XI. Оксана і Данило Струки

Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

Одною з найцікавіших постатей, яку я пізнав у вільному світі, був Данило Гусар-Струк – професор університету в Торонто, головний редактор п’ятитомної «Encyclopedia of Ukraine»», послідовник Володимира Кубійовича. Його дружина Оксана запросила мене на вишукану вечерю з прекрасним червоним вином, великим знавцем якого був її чоловік. Він щороку купував собі довідник про французькі вина й орієнтувався, коли чому і яке вино варто купувати і пити.

Стіни їхнього помешкання були завішані творами живопису та графіки. Вперше я побачив у будинку так багато скульптури. У спальні мені показали ряд моїх ліноритів, які вони придбали ще двадцять років тому. Гравюри пожовкли. (Тоді ми не мали ще доброго безкислотного паперу. Пізніше я вже друкував свої роботи на папері «Fabriano»). Данило Струк розказував мені, що коли він занурився у поезію Ігоря Калинця, то сам перестав писати вірші.

При вечері я оглядав картини, і мені пояснювали, де хто зображений і хто кого малював. Я звернув увагу на один дуже кольоровий портрет гарної жінки. Оксана сказала:

– Це моя тітка Дарка Сіяк, дружина Кубійовича.

– Але ж Дарка Сіяк – моя тітка.

–  Отже, ми родичі. Вона мені не раз казала, що колись познайомить нас зі своїм племінником. Ось і познайомила.

На десерт, коли я куштував різноманітні французькі сири і попивав вино, Данило Струк оповідав мені про свою родину. Його батько, Євстахій Струк, після приходу радянських військ у Галичину 1939 р. отримав посаду проректора медичного інституту у Львові, а у 1941 р., коли німці почали наступ на схід, а Червона армія відступала, почалося масове нищення українців у містах Галичини. У Львові НКВД заарештувало 50 студентів медінституту. Довідавшись про це, тато наказав усіх негайно відпустити. І коли енкаведисти приїхали їх забирати, то сторож сказав, що йому прийшов наказ від проректора всіх відпустити.

Євстахія Струка заарештували, і про нього більше нічого не було чути. Коли Львів окупувала німецька армія, то відкрили в’язниці, в тому числі і в’язницю на Лонцького. У підвалах люди знайшли масу трупів, серед них і Євстахія. Він був увесь посічений і порубаний. Його впізнали за клаптиком вбрання.

1944 р. до Львова почала наближатися Червона армія. Мати Данила, як і багато інших українців, вирішила, що вдруге під тією владою жити не хоче, і подалася на захід. Ще хлопцем він мріяв помститися за батька і вирішив стати генералом та повести війська на Радянський Союз. В гімназії на лекціях з давньої історії на нього звернув увагу вчитель Томас Думарей. Сталося це тоді, коли він читав лекцію про Київську Русь. Він представляв учням зросійщену версію: мовляв, Київська Русь – це початок Росії і т. д. Тоді Данило Струк підняв руку і сказав, що все це неправда. Вчитель був заскочений, але відповів, що коли Данило знає правду, то на наступній лекції зможе сам вчити клас. Наступного дня хлопець узяв мапу України і цілу годину представляв правдиву історію Київської Русі як початку Української держави. Розповів, як щойно після розпаду на удільні князівства північні князі в погоні за київським престолом знищили Київ. Говорив про занепад Києва через монгольську навалу і про те, як зростало тоді північно-московське князівство, ставши початком Росії. З того часу вчитель і учень заприятелювали. Данило Струк зізнався Думарею, що мріє відплатити за батькову мученицьку смерть. Той не перечив, тільки, усміхнувшись, сказав, що можна помститися і не вживаючи сили: «Помститись можеш тим, що будеш висвітлювати правду про Україну, бо цей світ дізнається про неї тільки з брехливих російських інтерпретацій». Учитель переконав хлопця піти на славістику і вже з наукових позицій говорити в світі про Україну. Так Данило Струк пішов учитися до Гарварда. Його п’ятитомна «Енциклопедія України» англійською мовою була визнана найкращою пра­цею з українознавства за всю історію.

Незабаром Оксана і Данило приїхали до Києва, а потім і до Львова. Ми їх зустріли на двірці, і вони зупинилися у нас. Данило мав зустріч з начальником Служби безпеки у Львові. Чиновник сказав, що у справі Євстахія Струка вони не володіють жодною інформацією.

Ми ознайомили гостей зі Львовом та його околицями. Поїхали до Крехова, показали дерев’яну церкву й ікони XVI ст. в ній. Монастир тоді щойно відбудували, і ми вирішили в монастирському саду перекусити. Посідали на дерев’яні лавки, і Любка на столі розгорнула їжу. «Таке все смачне, – казав Данило, –  але нема вина до цього. На другий рік мусите приїхати до Франції, і ми собі помандруємо сільськими дорогами, на узбіччі яких є місця для відпочинку. Там також будемо перекушувати, але вже з сирами та винами».

Біля Жовкви на старому цвинтарі ми побачили вирізаного з дерева ангела, який грає на трубі. Його підкинули до дерев’яної церкви і сперли до зруба. Та до церкви його не взяли, бо був католицьким. Тому він мок на дощі. «Бачиш, Даню, сказав я, – стопроцентова барокова фігурка XVIII ст. лежить. Хіба таке чудо ти можеш побачити у Франції під церквою? Скидай куртку, загорни його і неси до авта». Тепер цей ангел висить у нас в куті під стелею, і ми завжди, дивлячись на нього, згадуємо Данила.

Потім ми здійснили зі Струками маленький тур по Карпатах. Поїхали до Коломиї, а далі до Пістиня, де показали гостям чудесну дерев’яну церковцю, до якої треба було іти через ріку по кладці на линвах. Вертаючись до авта, в першій хаті купили стару гуцульську миску. Гості були такі задоволені побаченим, що ми стали ходили з хати до хати в надії купити ще кілька мисок і незчулися, як почало вечоріти. Більше нічого ми не надибали, тож поїхали до Косова. Там також ночувати не було де. Лише в Кутах ми знайшли старенький обшарпаний готель. Не було світла. Була вільна лише одна кімната, але ми тішилися, що є де переночувати. А вранці Оксана каже, що щось їй зле спалося, щось її там муляло. Дивимося – а то зернята з яблук. Ми сміялися, що вона як принцеса на горошині. Подивилися ми на постіль – та аж чорна, невідомо, коли прана. А на фігурних дверях, помальованих білим ще перед війною, Даньо зауважив купу дірок.

–  Богдане, можеш ти мені пояснити, чому вони такі зрешетовані?

– Я думаю, що шофери-дальнобійники лежали на цих ліжках і кидали в двері ножами, – така забава.

У Львові Данило Струк познайомив мене з трійкою Бу-Ба-Бу. Пізніше, коли я створив серію ліноритів на тему Страстей Христових, Віктор Неборак до кожної гравюри написав чотири рядки своєї поезії. Втілюючи свій задум, я ставив собі питання: чи можливо сьогодні розіп’ята Христа? Чи хоч трішки ми змінилися? Чи зробили б ми якусь спробу спротиву чи сьогодні знову байдуже спостерігатимемо, як розпинають тих, хто приносить себе в жертву заради нас? Чи сьогодні також стоятиме маленьке коло людей біля Того, кого знімають з хреста, і лише одиниці оплакуватимуть Його?

Віктор Неборак зрозумів мене, і його поезія дуже вдало перегукується з моїми роботами. Це була наша присвята найсвітлішій постаті руху «шістдесятників» – Іванові Світличному. Данило Струк зробив переклад тих віршів на англійську мову.

1994 р. приїхав до Парижа. Оксана і Данило зустріли мене на площі біля Лувра. Трошки повозили мене по середмістю, і ми поїхали до Сарселя – містечка біля Парижа, де є садиба Наукового товариства ім. Шевченка. Від вулиці паркан з великими кованими воротами, гарне подвір’я перед великим поверховим будинком, за яким величезний сад, на одному боці якого також  поверховий будиночок для гостей. Сюди Струки  щоліта приїжджали на вакації, і тут у величезній бібліотеці Данило продовжував працювати над своєю енциклопедією. Ніхто ніколи йому за це не платив. Це була його посвята українській справі.

Оксана приготувала розкішну вечерю з французьких страв, а Данило показав мені колекцію вин, яку він зібрав для мене. На другий день мене повезли до Лувра. Потім ми троє мандрували Парижем, оглядаючи різні музеї та галереї, а ввечері повернулися до Сарселя. Можна лише собі уявити, як приємно я проводив час у Парижі, де Оксана ще водила мене до люксусових склепів із сирами не менш ніж 450 ґатунків. Щоразу ми вибирали нові сири, щоб насолодитися їх чудовими смаками. Потім до міста я вже їздив електричкою сам. Та оскільки ми всі любимо пригоди, їм спало на думку погостювати зі мною у Швейцарії. Там у Женеві мешкали Зоя Лісовська та її чоловік Олег Нижанківський – моя родина. Вона – мисткиня, він – оперний співак. Подружжя колекціонувало старожитності, тож зустріч обіцяла бути цікавою. Лиш одне трохи затьмарювало нам радість: я не мав візи до Швейцарії. Щоб легально її отримати, потрібно було багато часу. Отже, Данило з Оксаною вирішили: їдемо нелегально. Вони обоє часто навідувалися до Женеви і казали, що знають вузеньку дорогу в горах, на якій ніколи не бачили сторожі. Отож їдемо. Ми вже в горах, до Швейцарії вже близенько. Легко сутеніє. Ми обговорюємо, що приготують нам на вечерю, вже відчуваємо, як ми це все смакуємо з вином. Перетнули швейцарський кордон. Я підняв руки вгору, і ми всі закричали: «Є!». Швейцарія, гори, недалеко видно розкішне село... І тут за закрутом з’явилася будка. Виходить патруль. Перевіряють документи. Їхні паспорти нормальні. Я показую свій – просять вийти з авта. Ми здивовані: «Що, хіба Шенген тут не діє?». Кудись дзвонять і чемно просять повертати назад. Єдина моя втіха, що в Швейцарії я все-таки був і навіть ступав ногою на цю землю. Даньо сказав, що я маю «пеха». Він найбільше засмучений, голодний. А ще якихось кільканадцять кілометрів – і ми мали би чудову вечерю у приємному товаристві!..

Треба дати знати, що ми не приїдемо. Заїхали в якесь село. Все вже зачинено, але в якомусь тютюновому склепі купили картку і телефонуємо. Зоя каже, що недалеко є містечко, де живуть їхні родичі, і ми можемо там переночувати. Вже ніч. Знаходимо родину, розказуємо про свої пригоди. Нам стелять ліжка, щось там перекушуємо, а господиня дому каже мені: «Я завтра перешмугелюю (переправлю – Б. С.) вас. Спіть спокійно, все буде гаразд. Я часто їжджу через кордон, і мене там знають».

Раненько встаємо. Я сідаю на заднє сидіння, спереду господиня дому за кермом, а збоку її чоловік. Струки на своєму автомобілі їдуть за нами. Під’їжджаємо до кордону. Наше авто сповільняє ходу, наша пані весело махає рукою, і... нас не зупиняють. Я знову в Швейцарії! Ідемо ще кілька кілометрів. Легкий туман, гори, на шосе нікого немає. Наші авта зупиняються, я пересідаю до Струків. Маю враження, ніби в якомусь кінофільмі про шпигунів. Приїжджаємо до Женеви. Нас вітають, цілуємося. Всі щасливі. Весь день ходимо по місті, а ввечері сидимо за столом, обмінюємося враженнями, їмо і п’ємо вино до пізньої години.

На другий день їдемо в Альпи – там Зоя і Олег мають хату. В горах на висоті двох кілометрів цікаві села: будинки з каменю, навіть дахи вкриті тонким каменем. Всюди дотримуються стилю. Навіть у такому віддаленому селі не можна собі хату покрити черепицею чи бляхою. Вузенькою асфальтовою доріжкою під’їжджаємо до їхнього «шалє». Панорама неймовірної краси. Олег каже, що я повинен зателефонувати Любці. Я здивований: «Як? На такій висоті в горах є телефон?». – «Є». Набирають номер нашого телефону:

–  Любцю, я в Швейцарії. Чудо!

–  Богдане, дзвонили до нас Патики. Вони завтра будуть в Парижі і просили зустріти. Добре, що ти подзвонив. Я тебе прошу, зустріньте їх.

Чудо закінчилося. Я знав, що вони мають приїхати. До Франції їх запросив Мітя Вайцнер. Я говорив Ромі, що ми можемо їх зустріти в Парижі, але ж треба було нас попередити, а не так раптово. Говорю про новину Данилові, а він на то:

– Я не поїду.

– Але що вони будуть робити в Парижі без нас?

–  Це мене не обходить.

Данило вперся. Ледве я його умовив. А ми ще так багато про що мали собі тут в горах поговорити, а в Женеві ще докладніше оглянути велику колекцію коптських срібних хрестів Олега Нижанківського...

Раненько ми виїхали. Вже не добрими сільськими дорогами, а автострадою з максимальною швидкістю мчали ми до Парижа. Даньо був стеклий,  не розмовляв. Настрій у всіх був поганий. Ми наближалися до французького кордону, а до Франції мене могли не впустити: я мав лише одноразову візу. Кордон. Ми помалу в’їжджаємо до Франції – нас не зупиняють. Пощастило. Ще півдня ми мчали нудною дорогою автостради, де майже нічого не видно.

Біля Лувра, на площі Concorde, Струки мене висаджують, а самі їдуть до Сарселя, щоб залишити там Оксану, бо машина маленька, всі не помістяться. Я тим часом бачу, як підходить автобус. Люди висідають. Появляються Рома і Влодко Патики. Я ховаюся за колону, щоб трохи їх налякати. Вже всі розходяться, а вони розгублено оглядаються довкола.

Я ще трохи почекав і з’являюся. Вони дійсно мали чого перелякатися: жодної мови не знають. Вже вибиралися сідати на той самий автобус і їхати назад.

Скоро приїхав Данило, і ми вирушили до Сарселя. Там чекала нас з обідом Оксана. На мою думку, ніхто не може зрівнятися з нею в мистецтві кулінарії, і не тільки тоді я так думав, але й сьогодні, вже знаючи Оксану двадцять років, я не змінив своєї думки. Вона цінитель і знавець трьох кухонь: французької, китайської та італійської. В її товаристві можна жити. Даньо приніс вино, ми всі розслабилися, і вечір в такій приємній компанії був чудовий.

Менше ніж за тиждень ми відправили Патиків до Montpellier, де їх чекав Мітя Вайцнер. Струки поїхали в подорож по Франції, а я залишився в Сарселі сам. За той час домовився з месьє Christian Siret, що буду на другий рік мати виставку в його галереї.

А влітку я зустрів Оксану і Данила в Мукачеві. Вони з Парижа поїхали випозиченим автом до Пряшева зустрітися зі своїм приятелем Миколою Мушинкою. До України страхова фірма Франції не давала дозволу їхати, і вони були змушені сісти на автобус і поїхати на Закарпаття, а звідти я вже через Хуст і Рахів привіз їх до Дземброні. Любка з малим Теодором, якому виповнився майже рік, вже чекали нас. Зустріли гостей з повною мидницею чорниць. Струки були просто приголомшені: на Заході пластикова пачечка чорниць коштує 3– 4 долари, а тут ціла мидниця! А потім ми піднялися на присілок Степанський, звідки вони побачили цілу панораму Чорногори – від Попа Івана до Говерлі. Данило навіть сльозу пустив від зворушення, казав, що аж тут побачив, що таке Карпати. А на вечерю Сяня за своїм рецептом на багатті у великій пательні смажила правдиві гриби, які Любка назбирала. На то смаження пішло все наше масло, а до того Даньо витягнув пляшку французького вина. Гості казали, що такі смачні речі вони у Франції собі не можуть дозволити. А ще вони дістали масу задоволення, коли ми взяли їх, щоб зателефонувати до Львова. В селі був лише один телефон – у секретарки сільради Андрєєвої. Це був єдиний зв’язок із зовнішнім світом. Привітна і доброзичлива особа. До неї завжди можна було зайти, і вона старалася помогти, що було в її   силах. Знімала слухавку:

– Це Верховина? Верховина? Не чую. Верховина?

– Дайте Косів! Погано чую. Косів?

– Ні, це Верховина.

– Верховина, дайте Косів.

– Щось погано зі зв’язком.

І тоді Андрєєва давала слухавку, щоб ми далі самі дзвонили. Треба було, щоб Косів дав нам Львів, а ми до Косова не могли додзвонитися. Так сиділи біля телефону близько години. Кілька днів ходили і жодного разу так і не додзвонилися. Це було літо 1995 р.

Восени я без проблем отримав у французькому посольстві візу до Франції, хоча моє запрошення було лише на бланку галереї без жодних печаток. Наприкінці листопада я вже був у Парижі. Галерея була у Palais Royal навпроти Лувру. Ми цілий вечір наклеювали адреси на конверти. Запрошень було 500. Вже вночі ми кинули їх до поштової скриньки а зранку довідалися, що пошта не працює: почався страйк. Демонстранти заполонили всі вулиці Колонам, здавалося, немає кінця. Потім зачинилося метро, зупинилися електрички, потяги, і врешті перестали літати літаки на внутрішніх лініях. На відкриття моєї виставки 1 грудня майже ніхто не прийшов. Зачинилися музеї і частина галерей. За перші сім днів ніхто нічого не купив, і месьє Siret запропонував мені ще на тиждень продовжити виставку, тобто заплатити ще 500 доларів, на що я відповів, що я не вар’ят. Тоді він продовжив її вже за свій рахунок. Мені ж усе це виглядало безнадійною затією, і зранку до вечора я бродив по місту, тішачись, що я в Парижі.

Якось я зайшов до галереї з рамами до картин. Просто неймовірно! Дві великі зали заставлені антиками! Рами всіх стилів. Ціни високі. Найдорожча коштувала до десяти тисяч доларів. Але не це мене здивувало, і я запитав у власника галереї: — Де ви взяли таку кількість антиків? – Та це репліка.

–  Як репліка? А шашіль? – і я йому показав на велику кількість поїденого дерева.

Він узяв тоненьке свердло і пальцями покрутив його, показуючи, як робляться такі тоненькі дірочки. Отже, все це імітація, але зроблені ці рами все-таки зі старого дерева. А які дорогі там старі колоди та дошки! їх знаходять, розбираючи старезні стайні та хліви. Це все реставрують, а потім продають за великі гроші. Так, там по селах я бачив дерев яні хати XVII ст. У нас такого немає. Ми маємо лише кілька десятків таких дерев’яних церковець, і то не дуже дорожимо ними.

Надибав я і Ecole des Beaux-Arts. Це одна з багатьох мистецьких шкіл Парижа. Постала з об’єднання двох королівських академій, що брали початок ще з 1648 і 1671 рр. 1807 р. отримала назву Ecole des Beaux-Arts. Знаходиться школа в старому монастирі, який пристосували для навчання та долучили до нього прилеглий палац з 1640р. Просторі виставкові зали, величні коридори, на стінах яких не висить чимало непотребу. Немає в них дошки зі списками заслужених випускників чи чимось там нагороджених викладачів, тому в бібліотеці я поцікавився, а хто ж там вчився. І знайшов. Подаю лише невеликий перелік учнів: Toulouse-Lautrec, Sisley, Seurat, Millet, Matisse, Manet, Leger, Degas, Delacroix, Brancusi, Pissarro, Dufy. Які імена! Та цій школі можна присвоїти ім’я будь-кого з перелічені» вище, а не роблять цього. Чому? Та тому, що школа має своє ім’я, а славетні ще будуть. Це і є вічні цінності. Зі здивуванням я довідався, що Rodin три рази вступав до цієї школи і не вступив, а Cezanne спробував лише один раз і більше не намагався.

Я багато часу присвятив вивченню історії цієї  школи і методів тамтешнього навчання з думкою про нашу академію, але потім зрозумів, що це марна справа, поки вступні іспити будуть проводитися не на основі конкуренції, а за не зовсім зрозумілими схемами.

Ходив я по цвинтарі Pere Lachaise. Стояв біля могил великих майстрів, але там не було написів, що вони геніальні. Знайшов могилу Amedeo Modigliani. Яка скромність і простота! В час Паризької комуни біля цього цвинтаря розстріляли 200 комунарів. Місце страти – зовнішня стіна, знана як Mur Federes. На ній видно автентичні сліди від куль, стоїть маленька жіноча фігурка Скорботи – і все! Було враження, ніби ця трагедія сталася вчора.

Тим часом у місті не відчувалося жодних ознак, що ці демонстрації колись припиняться. Моя господиня Марія Мазурик про всяк випадок почала робити запаси харчів – додатково купила 2 кілограми муки і кілограм цукру. Моя виставка закінчилася. Я був місяць у Парижі, а це для мене багато значило. Зустрічався з цікавими людьми, мав з ними розмови і дискусії, часами до півночі. Навіть познайомився з нащадками Рюриковичів. Наближався Новий рік, і я останній раз пішов до нашої церкви на Saint Germain помилуватися такими близькими мені іконами Омеляна Мазурика; купив Любці парфуми Chanel № 5 і поїхав додому.

У травні 1997 р. ми з Любкою були в Парижі. Цілими днями бродили по місті, а надвечір приїжджали до Сарселя, де Оксана представляла нам кулінарну Францію. Часто в гості приїжджав Володимир Макаренко, який мешкав на лівому боці Сени, на Montpamasse. Це один з небагатьох українських художників, який міг жити зі своєї творчості. Приїхав до Парижа ще за часів Союзу як авангардист. На його виставці побував президент Франції Міттеран.

Струки з Макаренком були великі друзі. У товаристві Макаренко міг годинами забавляти гостей довгими народними анекдотами, які ніхто не міг потім повторити – стільки там було кожен раз імпровізації і блискучої артистичної гри. Навідувався Богдан Гаврилишин – економіст зі Швейцарії, член Римського Клубу. Він був консультантом наших президентів. Розказував нам свою улюблену історію, як можна добитися мільйонів. Вирішив чоловік розбагатіти. Скопав землю, посадив городину. Зібрав урожай, носив на ринок і продавав. Доробився до візка і вже возив городину. Потім купив авто, найняв робітників до роботи і став ще більше садити. Садив і продавав. Але одного дня помер його дядько, який записав йому пару мільйонів. І так став цей чоловік мільйонером.

Говорили про мову, про проблему перекладу на англійську. Данило обурювався, що офіційний переклад у нас є запрограмований в російській транскрипції. У моєму закордонному паспорті написано «Bogdan Soroka», хоча має бути «Bohdan Soroka», бо так звучить українською мовою. Ну так, я є Bohdan, а не Bogdan. Росіяни не мають букви «г», але що то нас має обходити? Так само перекладають Galina, а має бути Halyna. У нас пишуть «хот-дог», а повинні писати «гот-дог» і т. д. Я мусив визнати рацію Данила, і коли виробляв новий закордонний паспорт, то подав заяву, що моє ім’я треба писати Bohdan.

На кілька тижнів ми поїхали оглядати Францію, їздили маленькими сільськими дорогами. На півдні, десь за 100 км від моря, Даньо винайняв хату, яка належала сільській громаді: дві спальні, вітальня, кухня і лазничка. Вся хата коштувала 100 доларів на тиждень. Звідти ми їздили оглядати шедеври півдня. В кожному селі –  старовинні палаци, замки, в яких живуть власники виноградних плантацій, до яких ми заходили дегустувати вина. Ми з Любкою вже знали, що як келишком сильно покрутити, то по стінках вино стікає вниз. Це називається «ноги». За «ногами» визначається якість вина. Погане вино взагалі не має «ніг». Один власник не дав нам дегустувати своє вино. Він мав ділянку з виноградом типу «Sautem». Це біле вино, пляшка якого з минулорічного врожаю коштує 1000 доларів.

У цьому маленькому селі нас застав Великдень. Ми зайшли в неділю до церкви посвятити яйця. Старовинна церква XIV с. Священик аж розплакався,  коли нас побачив. Французи до церкви майже не ходять, там церкви переважно для туристів. А церкви по селах величезні. Наш святий Юр виглядав би каплицею. Неймовірна кількість романських церков X – XII ст., величезні готичні церкви XII ст., середньовічні містечка, старі ринки. І все стильове.

Потім ми поїхали на північ Франції. Там уже люди живуть бідніше. Даньо хотів купити собі пару пляшок кальвадосу. Це напій, подібний до коньяку. Коньяк роблять із вина, а кальвадос – з яблук. Він вичитав, що в одному селі є кальвадос, який там роблять вже кількасот років. Також там є кооператив, де кальвадос дешевший, і господар, який продовжує традиції давнього роду. Ми заїхали на гарно впорядковане подвір’я і зупинилися перед будинком у стилі «black and white», як кажуть англійці. Це архітектура XVI–XVII ст. – білий тиньк із чорними колодами. Всередині все біле, а нагорі чорні балки. Шкіряні фотелі. Вийшла гарно вбрана господиня. Даньо і Макаренко дегустували, цмокали. Дали і мені скуштувати, але я на тому не розуміюся. Купили вони по кілька пляшок. Господиня зайшла за великий вазонок з пальмою, що стояв в куті кімнати, і на старовинному касовому апараті вибила чек. Отже, в такий спосіб вона поділилася своїм прибутком з державою.

Продовження – ТУТ.