Марія Крушельницька та Йожеф Ермінь: перетин музичних світів на фортепіанному речиталі
Нещодавно своє 90-річчя відзначила славетна українська піаністка та педагогиня Марія Крушельницька – постать, що власними руками формувала музичну культуру України. Як виконавиця, вона дала голос українським композиторам, які через переслідування радянської влади могли промовляти лише музикою; вона заклала виконавські традиції, котрі й сьогодні залишаються орієнтирами для піаністів. А як педагогиня – передала цю місію своїм учням, забезпечивши їх усім необхідним як з професійної, так і з духовної, ідейної сторони.
Марія Крушельницька зробила все можливе, аби її діяльність дала якнайбільше плодів: вона активно концертувала, фіксувала свою гру в записах, викладала – навіть двічі була ректоркою Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка.
У Марії Тарасівни було чимало учнів і, звісно ж, тих, які особливо припали їй до душі – серед названих нею студентів фігурує ім’я Йожефа Ерміня, відомого українського піаніста та педагога Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. За спогадами піаніста, в основі педагогіки наставниці була робота над звуком, фразуванням і образним змістом музики. А також він пригадує, що Марія Крушельницька мала індивідуальний підхід до своїх студентів: вона обирала для них програму, що відповідала їхнім темпераментам та особистісним рисам.
Цього разу, на концерті-присвяті до 90-ліття української піаністки, що відбувся 5 лютого у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика, Йожеф Ермінь продемонстрував підбір програми за подібним принципом, враховуючи як співзвучні за духом та улюблені твори його викладачки, так і власні музичні вподобання.
Покора перед величністю і красою музики
Концерт відкрили три пісні Ф. Шуберта: «Ґретхен за прядкою», «Троянда», «Мандрівник» (аранжування для фортепіано соло) та Ф. Шуберт — Ф. Ліст «Млинар і потічок». Без жодних вагань та довгих налаштувань піаніст розпочав свій речиталь музикою Шуберта – щирою пісенністю, світлою і тужливою водночас. У цій музиці чільне місце посідала мелодія – і не лише тому, що це характерна риса шубертівського письма, а й тому, що піаніст настільки вправно диференціював голоси, віддаливши акомпанемент, що мелодія навіть у найгустіших нетрях підголосків була виразно виспівана.
Можливо, Марія Крушельницька так любила музику Шуберта, бо близькою їй була його світла душа та драматична доля. Марії пощастило народитися у винятково інтелігентній родині, серед акторів, письменників, поетів, вчених. Однак чи дійсно можна було бути щасливим членом української мистецької родини, коли радянська влада вживала всіх заходів, аби стерти такі сім’ї з лиця землі? Батька Марії Тарасівни стратили. За словами української музикознавиці Наталії Кашкадамової: «Психологічний слід цієї трагедії завжди присутній у її мистецтві».
І навіть попри заслання у 1935 році в Курськ після страти батька – вимушену розлуку з близькими та Батьківщиною – Марія Крушельницька завжди підтримувала в собі вогник життя і палке почуття до музики, зокрема української. Її інтерпретації вирізнялися масштабом, драматизмом, небайдужою інтонацією, впевненим трактуванням сенсів, які вона знаходила поміж нот. Микола Колесса відзначав, що піаністка «відчуває якусь ніби покору перед величністю і красою тої музики, яку грає».
За словами Йожефа Ерміня, його дуже стимулювало те, що Крушельницька не лише навчала, а часто виступала в ролі виконавиці. Тепер піаніст є тим, на кого рівнявся, ким надихався: він, як колись Марія Тарасівна, вправно поєднує викладання та концертну діяльність. Вражає, як, попри напружену педагогічну роботу, гра Крушельницької у період її виступів, і теперішня виконавська майстерність Ерміня зберігаються на такому високому віртуозному рівні, який піаніст продемонстрував наступним відрізком програми.
Віртуозний та інтелектуальний піанізм
Там, де є музика Ліста – там є віртуозність. І цей концерт не став винятком, хоч ця технічна майстерність не була надто показною. Йожеф Ермінь вкотре довів, що в ньому гармонійно поєднуються риси піаніста-віртуоза та піаніста-інтелектуала, які часто вважаються різними, майже протилежними полюсами. Кожен з обраних творів: Р. Шуман – Ф. Ліст «Присвята», Р. Вагнер – Ф. Ліст “Марш до приїзду гостей” з опери «Тангойзер», Ф. Ліст Полонез № 2, містив у собі різні технічно складні виразові засоби: дрібні ноти, насичену акордову фактуру, поліфонічні переплітання. І ці техніки справді були лише інструментами, які Йожеф не підкреслював ефектними рухами, аби навмисне продемонструвати свою майстерність, – ні, він природно (а тому інколи не помітно) застосовував їх суто заради музичного змісту, вищої ідеї, у яку був повністю занурений. Цей акцент на змісті, образності музики був визначальною рисою у педагогіці Марії Тарасівни.
Іншим надважливим аспектом її навчальних та виконавських принципів було пропагування української музики. Це ще одна нитка, яка з’єднує викладачку та її учня, – нитка, що продовжує тягнутися через покоління, зберігаючи традицію. Українська музика була присутня в кожному концерті Марії Крушельницької, часто складаючи половину її програми. Унікальна річ, яку вона реалізувала в несприятливі радянські часи, – монографічні концерти, присвячені творчості одного українського композитора. Серед них були: В. Косенко, В. Барвінський, М. Колесса, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський, Л. Ревуцький.
Крушельницька мала за щастя особисто спілкуватися з авторами її концертних програм, ставала першовиконавицею їхніх творів і таким чином пізнавала внутрішні світи українських композиторів. Вона створювала їхні психологічні портрети, які відігравали ключову роль в інтерпретації піаністки. У часи, коли піаністка виконувала сонату Ревуцького, їй запропонували прийти до нього додому і зіграти. Вона згадує, що композитор був надзвичайно делікатний і прихильний до неї. І хоч вона так і не грала, оскільки він був «не дуже у формі» – те спілкування і ті особистісні риси, які підмітила Крушельницька, стали визначальними для її трактування.
У програму концерту Йожеф Ермінь включив ту ж сонату Ревуцького та Гавот Лисенка – твори, які він опановував, навчаючись у класі Марії Тарасівни. Вони, схоже, стали центральною віссю концерту, адже були нерозривно пов′язаними з їхньою спільною історією.
Полярність музики Ревуцького і Лисенка
Поривчасто, драматично і водночас емоційно врівноважено, відсторонено. Соната Ревуцького у виконанні Йожефа Ерміня постала одкровенням – глибоким, але без надмірної емоційної експозиції. Музична тканина була наче живою – здавалося, що вона має власні нервові закінчення, які реагують на кожен дотик піаніста.
Натомість жваво, легко та яскраво зазвучав Гавот Лисенка. Зовсім інша музика, що постала в зовсім іншому світлі. Здавалося б, очевидна річ – різні твори й мають звучати по-різному. Але річ не в тональних чи фактурних відмінностях – це вже закладено композитором. Головне – піаніст продемонстрував стильовий контекст твору, проникнув в психологічне ядро автора та його інтенцію. І тоді все змінилося: дотик до клавіші, мислення, емоційний стан.
Тож контрастне зіставлення творів двох українських композиторів виявилося дуже влучним – і як спосіб продемонструвати виконавську майстерність, і як підтвердження переконання Марії Тарасівни у багатостилевості української музики.
Це важлива теза, яку Марія Крушельницька усвідомила набагато раніше, ніж більшість із нас: не можна узагальнювати українську музику, зводити її до одного стилю. Вона мала на увазі навіть ті відмінності, що були між сучасниками: «Не можна грати Людкевича як Косенка, Барвінського як Колессу», – вони різні індивідуальності, яких, як казала Марія Тарасівна, об’єднувало українство. І цей її великий дар – уміння передати у своїй інтерпретації найтонші особистісні риси композиторів, — відчутний і в її учня Йожефа – як у його виконавській діяльності загалом, так і конкретно в цій програмі.
Окрім цього, піаніст успадкував від Марії Крушельницької дослідницько-інтерпретаторський інтерес – до гри творів сучасників, які ще не мають усталеної виконавської традиції: «... саме Крушельницька вплинула на моє ставлення до української музики, проте я пішов далі по хронології — виконую музику сучасних українських композиторів». Власне переконливим проявом стильової майстерності піаніста, його місії у формуванні виконавських традицій української музики та її пропагуванні стало звернення до творчості Валентина Сильвестрова.
Метафізичність Сильвестрова
У межах концерту Йожеф Ермінь двічі виконав музику Сильвестрова – всередині програми, зігравши його сім п’єс, і в кінці – на біс прозвучав твір «Вісник». У найприродніший спосіб Йожеф Ермінь використовував найтонші можливості виконавського апарату, таким чином даючи інструменту зовсім нове, сакральне звучання. Відчувалася свобода висловлення – звільнення від виконавських канонів. Як зазначає сам Ермінь: «...свобода — це найважливіша складова у розвитку митця».
Таку незалежність завжди мала в собі й Марія Тарасівна, адже з розповідей Наталії Кашкадамової відомо, що хоч Крушельницька намагалася дуже глибоко вникнути в стиль композитора та зжитися з ним, – вона ніколи повністю не підкорялася йому, а завше залишалася собою. Тож коли Марія Тарасівна знаходила своє трактування, то була в ньому переконана – і саме в цьому полягала сила її впливу на слухачів.
Перед виконанням твору на біс Йожеф Ермінь висловив подяку своїй викладачці та представив, як своєрідний музичний дарунок, твір «Вісник», що є лейтмотивом до “Реквієма для Лариси”. Музика, пронизана невагомістю, змальовує образ ангела, якого, за словами Ерміня, бачив Сильвестров. Тож виконання даного твору стало ніби відправленням цього ангела до Марії Тарасівни, аби він завжди охороняв її ,– це власне й було бажанням піаніста. Так, у приглушеному світлі, у відлунні тихих прозористих звуків фортепіано, що м’яко осідали на душі слухачів, завершився речиталь Йожефа Ерміня, присвячений 90-річчю його музичної наставниці, видатної піаністки – Марії Крушельницької.
Наприкінці виступу Ермінь сказав: «Дякую долі за щасливі творчі роки навчання в Крушельницької. А найважливіше — дякую за те, що я досі граю. Вона спричинила мою любов до професії, настільки прищепила мені любов до цієї справи, що я з нею не можу розстатися. І це — найбільший подарунок долі».
Фото: Едуард Іванюшенко.
17.02.2025