Яким чином Україна має полякам засвідчити свою вдячність? Чи повинні українці вступити до «Конфедерації» і щоранку за сніданком просити вибачення за Волинь? Віддати рідкісноземельні метали й вугільні шахти? Гарантувати юридично пріоритет у контрактах на відбудову?
Спершу я відчув встид. Так, мені в ці дні соромно бути поляком, стидно дивитися на антиукраїнський шабаш, стидно слухати сповнений сатисфакції ґелґіт, що несеться країною. Вето президента щодо допомоги й 800+ для українців – це доказ етичної поразки, беззаперечної поразки, яку ми зазнаємо посполу, незалежно від партійних переконань. Образ Польщі має нині зухвалий, спокійний усміх Кароля Навроцького, який від імені нас всіх цілком усвідомлено встромив ніж у стегно воюючій Україні, немов якийсь ультрас, що причаївся за рогом будинку.
Узагальнення тут не випадкове: я волів би писати, що антиукраїнські настрої репрезентує «якась частина» мого народу, але стосувати запобіжники вже не конечно. Майже 60 відсотків поляків підтримали рішення Навроцького. Рішення, що не має жодного змістовного виправдання і єдиною метою якого є помста українцям, які живуть у Польщі. Рішення просто підле.
Але потім я здав собі справу, що мій особистий сором позбавлений сенсу і якщо про щось свідчить, то лише про наївність і сприйняття бажаного за дійсне. Дав себе вмовити (не я один), що великі й страшні місяці початку 2022 року продемонстрували життєздатність Міцкевичевого прозріння, яким ми підживлюємо себе в очікуванні величі та звуку рогу з нічної глибини. Що бути – нехай не великими, але – пристойними нам до снаги.
Пам’ятаєте? «Наш народ як лава: зверху – зимна і тверда, суха й плюгава, однак внутрішнього вогню вона сто років не остудить». Ото надходить час, Росія чинить злочин над тілом України, а з-під польської шкаралупи виливається все найкраще – палкий вогонь самопожертви й солідарності.
Минуло несповна чотири роки від початку вторгнення, і бачимо зовсім інше. Тамті миті були аномалією процесу, ковтком повітря в країні, затягненій смогом. Ми закохалися без тями – не в Україну, а у власний образ: у дзеркалі з’явився народ, який потрафить і хоче допомагати, готовий ділитися житлом, грішми, автівкою. Дуже нам сподобалося це відображення – і не дивно. Такі ладні, такі браві і героїчні.
А проте світ належно нас не оцінив, не притулив, очікувана винагорода не надійшла. Замість нагороди отрималисьмо невдячність.
Отож тепер є вже нормально. Самозамилування плавно перейшло в польську щоденну неприличність, що і чути не хоче про катастрофу, яка щодня палає за східним кордоном.
Встид є тут не до місця, бо Польща досі залишається глибоко дисфункційною країною, а катастрофа, яка нас спостигає, випливає із синдрому, який влучно окреслив Міхал Білевич у нещодавній книжці Traumaland. Польща – це країна колективного нарцисизму. І цей, власне, колективний нарцисизм, який на мить пригас перед лицем вторгнення, знову заговорив – подвоєною силою.
Останніми десятиліттями не було моменту, коли б його було видно так чітко і коли б він мав настільки руйнівний характер.
800+ для українців. ZUS проти колективного нарцисизму
Для колективного нарцисизму факти не мають значення. Якби ми оперували на рівні аргументів, то б довелося визнати, що проблема неналежних виплат українцям така ж мізерна, як і польська пристойність. За останніми даними ZUS [Управління соціального страхування Польщі], якими диспонує Rzeczpospolita, з початку війни неправомірно виплачено допомоги на дітей іноземців на загальну суму 30 мільйонів злотих, а цього року ZUS відкрив лише 200 справ.
Я не хочу цим сказати, що з шахрайством не треба боротися. Треба, але для цього не обов’язково перекидати стіл. Система настільки щільна, що ці суми є марґінальними. Можливо, настільки ж марґінальними, як і соціальні виплати, які поляки видурюють з Норвегії, а можливо більші – важко сказати.
На другій шальці терезів тепер – винятково високий рівень економічної активності українців, що мешкають у Польщі. На нині він сягає 69 відсотків і є найвищим в усій Європейській Унії – вищим, ніж рівень активності самих поляків у Польщі (56%).
Статистичний українець у Польщі не їсть хліба задарма, не ходить з простягнутою рукою, лиш тяжко працює, заробляючи менше за поляків і виконуючи часто найважчі обов’язки.
Українці забезпечують 2,7% польського ВВП, а торік сплатили до польського бюджету податків на суму 15 мільярдів злотих. І це ще не все – є ще й двосторонній торговий баланс, який виразно демонструє, що Польща не дотує Україну: минулий рік завершився позитивним сальдо в 35 мільярдів злотих.
Навіть якщо до цієї бухгалтерії додати витрати на лікування українців у Польщі та витрати на освіту дітей – баланс виглядає однозначно. Українська трагедія є для Польщі непрошеним даром долі, адже дозволяє бодай частково залатати демографічні дірки й надає робочу силу, яка хоче й потрафить асимілюватися без зайвих труднощів.
Я наводжу ці дані для порядку, хоч вони й не мають значення: їх уже анульовано анекдотичними доказами, брехнею, емоціями та істерикою. Польський нарцис у своїй відпорності до фактів не є винятком – хіба лиш, що до байок і фейків він додає ще й історичні ресентименти та упередження. Польський нарцис більше не оперує у сфері фактів – він обирає фантасмагорію, марення, ретельно плекані травми. І постановляє: ключовим елементом державного інтересу є Волинська масакра.
Інакше кажучи: минулий час важливіший за теперішність, а польська трагедія 80-річної давнини важливіша за нинішнє українське мучеництво.
• 30 мільйонів злотих – це вся сума неправомірних виплат на дітей іноземців із 2022 року.
• Для порівняння: у 2022 році міністр Пьотр Ґлінський витратив майже 120 мільйонів злотих на нефункціональний готель у Рапперсвілі, що мав стати культурною перлиною і музеєм галактичного рівня, а перетворився на посміховисько для всієї Швейцарії.
• Видуте яйце під назвою «американська філія Інституту Пілєцького» щороку поглинає близько 10 мільйонів злотих.
• Відрядження Кароля Навроцького з Музею Другої світової війни та ІНП коштували близько 800 тисяч злотих – нагадаю, щоб рятувати польську субстанцію, він вибрався навіть до Зімбабве.
Чи мають українці записатися до «Конфедерації» й за сніданком просити вибачення за Волинь?
Що дозволено Юпітеру... Що дозволено Навроцькому, Ґлінському, польській державі – то не тобі, українцю. Ти маєш пам’ятати, що ти тут не в себе вдома. Маєш плазувати перед польським добродійником, говорити пошепки, через слово вкидати «дякую» й закочувати очі.
Бо польським лейтмотивом останніх місяців є брак вдячності з боку українців. У чому саме мала би полягати ця вдячність і як би Україна мала її маніфестувати, щоб вічно змучена душа польська нарешті зазнала заспокоєння – не маю поняття. Як вже було сказано, однозначно вигідна для Польщі бухгалтерія воєнних розрахунків не має значення. Про ухвалений ще 28 липня 2022 року Верховною Радою України закон про спеціальний статус, юридичні й соціальні гарантії для громадян РП в Україні ніхто не пам’ятає – і це не дивно. Колективний нарцисизм вимагає уваги щодня наново й щодня чекає на пошанування.
Чого конкретно очікує польський колективний нарцис, вимагаючи вдячності від народу, якому російський солдафон щодня підрізає горло? Чи українці мають нам чистити бути, чи мають, встаючи, щоранку кричати з вікна «Слава великій Польщі», чи мають витатуювати собі на чолі польський прапор і співати польський гімн у черзі по молоко? Чи мають записатися до «Конфедерації» й при сніданку просити вибачення за Волинь? Віддати рідкісноземельні метали й вугільні шахти, гарантувати юридично пріоритет у контрактах на міфічну відбудову?
За 2022 рік – за ці гроші, конвої, коци, їжу, дах над головою, за великий порив серця – польський нарцисизм очікував великої нагороди. Очікував, що світ нарешті оцінить, впаде на коліна, поставить на п’єдестал і віддасть належне. Що, зрештою, польська велич стане видимою – як дим з Везувія. Що її запам’ятають навіки, а найбільше – запам’ятають українці, які гинутимуть з іменем Польщі на вустах.
Так, 2022 рік – це була омріяна польська казка, яку ми написали про самих себе – прекрасних, героїчних, готових до жертви, з Україною на тлі.
Як писав Міхал Білевич у «Ґазеті виборчій», «колективний нарцисизм вимагає, щоби ми були центром світу». Не сталося. Центр світу знову є деінде. Світ не застиг на місці й не збирався асистувати польському нарцису, що розглядав себе у дзеркалі. Україні допомагали і допомагають німці, французи, американці, нідерландці, а українські біженці чуються в безпеці у Литві більше, аніж у Польщі.
Україна з приставленим до скроні пістолетом не кричить достатньо голосно й часто польською мовою: «Dziękuję!» І тому польський колективний нарцис почав відмінювати на всі можливі способи слово «вдячність». І витягнув найзручнішу з усіх можливих відповідей: знову не оцінили, знову забули, знову знехтували. Почав озиратися – і знайшов винуватого: українця.
«Колективний нарцисизм – це настільки глибока і небезпечна вада, що може призвести до деградації народу. Віримо, що ми – найкращі, найбільші, що світ нас не цінує. В нас росте фрустрація й агресія», – казав мені понад рік тому Міхал Білевич. Сьогодні видно, що це були пророчі слова. Виявилося, що Польща як символічна конструкція, як фантасмагоричний суб'єкт – це країна, яка досі кровоточить і розпачливо прагне уваги. Країна, яка досі сліпа до страждань інших, бо польське страждання затьмарює все й вивищується над усім.
На допомогу приходить, здавалося б, дощенту зацитований о. Юзеф Тішнер, який ще 1970 року в есеї «Хохол сарматської меланхолії» описав не кого іншого, як колективного польського нарциса:
«Солом’яний Хохол [алюзія на “Весілля” Виспянського] меланхолії є зболений поразками. І тепер робить зі свого болю основний мотив визнання іншими. З’являється рух оголення цього болю і делікатна спроба зваблювати ним оточення, а згодом – нав’язувати його іншим. Страждання підносить. Меланхолія вимагає сатисфакції від інших».
Сатисфакція не прийшла, бо жодної адекватної відповіді тут бути не може. У зв'язку з цим польський нарцисизм як сказився і – вже вкотре – почав шукати винних. А ці – поруч, під рукою. Говорять надто голосно своєю мовою. Дехто їздить розкішними автівками й розкидається грошима, інші – надто бідні. Сидять у Варшаві замість того, щоб гнити в окопах. Дехто має гроші – багато грошей. Інші лізуть в очі зі своєю війною, а прецінь людина має право нормально жити. Їхні діти зле поводяться. І так далі.
Вітольд Юраш, попри досвід у Москві й Білорусі, не розуміє Гедройця?
Серед усіх нарікань і голосінь про начебто брак вдячності один голос заслуговує на окрему згадку – публіцистика Вітольда Юраша, позірно холодна і відчайдушно симетрична, але по суті побудована на тих самих претензіях, якими живиться польський колективний нарцис.
35 мільярдів злотих – позитивне сальдо Польщі в торгівлі з Україною станом на кінець 2024 року.
Читаю в його свіжій, від 28 серпня, аналітиці: «Ми мали право очікувати від Києва елементарної вдячності. На жаль, не дочекалися». Читаю, що президент Зеленський «не раз демонстрував Польщі зневагу», що в Україні процвітає бандеризм, що відсутні ексгумації, а ті, які почалися, – це «крапля в морі потреб».
Юраш уже кілька років частує читача образом українця – совєта, просякнутого «східним» способом мислення, який проводить зовнішню політику по-радянськи, тобто безжально. І доводить до абсурду: начебто відповідальність за кризу польсько-українських відносин несуть послідовники Єжи Ґедройця – того самого Ґедройця, що підтримував аспірації і перспективи східних сусідів, щоб будувати союзницький блок проти російського імперіалізму. Мовляв, саме ці послідовники сформували в українцях переконання, що Київ може дозволити собі будь-яку ароґантність супроти Польщі.
І знову: ані слова в публіцистиці знаного й досвідченого автора Onetu про ті численні конкрети, які руйнують ясну дихотомію (скривджена Польща проти злої України).
Колишній секретар посольства в Москві та екскерівник представництва в білоруському Мінську забуває про польське ембарго на частину сільськогосподарських товарів, про гігантське позитивне сальдо в двосторонній торгівлі, про прибутки, які наша економіка отримує від біженців.
• Бідна й скривджена Польща зуміла у справі ексгумацій притиснути Україну до стіни, погрожуючи вето щодо євроінтеграції.
• Польща голосами від лівих до правих встановила 11 липня державним святом виразно антиукраїнського характеру.
• Польща чітко артикулює, що військових сил в Україну не вишле, хоча хоче зберегти головний голос у справі майбутнього України.
• Польський політичний клас (у чому Юраш йому секундує) вибудовує хохола бандеризму, а потім його завалює, забуваючи, що червоно-чорний прапор тепер не має антипольського характеру, а солдати, які під ним гинуть, воюють також і в нашому імені.
Ці подробиці, однак, у публіцистиці Юраша не з’являються, адже вони послабили б тезу, до якої так прив’язався її автор.
А мнимі спадкоємці Ґедройця і безмір їхніх провин? Трохи незручно про це нагадувати, але програма паризької «Культури» у питанні України (так само, як Литви й Білорусі) була шалено короткою й зводилася до права на самовизначення – права, яке Росія брутально заперечила. Направду трудно розгледіти у беззастережній підтримці України гріх чи наївність.
Київ не оцінив потенціалу ексгумацій жертв Волинської масакри.
А може, виявом вдячності були б саме ексгумації жертв Волинської масакри? Українська влада, тепер це добре видно, знехтувала її вибуховим потенціалом – або ж для потреб внутрішньої політики вирішила, що вигідніше буде грати на затягування часу.
Хоча минули десятиліття, залишається чинним спостереження Стефана Кісєльовського з «Людей в акваріумі»: поляки – це нація історична, нація, яка обожнює ексгумації та повернення до трагічного минулого. Тарнополь може тобі плутатися з Тарнобжегом, але ти маєш польський обов’язок відчувати духовний зв’язок із потрощеними останками, що спочивають під Луцьком чи Рівним.
На слово «Волинська масакра» навіть такий безжальний критик польськості, як Войцех Смаржовський, знімає шапку з голови й занурюється в задуму.
Цю міну Київ міг розрядити, тим більше що в момент, коли польські ексгумаційні роботи були зупинені, пошуки останків своїх солдатів часів Другої світової війни вели німці. Він цього не зробив, що виявляється прорахунком із далекосяжними наслідками. Інша річ – чи образ польсько-українських відносин був би інакшим, якби ексгумації почалися раніше. Бо існує і така можливість, що коли б навіть відкрити всі масові могили в Західній Україні, польський колективний нарцис кричав би: «замало».
Прецінь не випадково ексгумація жертв масакри в українських Пужниках проходить практично непоміченою – і мовчать про неї ті, хто найголосніше вимагав ексгумацій, зокрема президент Навроцький.
Поляки плутають Волинь із Вільнюсом, але страждають через червоно-чорний прапор на концерті Макса Коржа.
Клінічним прикладом колективного нарцисизму була реакція на концерт білоруського репера Макса Коржа. Червонo-чорний прапор на концерті спричинив, що моя країна впала в колективний амок. Колективне обурення, яке струсонуло поляками, коли побачили три, здається, прапори, – як виверження національного вулкана.
Масштаб реакції на східне «поґо» дозволяє припускати, що відбувся замах на польську державність, що ворожий українець хитрістю захопив не лише Національний стадіон, а й державні інституції, і під покровом ночі змінив у Польщі національну мову.
Виявилося, що вигляд червоно-чорного прапора на концерті розбиває тендітну психічну конструкцію Польщі на прах і змушує незагоєні рани знову сочитися. Особливо в тих, хто в Україні ніколи не був і кому Волинь плутається з Вільнюсом. На сполох, ворог біля воріт, Польща в небезпеці!
15 мільярдів злотих податків українці сплатили до польського бюджету минулого року.
І знову: факти тут не мають значення. Червонo-чорний прапор назавжди буде частиною польсько-українського протоколу розбіжностей, але ж існує чимала ймовірність, що Дмитро Дриганець, який таким прапором розмахував, не мав на меті образити польську вічно змучену душу. Можливо, його вибачення були щирими, а сам прапор асоціюється в нього не з Волинню, а з переповненими жертвами війни українськими цвинтарями.
Це не має значення. Читання коментарів польських патріотів під відео, в якому українець просить вибачення за свою поведінку, змушує задуматися. Це інтернетна масакра.
Цій істерії піддався – не вперше – уряд Дональда Туска, який у розпачливому пошуку підтримки намагається ловити антиукраїнський електорат, а принаймні підморгувати йому.
Мене, поляка, ображає колективна відповідальність, застосована до групи учасників концерту – наказ залишити нашу країну понад 60 особам за звичайне порушення порядку. Описана «Виборчою» депортація 18-річної Ангеліни до обстрілюваного Дніпра, де в неї нікого немає, за те, що вона перестрибнула через бар’єр на стадіоні, є проявом не сили польської держави, а її фундаментальної слабкості.
Польська держава не потрафить впоратися з Ґжеґожем Брауном, який безкарно порушує закон, проте показує велику рішучість, коли йдеться про санкції до учасників концерту.
Інакше кажучи: щодо сильних поводиться боязко, щодо слабких – жорстоко.
Колективний нарцисизм мається у нас тим краще, що політичне керівництво душами перейшло до правиці, яка чудово розуміє, якою мовою треба до нарциса говорити, щоб здобути його прихильність. Нарциса треба приголубити, сказати йому: бідолахо, знову зробили з тебе фраєра, знову використали, ошукали, домовилися поза тобою. А ти ж такий прекрасний, безкорисливий, із серцем на долоні.
Це одна з причин успіху Браунів, Менценів і Навроцьких, які відгодувалися на антиукраїнській пропаганді – підлій, але ж якій ефективній. Є така мова, яка до польського нарцисизму промовляє напрочуд добре. У ній має бути кров предків, має бути вкрадене іншими націями (колись це були лише євреї, тепер це передусім українці) право на найбільше страждання; мусять бути підлі змови ворожих сил, ведені поза нами.
Оскільки не склалася нарація про російсько-німецьку змову, з’явилася інша байка – про німецько-українські інтриги, що правого поляка мусить довести до серцевого трему.
Колись Польщу намагалися роздерти нацисти й комуністи, тепер її розбирають нацисти й бандерівці – ця фантасмагорія падає на вдячний ґрунт, ніби польський нарцис тільки й чекав, коли його ошукають ворожі сили.
Колективного нарциса, зануреного в історичне мислення, втупленого в давні кривди, що без кінця розплутує уявні й справжні обрáзи, чудово розуміє також (може, це й не надто складно) російська пропаганда.
Звіт Групи з питань дезінформації Комісії з дослідження російських і білоруських впливів не залишає тут ані найменших сумнівів, вказуючи, як влучно росіяни оцінюють колективний характер поляків. Замість того, щоб просувати Росію, вони роблять ставку на оповідь про занепад західної цивілізації, одвічну ворожість України до поляків, репресивний характер НАТО та Європейського Союзу, а також про Україну як державу-банкрут.
Хто тут є жертвою, а хто стоїть осторонь, хто платить найвищу ціну, а хто підіймає винищувачі, аби без перешкод завести їх на посадку, – уже не має значення.
Польський нарцис, втомлений війною (sic!), змучений, оточений ворожими силами, ніким не зрозумілий і самотній, забувши, що живе як у Бога за пазухою, саме на таку оповідь чекав. І тепер отримує її на таці поруч із головою українки, депортованої за те, що перестрибнула бар’єр під час концерту.
Michał Olszewski
Rosjanie zrozumieli, jakim językiem mówić do Polaków o wojnie w Ukrainie
Gazeta Wyborcza, 08.09.2025,
08.09.2025