Кінець історії

36 років тому американський професор Френсіс Фукуяма написав статтю «Кінець історії?», яку згодом перетворив на книжку. Цей текст можна вважати одним із найбільш невдалих прогнозів у світовій політичній науці. Американський мислитель сприйняв крах комунізму в його протистоянні з демократичним світом за кінець світової історії і вирішив, що якщо навіть у Радянському Союзі приймають ліберальну демократію як вершину цивілізаційного розвитку, то про які майбутні конфлікти взагалі може йти мова?

Фукуяма багато чого не бачив і не розумів. Він не усвідомлював, що в останні десятиліття існування Радянської імперії – точніше, після Другої світової війни – вона функціонувала виключно як російська шовіністична держава, в якій комуністична ідеологія була радше обгорткою, ніж суттю режиму. Він не міг уявити собі збереження комуністичного Китаю в симбіозі з ринковою економікою і того, що в цій країні комуністичний лад і капіталістичні механізми співіснуватимуть із національними амбіціями та імперськими прагненнями.

Втім, я не став би дорікати американському інтелектуалові за нерозуміння процесів, що відбувалися в Європі та Азії. Це ніколи не було сильною стороною американської політичної думки – особливо коли йшлося про авторитарні режими, в яких ці інтелектуали не жили й сутності яких просто не могли збагнути. Помилка Френсіса Фукуями з «кінцем історії» – це природна помилка щирого західного мислителя, на якого не можна покладати серйозну провину.

Навіть нам, тим, хто жив тоді у Радянському Союзі, було важко повірити, що після краху комунізму історія продовжиться як завжди – з конфліктами, війнами й ненавистю. Адже знищення найбільшої тоталітарної імперії у світі породжувало сподівання, далекі від тверезої оцінки реальності.

Однак сьогодні здається, що ми опинилися перед справжнім кінцем історії. Кінцем історії ліберальної демократії. Те, що відбувається у Сполучених Штатах, змінює світ набагато глибше, ніж колись крах Радянського Союзу.

Від Радянського Союзу ніхто й не очікував чогось виняткового. Це була авторитарна держава з маргінальною економікою й убогим населенням, відірваним від досягнень сучасної цивілізації. На момент свого краху комунізм уже давно перестав бути ідеологією, якій симпатизували мільйони по всьому світу. Він показав свою неефективність і зарозумілість. Так, участь Радянського Союзу у розгромі гітлеризму після Другої світової війни на певний час створила ілюзію його моральної переваги навіть серед тих, хто ніколи не підтримував комунізм. Але вторгнення до Угорщини та Чехословаччини і те, на що СРСР перетворив Центральну Європу, остаточно знищили ці симпатії. На момент розпаду Радянського Союзу навіть італійські, іспанські чи французькі комуністи дивилися на нього як на країну з минулого.

Зі Сполученими Штатами було зовсім інакше. Ще до світових війн їх сприймали у Старому світі як країну мрії – притулок для тих, хто не знайшов свого місця в Європі чи Азії. (До речі, батьки Фукуями були саме з таких людей.) Американська мрія – це були не просто слова, це була реальність. Це були хмарочоси, наукові прориви, нова культура й вільні громадяни. Європейці були готові закривати очі на расову сегрегацію, бо самі жили на континенті з хронічними національними конфліктами. Готові були не помічати мільйонів прихильників тоталітарних релігійних сект – бо й у самій Європі релігійні інституції все ще зберігали значний вплив.

Після Другої світової війни США перетворилися не лише на країну мрії, а й на символ демократії. Країну, яка переконувала інших, що саме ліберальна демократія, толерантність і права людини – шлях до процвітання держав, народів і кожного окремо. А американці це робили з таким завзяттям і з такою готовністю бути учасниками змін в інших суспільствах, що їм щиро вірили.

Тому шок був ще більший, коли виявилося, що новий президент США та його найближче оточення готові зректися цієї ролі.

Від Радянського Союзу не чекали надто багато. Сподівалися, що Росія стане звичайною демократичною країною між Європою й Азією. Так, це були наївні очікування, але не завищені. Швидке перетворення Росії на цивілізаційне чудовисько переконало нас у тому, що не лише комунізм був джерелом усього жаху, який десятиріччями відбувався на її території й у підкорених більшовиками країнах.

А от США були нашим справжнім прапороносцем. Прапороносцем ліберальної демократії. Тією державою, на яку рівнялися всі. І яка сама себе призначила на цю роль. Витрачала сили, ресурси, життя своїх громадян, аби залишатися символом нашої надії. А тепер говорить, що вона ніякий не прапороносець і що ми всі її обкрадали в той час, коли вона гордо несла свій прапор. Прапор, який ми вважали спільним.

Це гірко. Бо у світі, де США – не прапороносець ліберальної демократії, ми ще не жили. Ми були впевнені. що свобода, демократія і права кожного мають сильного захисника. А тепер цей захисник фактично відрікається і від нас, і від себе самого. І жити в такому світі незатишно.

Але доведеться. Доведеться, якщо ми насправді хочемо дійти до того справжнього кінця історії, про який писав Фукуяма – світу взаємної поваги і спільних цінностей. Адже на відміну від тих, хто сьогодні переміг у США, ми точно знаємо – це справжній і справедливий світ. І за нього варто боротися.