Вважаю, що вони по-своєму розминулися у житті: Валерія Андрієвська, дружина філософа й публіциста Євгена Сверстюка, та Симона Бовуар, дружина філософа й письменника Жана-Поля Сартра. На перший погляд, це дві абсолютно різні жінки, і тим паче дружини. Втім у них могло би виникнути живе спілкування. І не тільки тому, що Андрієвська володіла французькою. І навіть не тому, що обидві були інтелектуалками.
Уляна Глібчук
1960 рік. Київ. Жан-Поль Сартр та Симона Бовуар у Києві. Симона гуляє Хрещатиком, який жахає її сталінським ампіром. У Симони тонке естетичне чуття, з яким не народжуються, а плекають у собі. Софійський собор урівноважує розчарування. Звісно, Симона не зрозуміла Києва 60-х. Києва, зігнутого у баранячий ріг після війни, голоду й Сталіна. Києва, де тільки-тільки почали вимовляли перші слова молоді шістдесятники. Надто молоді, аби 52-річна Симона їх почула. Коло її тодішнього спілкувань – Олександр Корнійчук і Ванда Василевська. Вони приймали французьке подружжя у себе вдома на Шовковичній 10. Симона про це згадує в автобіографічному творі «Сила обставин». У післявоєнні роки Корнійчук з Василевською були впливовою статусною парою. Цікавих деталей про спілкування Симона не фіксує. Вочевидь їх не було.
Травень 1964. Сартр і Бовуар знову в Києві. Цього разу на запрошення Миколи Бажана з приводу урочистого і помпезного святкування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Бовуар і Сартр входили до міжнародної делегації від ЮНЕСКО. Щодо мсьє Корнійчука, то його статусний рівень помітно знизився, і він уже не керував балом, як раніше. Та й Василевська доживала останні дні. Вона помре від раку легень в липні того ж 1964.
Невідомо, чому Симона вдруге приїхала до України. Чотири роки тому Київ її не зачепив за живе. Хотіла побачити щось нове чи просто виконувала ідейний обов’язок? Адже під впливом Сартра їй довелося відбутись і феміністкою, і соціалісткою. Ні те, ні інше як публічна реалізація та громадська активність Бовуар не приваблювали. Вона прагнула писати. Бути письменницею. Утім не все так просто. Сартр був шалено пасіонарним. Симона змушена не втрачати темп. Адже вона не погодилася на роль просто дружини. І врешті-решт не лише підтримала, але й розділила з ним його марнославство і ліві погляди.
Вони звикли подорожувати. Москва, Пекін, Гавана, Київ… Все нове, все дивне, однак з роками емоційні барви тьмяніють. Відчувала, що душа – не верблюжий горб, куди можна напхати чуттєвість на старість. Насправді її це тривожило. Багато чого уже не хотілося. В тому числі зустрічатися з українськими інтелектуалами. Вона любила невимушений богемний рух, а в Києві панував ритуальний офіціоз. Тож офіціоз взяв на себе Сартр. Він виступав у Спілці письменників, а згодом зустрівся в готелі з молодими літераторами Іваном Драчем, Ліною Костенко та Іваном Дзюбою. Після розмови у вузькому дружньому колі Ліна Костенко з сарказмом кепкувала з непринадної зовнішності французького екзистенціаліста. Про це безпосередньо маємо свідчення-спогад від Івана Драча. Вочевидь, на Сартра українські митці теж не справили позитивного враження. І, вочевидь, була про це розмова. Принаймні коротка. Вони з Симоною завжди обмінювалися враженнями.
– Як тобі українські письменники?
– Важко сказати… Якісь затиснуті, насторожені. Не такі, як Євтушенко.
По суті ніхто нікого не зрозумів і ніхто ні з ким не зустрівся. Можливо, якби вони, молоді й злоязикі, взяли під руку того Сартра разом із Симоною та й потягнули їх до Алли Горської на Рєпіна, тепер Терещенківська, то французький екзистенціалізм й українські шістдесятники не розминулися б. І якби до їхнього гурту приєдналися ще Іван Світличний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Сверстюк та Валерія Андрієвська, то Симона Бовуаар залишила б цілком інші спогади про Київ. Адже саме тоді розгорталася ганебна історія з розтрощеним вітражем Шевченка, над яким працювали Горська. Семикіна, Заливаха, Севрук. Власне, якраз до ювілейного 150-річчя Кобзаря. Без сумніву, Горська до офіційного канону шевченкіани, а заодно й до української дійсності внесла б кардинально іншу лепту. О так, питання мови… Як би вони спілкувалися? Та все просто. Психолінгвістка Валерія Андрієвська, яка володіла французькою, перекладала б.
У реальності все відбулося інакше. Бовуар і Сартр повернуться в Париж. Утім екзистенціалізм таки постукає у двері українських шістдесятників. Та ще й гучно. 1965, після перших арештів, і 1972, після другої хвилі арештів, кожен з них постане перед жорстким вибором. Однак зараз мова не про всіх, а лише про одну надзвичайну пару – чоловіка і жінку, Євгена Сверстюка і Валерію Андрієвську. Сверстюк називав дружину Ліляною.
Мій вибір теж не випадковий. Є у ньому якась химерна тактильність. Я живу неподалік від того простору, де жили вони. Я знаю їхні дороги й стежки Русанівки та Гідропарку. По-своєму це і мої дороги-стежки. Я знаю протоки Дніпра, якими вони плавали на човні у 1968-му. То був початок їхньої любові. Екватор між першими арештами і другими. І вже тоді закрадалась тривога, що їхній рай під загрозою, що цих любих стежок і Дніпра скоро не буде… Тому і мріялося виплисти у Чорне море, а потім далі й далі, аж до Нової Зеландії. То був образ ідеалістичного простору. Безпечного, вільного і щасливого.
А зараз трохи сухої хронології. 1972 року Євгена Сверстюка арештували. 1973 відбувся суд і вирок: 7 років таборів і 5 років заслання. У липні 1973 Євген вирушив етапом до Мордовії, а Ліляна поверталася додому на Русанівку. Поверталася з величезною і важкою, як земна куля, брезентовою торбою, яку власноруч пошила, укомплектувала необхідними речами і яку не встигла передати чоловікові до табору. Їхній маленькій Вірі тоді виповнилося 2 рочки. Вона гралася біля дому в піску, побачила маму і запитала: «Сьо татові не сподобався твій місок, а цього?» Мала ще не вимовляла добре усі звуки.
А далі почалось епістолярне життя. 600 листів впродовж 12 років. Сьогодні вони мають упорядковану форму у вигляді трьох книжок, які видало видавництво «Дух і Літера». І треба докласти зусиль, напружити уяву, аби прочитати листи, «писані синім крилом», і реконструювати по-справжньому епічну драму двох. Чоловіка і Жінки.
Панно з Тобосу, лиш Ти,
Може, почуєш псалом
I прочитаєш листи,
Писанi синiм крилом.
Це уривок поеми Сверстюка «Сервантес». Так, Євген Сверстюк був не тільки філософом й публіцистом, а й поетом. Утім саме час знову згадати Симону Бовуар. Скажу відверто, це опосередкована паралель. Пані Андрієвська і мадам Бовуар зустрінуться одноосібно у 1973. Вважайте, у ноосфері.
«В метро і трамваях читаю розкішний роман Симони Бовуар (геніально замішаний трикутник) – і нарешті починаю розуміти, що таке екзистенціалізм. Вчуся відволікатись від теорій і схем та дивитися на сьогохвилинний мент життя як мету у собі. Пише жінка, про жінку і про жінок. Пише просто геніально. Така увага до своїх найдрібніших і найтонших почуттів і переживань, на яку у нас просто немає часу».
Андрієвська прочитає все, що зможе прочитати з творів Симони Бовуар. Тобто її перший роман «Гостя», далі «Кров інших» і «Мандарини». Звісно, мовою оригіналу, тому що перекладів Бовуар не лише українською, а й російською в СРСР ще не було. Незабаром у часописі «Иностранная литература» з’явиться в російському перекладі роман «Очаровательние картинки». Його прочитає «на зоні» Сверстюк і не забариться поділитися з Ліляною враженням.
«Не бачу паростків нового сюжету – це криза жанру виродження. Талант може братися за цей жанр тільки тоді, коли вже перестав бути талантом».
Напевно, у цьому випадку Сверстюк мав рацію. На відміну від попередніх, це був роман, написаний не «синім крилом», а рукою немолодої і доволі втомленої жінки. В іншому випадку Євген взагалі безапеляційний: «Лянко, припини читати французькі романи». Реакція Сверстюка вимагає пояснення. Для нього були неважливими і нецікавими творчі рефлексії Бовуар про тілесність, сексуальну свободу і бездітність. Те, що сьогодні називають «чайлд-фрі». Тим паче в умовах його особистих досліджень. Тому що політичний в’язень, перекладач Гете і Рільке, шанувальник Гегеля і К'єркегора в лабораторних умовах мордовського табору влаштував жорсткий експеримент. Він досліджував себе в умовах тотальної зовнішньої несвободи. Його мета – свобода внутрішня. Панування над собою. В цій затятій боротьбі переплітаються усі його внутрішні «я»: і ніцшеанська надлюдина, і античний стоїк, і релігійний аскет. Сверстюк не втомлюється писати дружині, щоб та не надсилала йому зайвих речей. У перші дні на поселенні в Бурятії його спіткала ціла катастрофа. Шість посилок! Ледь не втратив себе… Звісно, я іронізую. Та й Сверстюк наче іронізує, але тільки частково.
«Гой, Лянко, це немислимо – шість посилок! Власне, я зовсім не думав починати життя в світі речей, і зберігаю сковородинський ідеал – все своє носити з собою. Я вже твердо знаю, що людині треба мало, якщо вона хоче панувати над собою».
До речі, Сартр теж мав досвід зовнішньої несвободи. Він прожив 4 роки в Парижі під окупацією гітлерівської Німеччини. І варто сказати, вони з Бовуар доклали зусиль, аби не зіпсувати собі смак до життя. Вони відвідували кіно, театри, виставки, тусувалися в улюбленому кафе «Флора». Звісно, недоїдали, ріпи стало значно більше, ніж м’яса, бо, як не крути, окупація. Проте Париж доволі безболісно тримав білий прапор. Повії швидко переключилися на німецьких офіцерів. Діти і крамарки з усмішками підбирали шоколадки, які в них кидали веселі німецькі солдати. Я не маю права кинути шоколадкою у Сартра, але письменник Андре Мальро цілком спроможний: «Сартр? Я з ним знайомий. Він ставив у Парижі свої театральні твори, які пройшли німецьку цензуру, в той час, коли мене катували в Гестапо».
Після визволення Парижа і завершення війни Сартр з головою поринув у політику і став великим другом СРСР, Китаю та Куби. Є чимало досліджень, чому французькі інтелектуали, в тому числі Сартр й Бовуар, стали «корисними ідіотами» для комуністичних диктаторів. У будь-якому разі, вони зробили свій вибір. Тоді як Сверстюк, за плечима якого вже були 7 років Мордовії, писав Ліляні:
«Не пробуй робити вибору там, де вибір зроблено в принципі – згода з власним сумлінням; відомі 3 спокуси нечистого, що явився перед Христом у пустелі, позбавлені драматичної напруги тому, що Христос не допускав їх до серця, а відмітав, як болотяні бризки. Головне для живої істоти – не допустити себе на слизьку грань, де крах і божевілля».
Наприкінці 1983 Сверстюк повернувся з тюремної Одисеї до Києва. Радянський колос уже непомітно хитався на глиняних ногах. Незабаром він впаде і Сверстюк на власні очі побачить результат свого безнадійного вибору – Україну. Щодо Валерії Андрієвської, то вона теж відбула 12-річний термін дружини-політв’язня. Чи був у неї вибір? Звісно, на допитах в КДБ їй дуже прозоро на це натякали. Утім слова нещасна жіноча доля або ж навпаки героїчна жіноча доля їй не личать. Їй більше до лиця золота пектораль, яку вона одного разу реально вдягнула. Щоправда, то було в іншому житті, у 1971. Саме тоді їхній товариш, дослідник скіфських курганів Борис Мозолевський розкопав Товсту могилу. Вони були першими, кому знаменитий археолог показав скіфське золото. Не дивно, що Сверстюк у таборових листах називав дружину королевою. І справді: вона виховала доньку, не втратила фахової праці в Інституті психології ім. Г. Костюка і реалізувала себе як науковиця. Так, ніби реально володіла якоюсь незбагненно величною силою, яка частково обеззброювала ворожий світ. Позбавляла отрути всіх тих змій і павуків, яких вони з Євгеном у мріях намагались уникнути в ідеалістичному просторі Нової Зеландії. А головне, Ліляна стала чітким орієнтиром для втомленого каторжанина. Того, хто у боротьбі за внутрішню свободу, поступово втрачав контури реального світу. І по-своєму зрікався його. Ще трохи, пів року, пів кроку і… Дружина йому не дозволила.
05.11.2024