початку заповідався як явище в розвитку, work in progress, згідно успіхів розвитку цієї стратегії. Для ЦСМ було надано велике, потужне (неймовірно перспективне – не рівня сучасному Пінчук-центру) приміщення колишнього кінотеатру, на три поверхи, котре від самих початків було предметом торгівлі між багатьма представниками світового кінобізнесу. Було безліч дискусій і «торгів» з претендентами на споруду, тому той факт, що ЦСМ-у вдалося протриматися там чотири роки, вже було великим успіхом. Отже, в тій формі Центр теж виконав свої завдання – інспірував, підштовхнув, спровокував… художників на втілення проектів, а частині депутатського корпусу та чиновникам продемонстрував необхідність опікуватися цією діяльністю. Але у нас, як і у всій постсовковій Україні, існує «вертикаль» влади, тому не може виникнути потужного, авторитетного вузла поза межами столиці. Тому це приміщення ЦСМ стало «розмінною монетою» у боротьбі претендентів. Останнім часом виникають подібні приватні ініціативи в Донецьку, Харкові, Одесі... Це логічно – там більше матеріальних можливостей, а у нас було тільки багато ілюзій і романтизму, ми часто працювали всупереч реаліям. І були свідомі того, що це не може бути довготривалим. Перероджуватися, змінюватися, еволюціонувати не може дві, три особи. Перероджуватися мала вся країна.
І. Панчишин на відкритті "Провінційного додатку", 1991 р.
А.З.: – Чи здатна з’ява музею сучасного мистецтва в Івано-Франківську радикально змінити життя міста?
І.П.: – Звичайно, будь-яка визначна мистецька подія, будь-яке вагоме мистецьке явище завжди залишить слід і щось передасть наступному поколінню. Але сучасна українська держава побудована таким чином, щоби не можна було розраховувати на ініціативи знизу, з провінції, чи з приватного боку. Коли ми пробували подібне зробити, один з перших стратегічних планів, один з перших центрів та ідей музею СМ були скоріше інспіраціями. Ще треба враховувати можливості самоврядування. Місто вправі, всупереч існуючому консервативному законодавству, створювати певні форми, певні конструкції, ініційовані громадою , звичайно, за наявності коштів. Але місто сьогодні, в силу об’єктивних обставин, нездатне підтримувати рівень фінансування мистецьких речей, які працюють на перспективу. Зрештою, така ситуація в цілій країні. А коли ще йде до зменшення і обмеження можливостей самоврядування, передачі багатьох повноважень центру, відповідно, ініціювати такі потужні пропозиції на обшир цілої країни якщо не ризиковано, то засміливо. З іншого боку, для громади міста дуже важливо показати, що вона може працювати на рівних з мистецькими центрами, як от Люблін чи Кассель. На паритетних правах, паралельно від держави. Необхідно розділяти значення «мистецтво для держави» і «мистецтво для людей». За всяку ціну важливо підтримувати мистецький ритм, ритм нових явищ, аналіз місцевої ситуації і того, що діється в світі. Тут важливими залишатимуться особисті зв’язки, знайомства, контакти, обміни.
І. Панчишин та Антоні Міро на відкритті виставки в Алької, Іспанія, 2010 р.
А.З.: – Не думаю, що у 1989 Івано-Франківськ аж так вже дуже прагнув мистецтва, але ти з колегами започаткував «Імпрезу», не зважаючи на зовнішні обставини. Теперішня молодь значно прагматичніша, раціональніша, далекоглядніша. Тепер полюбляють говорити про бренд міста, про можливості перетворення його з «перелазу в Карпати» в самоцінний, самодостатій об’єкт, де і туристи, і мешканці могли б жити змістовно і наповнено. Способів це реалізувати тепер значно більше. Це може стати ініціативою групи людей з коштами, або таких, що вміють їх акумулювати. Можливо, Франківськ перетягне на себе ковдру першості створення Музею сучасного мистецтва і змінить внутрішню ситуацію щодо ставлення і розуміння до нього.
І.П.: – Коли ми свого часу сміливо бралися за «Імпрезу», то, по-перше, вся Україна мала кращі перспективи і шанси до економічного розвитку, ніж зараз. Той енергетичний вибух, що відбувся з революцією, мав відкриті усі двері і дороги. Ми не рахувалися з економічною складовою, бо просто на тому не розумілися, не мали того досвіду. Не було знань, як розвиватиметься дане суспільство надалі, було тільки величезне бажання будувати, створювати. Перед усіма був шанс. За цих більш як двадцять років середовище стабілізувалося, врегулювалося, розподілено майно, ресурси, визначено пріоритети. Виросло нове покоління з іншим баченням світу. Зараз усі знайшли собі місце, хто в бізнесі, хто в політиці, хто виїхав. Тому зараз складно починати з нуля. А питання бренду, стратегії, це висновок з невтілених планів попередньої стратегії розвитку міста і досвіду дій попередніх команд. Пройшов час, потрібно корегувати попередні плани. Ми дотепер не визначилися з проблемами становлення міста, не проаналізували його історію. Великою проблемою сучасного Франківська є те, що 90% його сучасних мешканців самі не з міста, через що неспроможні визначити свою позицію щодо нього. Очевидно, що визріває новий етап, коли ми опинимось перед вибором: або метод кавалерійської атаки (бо ми хочемо вже і тепер), або прорахована програма змін. Якщо місто в стані проаналізувати потенціал змін і вибудувати стратегію їх розвитку, тоді воно може адекватно відповідати і на мистецькі виклики. І тільки на тому тлі можна буде сказати, наскільки сучасне мистецтво може бути цінним для нової парадигми міста. Питання щоразу ускладнюватимуся. Не буде більше такого комфортного стану, що був після розпаду совка, коли можна було робити сміливі кроки і не виправдовуватися за помилки. Зараз перед ЦСМ стоїть зовсім інша місія. Ця справа також є піонерською, новою, без усталених шаблонів дій і тому на основі діяльності центру можна буде пропонувати нові місії для міста, провокувати нові завдання для мистецтва. З’являється новий шанс, котрий треба за всяку ціну розвивати, але на основі дуже серйозного підходу, аналізів і досліджень: адміністративних, структурних, формальних, не бути надмір романтичним, продемонструвати можливість враховувати всі тонкощі сучасного розвитку.
А.З.: – ЦСМ покликаний фіксувати існуючу ситуацію. Не його місія спонукати, провокувати художника до дій, чи то радикальних, чи навіть поміркованих. Центр має створити умови для художника: для адекватної презентації його творчості, дослідження та осмислення процесів і тенденцій.
І.П.: – Це вже реалістичний хід. Раніше стояло питання створення нової форми співіснування світу і нас. А розмова про комфортність існування художників вкладається в еволюційну схему. Хоча обмежуватися лишень тим, що художникам не комфортно, а цей майданчик кращий, то це теж претензія на інакшу форму. Існують музейна, спілчанська форма побуту, а ми створимо умови для комфортної діяльності та стосунків суспільства і митця. У нас нема мистецької школи, але колись ми намагалися створити канал, базу для презентації різних шкіл. Тепер з’явилося багато художників радикального змісту, які самі собі знаходять інституції по цілому світі для співпраці. Головне, щоби діяльність ЦСМ не перетворилася в традиційну галерею, яка займається тільки торгівлею чи обміном. У всякому разі, кажучи про необхідність створення комфортних умов для художника, потрібно говорити про радикальні речі для цього міста. Свого часу завдяки «Імпрезам» повстали нові явища, «Станіславський феномен» наприклад, «ПортоФранко», тобто якісь речі виникають на тлі. Ось що є комфортним існуванням, як на мене. З’ява явищ, що демонструють нову якість.
А.З.: – Музей сучасного мистецтва більше асоціюється з новою якістю, аніж музей Довбуша, неіснуючий музей Франка чи опришків...
І.П.: – Музей опришків чи інших окремих героїв – це не до порівняння. Створення ЦСМ зовсім з іншої планети. І музей Довбуша має право на життя, і музей того ката, що страчував його побратимів, це ознака розвинутого суспільства, але варто розрізняти ієрархію. Якщо увага міста прикута до розвою системи колекціонування, музеєфікації, краєзнавства, і вона переважає перед бажанням міста розвиватися сучасно, динамічно, то це і є бренд того міста. Це його рівень, його місце. Завданням центру є переламати, змінити такий шлях мислення, або вкластися в це ложе типових музейчиків, галерей, що співпрацюють з традицією. З перших кроків слід окреслити свої завдання. Не конфліктувати, навпаки – в різні способи продемонструвати місту, громаді привабливість і перспективність сучасного мистецтва, окреслити магістральний шлях і врахувати допоміжні шляхи розвитку. І ще мені видається – з’ява явищ насправді інспірується добрими засадами, якими можуть бути всі кроки, що до певної міри породжені «Імпрезами», але це і є, на мою думку, різновидом школи. Себто, якщо так званий «Станіславський феномен» полягає не у здатності продукувати послідовність знань і наук в мистецькій галузі, а у постійному провокуванні явищ і динамічному нагнітанні урбаністичного первня без видимих на це передумов – от це вам і бренд, і сенс. Такий собі острів сміливості на тлі консервативної Галичини з використанням «найконсервативнішого» в Україні матеріалу – Галицької свідомості і самовпевненості. В цьому і можлива якась нова якість.
04.09.2013