XII. Недавнє

​Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

ПАМ’ЯТНИКИ

Повертаючись назад, згадую, як пані Тереза Бень возила мене по Вашингтону і околицях, де я бачив могутню ріку Потомак з її водоспадами. Ясна річ, під’їхали ми і до пам’ятника Тарасу Шевченку. Гарна площа в центрі міста, великий постамент і на повний зріст фігура молодого поета. Все було б добре, якби я не знав історії цього монумента. І тоді так мені стало шкода!

1960 року було оголошено конкурс. Олександр Архипенко мав велике бажання працювати над пам’ятником Шевченкові, але не хотів брати участі у конкурсі – хотів, щоб йому замовили цей пам’ятник. Комітет на це не погодився, і українці вкотре втратили великий шанс заявити про себе і про Шевченка на світовому рівні. Монумент, створений скульптором світової слави, став би гордістю Вашингтона, а так стоїть собі пам’ятник, працював над ним добрий академічний скульптор Леонід Молодожанин. Наші люди приходять віддати Кобзареві шану,покласти квіти – і все.

У Парижі українці були значно мудріші. На центральній вулиці біля української церкви є невеличкий скверик, і там вирішили поставити погруддя Т.Шевченка. Але Тараса Шевченка, якого створив Олександр Архипенко. Українці Франції мали широке бачення. Тепер це погруддя мало би увійти до мистецької історії Парижа. У всіх книжках та проспектах була би репродукція цього пам’ятника. Туди ходили би тисячі екскурсій подивитися на творіння Архипенка. Але чи може собі хтось уявити, щоби мер Парижа не поставив свого підпису під цим проектом? Не поставив. Хтось дуже сильно натиснув на нього. Так сильно, що йому не захотілося мати ще одного шедевра в місті. Натиснули ті, хто не бажав, щоб тисячі людей з усього світу ходили до пам’ятника Тарасові Шевченку. Тож 1978 року біля Boulevard st. Gennain був поставлений бюст Шевченка, привезений з Радянського Союзу, роботи якогось «народного» художника.

То хто ж такий Олександр Архипенко, якого не терплять у Москві і не дуже шанують у нас, в Україні? Це єдиний український скульптор світової слави. Чому світової? Тому що разом із Пікассо він є основоположником кубізму: Пікассо - в живописі, а Архипенко – в скульптурі. Першого у нас знають, а другого – ні. Ще за комуністичних часів присланий до Львова Васілій Любчик 1952 р. знищив у Національному музеї одну з найкращих скульптур Архипенка «Ма – задума», а також «Шевченко-пророк» і два його олійні твори – «На  терасі» та «Голова жінки». Водночас було знищено твори Бойчука, Куриласа, Холодного, Гординського, Новаківського та ін. Досі в Україні не видано серйозної монографії про скульптора. Вийшов тільки скромний альбом, а 2007 року Богдан Горинь  видав невеличку книжечку «Олександр Архипенко».

Коли я довідався, що постало і в нас, у Львові, питання про встановлення пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, я занепокоївся, а коли почув, що вибір упав на Івана Самотоса, офіційного скульптора соціалістичного реалізму, то зателефонував до Ярослава Кендзьора, який від імені Руху займався цим питанням. Але той і слухати не хотів: це «народний художник» і цим усе сказано.

– Ну, що, Славку, хочете ще один стандартний штамп?

– А кого ти пропонуєш?

– Подивися хоча би на Петрука.

– Я такого не знаю

– Заглянь до Католицького університету. Там при вході в нішах стоять два його євангелісти - Марко та Матвій. Ректор університету отець Борис Гудзяк має світове бачення, він би що-небудь не поставив.

Дзвоню до Тараса Чорновола.

– Ти знаєш, хто буде робити пам’ятника твоєму батькові?

– Тим керує Кендзьор. Вони мене й слухати не хочуть. До того ж я не розуміюся на мистецтві.

Дзвоню до Атени Пашко.

– Атено, я щодо пам’ятника.

– Я не маю жодного впливу.

– Ну, скажіть їм відносно Петрука. Він знав Славка. Петрук - це зовсім інше мислення, це буде щось нове і свіже у Львові.

– Ой, Богдане, я не знаю.

– Ідеться про вашого чоловіка. Та подивіться, що там робиться!

Недарма я хвилювався: зробили значно гірше, ніж припускав. Уже до чого наші газети звикли митців хвалити та захвалювати, а тут таке понаписували! Називали пам’ятник В’ячеславу Чорноволу карикатурою, бовваном, у якого пальці «як морквини». Отже, бачимо, що зі встановленням пам’ятників у нас проблеми. Якщо комусь не сподобалась моя графіка, то її можна викинути до коша, а зі скульптурою не все так просто.

МЕНЕ ВИКИДАЮТЬ З АКАДЕМІЇ

9 липня 2001 р.

Сьогодні, як завідувач кафедри промислової графіки, ходив затверджувати оцінки з рисунку на вступних іспитах. За попереднього ректора, Еммануїла Миська, це була ціла процесія. Це не менше ніж двадцять членів вченої ради. Тепер екзаменаційна комісія ставить оцінку і запрошує завідувача кафедри. Декан Каліш запитує:

– Пане Сорока, ви задоволені?

Дивлюся на рисунки, які розставлені на підлозі в три ряди. В першому ряді - найвищі оцінки, в другому - на бал нижчі, а в третьому - ще на один бал нижчі.

– Ні, не задоволений, бо в третьому ряді дуже погані рисунки, і при дванадцятибальній системі їх оцінки треба знизити на 5 балів, а не на один, інакше виходить дуже мала різниця між дуже добрими і дуже поганими роботами.

Декан Анатолій Каліш почав говорити, що не можна так гостро, ми не даємо цим абітурієнтам шансів, може, вони ще покажуть себе.

– От як покажуть себе, тоді й поставимо кращі оцінки. Тут все виразно видно, а на іспиті з композиції легко попереставляти, пояснюючи суб’єктивними враженнями.

Олесь Фіголь також підтакував, що треба дати шанс. Голова екзаменаційної комісії з рисунку Микола Шимчук сказав, що п’ять балів вони ставлять за дуже слабкі роботи, і показав мені такий рисунок з якоїсь іншої кафедри.

– Мене не цікавить, які оцінки ви ставите на інших кафедрах. Тут треба знижувати.

Любомир Медвідь мовчав, а Альфред Максименко щось говорив про недоцільність знижувати. Ректор Андрій Бокотей припиняє дискусію і каже:

– Голосуємо.

Шестеро - за, декан Святослав Мартинюк і я – проти. На наступні іспити мене вже не запрошували затверджувати оцінок. Я написав заяву про звільнення з посади завідувача кафедри, хоча за угодою мав би працювати ще два роки. Залишився викладати на півставки, а потім на чверть.

Навесні 2006 р. я був у Сполучених Штатах. У березні дзвонить мені Любка і каже, що мала розмову з завідувачем кафедри графіки Василем Косівим. Його викликав до себе ректор Андрій Бокотей і в категоричній формі висловився, щоб Сорока написав заяву про звільнення, а як не напише, то ректор сам його звільнить за прогули. Це терміново. Що робити? Я якраз приїхав з Канади у США. В Торонто, в галереї КУМФ, мав дуже успішну виставку, тому, відповідно, було радісно на душі. А ще купив купу полотен і почав малювати «Музикантів» на дуже кольорових фонах. Частину площі закладав чистою фарбою, тішився контрастом кольорів, а там мене звільняють у Львові – ще одна радість. То я й кажу: «Любко, ти ж знаєш, що заяву писати не буду. Дзвони Бокотею, хай мене звільняє сам».

До того ж за п’ятнадцять днів перед від’їздом до Америки я написав Василю Косіву заяву на відпустку за власний рахунок у зв’язку з творчою поїздкою. Так я відлучався не один раз. Зрештою, у нас таке практикувалося, тож ректор мав досить часу, щоб зреагувати. І раптом, після кількох місяців моєї відсутності, прийшла йому в голову така ідея.

Невдовзі я повернувся і довідався, що мене не звільнено, але вже почувався в іншому світі. Закінчувався термін мого строкового договору. На мою посаду оголошувався конкурс. В останній день подачі документів зателефонував мені ректор і сказав, що вони мають для мене місце і чекають на подачу документів. На цьому закінчилася моя педагогічна діяльність.

Восени 2006 р. на День Львова я відкрив дві свої персональні виставки. Одну – екслібрису – в Національному музеї. На відкритті грав камерний оркестр «Академія» під керівництвом мого приятеля професора Артура Микитки. А потім було відкриття другої виставки – в «Дзизі». Це була виставка однієї гравюри – «Середмістя Львова». Довжина лінориту 62 сантиметри. Я вирізав це середмістя ціле літо в Дземброні. Запросив на відкриття своїх друзів – випили дві бочки пива.

ЗНОВУ В АМЕРИЦІ

Під кінець 2009 р. я мав виставку в Джексоні (США), у Ella Sharp Museum of Art and History. Дирекція запросила мене на обід до ресторану, де обговорювалися всі аспекти виставки. Зал, де мала бути експозиція, спеціально наново помалювали, щоб роботи краще сприймалися. Дружина місцевого мільйонера запросила мене оглянути їхній будинок. Чудесне місце на березі озера. Все з темного дерева. Стелю підпирали величезні округлі колоди десь до метра в діаметрі. Внизу величезна зала, кухня і додаткові приміщення, а нагорі - спальні та кабінети. Гарні килими, багато картин, серед них невеличкий Пікассо та Шагал. На диванах, ліжках, фотелях було багато вишиваних подушок. Це їхня дочка захоплюється збиранням такої вишивки і частину колекції подарувала мамі. Подушки - це тисячолітня Чудесне місце на березі озера. Все з темного дерева. Стелю підпирали величезні округлі колоди десь до метра в діаметрі. Внизу величезна зала, кухня і додаткові приміщення, а нагорі - спальні та кабінети. Гарні килими, багато картин, серед них невеличкий Пікассо та Шагал. На диванах, ліжках, фотелях було багато вишиваних подушок. Це їхня дочка захоплюється збиранням такої вишивки і частину колекції подарувала мамі. Подушки - це тисячолітня традиція бедуїнів. Жінки у них вишивали повністю передню частину сукенки до талії, а потім, коли плаття зношувалася, то майже прямокутна вишивка підходила на подушку. Вони були такі гарні і я так захоплювався ними, що господиня одну, найгарнішу, подарувала мені. А вже після відкриття виставки запросили мене на Гануку. Десь 170 років до нашої ери жиди здобули перемогу над ворогом і з цієї нагоди хотіли запалити менори в храмі, але вороги вкрали олію. Знайшли лише маленьку сулію, де олії вистачило б лише на один день. Запалили - а полум’я горіло вісім днів, як повинно бути за традицією. Отже, сталося чудо. З того часу і святкують Гануку. Свято пов’язане з олією. На празнику спочатку подали різні закуски з морепродуктів, вйна, а потім запалили менори і принесли свою традиційну їжу. А знаєте що? Наші деруни з картоплі, а на десерт - наші пампушки, такі самі, як моя бабця смажила на олії. І я собі тоді нагадав одну з поговірок, якої мене навчила для поліпшення моєї англійської Оксана Струк: «What do you know of England, if only England you know?». Перефразовуючи, можна сказати: «Що знаєш про Львів, якщо знаєш лише Львів?».

На початку січня 2010 р. я ще мав велику виставку в Чикаго. Відкриття було призначене на восьме число, але, згідно з прогнозами, вже шостого січня після дев’ятої години вечора мали початися сильні снігопади. А прогнози тут якісні. Мене зголосилася везти з Енн-Арборо до Чикаго на своєму позашляховику Люся Гриців. З огляду на погоду ми мусили виїхати шостого числа перед снігопадом. Поки зібралися, була сьома година. До хати почали приходити гості на Святу вечерю, а ми мусили їхати. Десь посеред дороги - а їхати туди чотири години — почалася хуртовина, але незадовго небо прояснилося, і ми встигли в’їхати до Чикаго, дістатися до музею і там розпакуватися.

Нас гостинно прийняло панство Ганкевичів. Як приємно замешкати на кілька днів у гостинних людей! Цілу ніч падав сніг, так що прогнози погоди збулися. Панство Ганкевичі мають трьох прекрасних інтелігентних дочок, які люблять мистецтво, і фактично від них пішла ініціатива влаштувати мені виставку в Чикаго. Наприкінці січня ми з Соломією приїхали закривати виставку. Ніяк не могли спакувати експозицію, бо люди ще приходили докуповувати, і виглядало, неначе в Чикаго не було жодної кризи. Аж пізно ввечері нам вдалося виїхати додому.

ІСТОРІЯ З ОТЦЕМ-РЕКТОРОМ

Наприкінці травня запросили нас в гості панство Мариновичі з нагоди приїзду до Львова Раї Мороз. Були там ще Марійка та Іван Гелі. Прийшла мати отця Ґудзяка пані Ярослава. Досить запізнився отець-ректор. Був доволі збуджений і розказував, як до нього приходили зі Служби безпеки. Хотіли налагодити з ним співпрацю, щоб запобігти можливим протестам студентів проти гуманітарної політики міністерства освіти. Отець Ґудзяк відмовився від співпраці і відразу ж зробив з цього приводу публічну заяву.

Навесні Соломія разом із чоловіком Артуром та дітьми приїхали до нас на вакації. У них, в Америці, професорів поважають і цінують. Артур має влітку п’ять місяців оплачуваної відпустки, а Соломія - чотири. Від нас вони поїхали до Києва відвідати Артурових родичів, а потім - у село Будеї неподалік Одеси. Його дід народився в цьому селі. Там колись поселялися козаки-втікачі із Запорожжя, а тепер мешкає велика Артурова родина. У Львові Соломія і Артур мали три концерти. Після виступів повно гостей. Потім поїхали до Чехії на гастролі. Артур мав сольні концерти як піаніст і разом з Соломією - вже як акомпаніатор. Нам вони залишили двох онуків, з якими ми відразу подалися до Дземброні.

Молодший, Антон, має сім років і цікавиться астрономією, так що ми взяли з собою ще й пачку з телескопом, який вони привезли. Антон орієнтується в небесних мапах, знає рух планет, розказує мені про перший вибух і як розширюється світ. Читає книжки з астрономії і каже, що буде вченим, хоча серйозно займається грою на фортепіано з чотирьох років. В Енн-Арборі, університетському місті біля Детройта, де вони живуть, я возив його автом на перші лекції музики і бачив, як він сконцентровано сидів на заняттях. Щодня з татом вдома вправляв спершу по півгодини, а потім по годині. Вже брав участь у маленьких конкурсах піаністів, але не може конкурувати з китайцями, які вправляють фанатично, як то кажуть, і вдень і вночі. Дуже добре вчиться в школі і взагалі любить вчитися. В Дземброні майже щодня зі мною писав тексти українською мовою. В цілому обережна і дуже позитивна дитина, не те що старший: ніколи не знаєш, що він зробить, і навіть коли вийде з дому в гумових чоботях, то, як вернеться, треба з тих чобіт виливати воду. Минулого року Антон, маючи шість років, перший раз ходив з нами на Попа Івана. В такому віці ніхто з нашої родини так далеко ще не ходив.

Цього року приїжджала до Дземброні моя похресниця Оленка Осадча, так що ми ходили на прогульку в Чорногору, на Смотрич, і Антон вже міг показувати дорогу.

Недавно Славко Рущишин розказував, як у Києво-Могилянській академії, читаючи їм лекцію про бізнес, професор запитав:

–  А хто знає, яка найвища вершина Карпат?

Всі відповіли, що Говерля.

–  А яка друга вершина?

Ніхто не зміг однозначно відповісти.

– Ось бачите, - сказав професор, - першого всі знають, а наступні - це вже так. Отже, треба бути першим.

Але тут початок лекції не вдався, бо Антон виписав по порядку всі вершини Чорногори. Отже, друга вершина - Бербенеску.

Ми з Теодором вирішили іти на Бербенеску. Але за один день ми б не встигли повернутися. Треба було брати намет, спальні мішки та більше продуктів. Ми пішли вдвох. Вранці, о шостій годині, ми вийшли з хати. Через півгодини спустилися з присілка до Дземброні і пішли вгору. Зранку ще прохолодно і йти догори легко, а коли покажеться сонце, ми будемо високо під Чорногорою. Там уже не так спекотно, ще й вітерець обвіває.

Десь близько третьої години ми вже досягли вершини. Погода була вимріяна. На небі лише кілька хмарок. Зліва внизу було озеро Бербенеску, над ним височіла неймовірної краси гора Гутин- Томнатик. Ми обоє прийшли до переконання, що це найгарніша вершина в Чорногорі. Сказали собі, що на другий рік вийдемо на неї, а тепер почали спускатися до озера. Воно видавалося нам зовсім близько, але що більше ми спускалися, то більше воно віддалялося від нас. Ми зрозуміли, що до нього буде дуже довга дорога, і почали знову підніматися на хребет. Сонце пригрівало, і цього разу не було холодного вітерцю. Ми дуже втомилися підйомом. Навіть не перепочиваючи, почали спуск попри хребет Кедроватий в урочище Гаджина. Стежки не було, але ми добре бачили місцевість і спускалися крутим скелястим схилом у котел. В один момент я зашпортався і полетів головою вниз на каміння. В повітрі перевернувся і впав на ноги. Опам’ятався, спробував поворушити рукою, ногою - все в порядку, нічого не зламав. Більш ніж годину ми спускалися і врешті досягнули рівного місця. Така полонина називається котел. Біля струмка Теодор розбив шатро, розпалив ватру, і ми, доки не стемніло, сиділи собі при вогні, вечеряли, розмовляли, забувши про все на світі. Навкруги голі гори і найгарніше урочище в Карпатах - Гаджина. І ми лише вдвох.

Близько шостої ранку сонце засвітило нам просто в очі. Ми швидко зібралися і пішли до початку котла. Коли поглянули вниз, то аж тоді побачили, що страшний спуск лише попереду. Найгірше, що всюди була косодеревина, через яку пройти було неможливо. Ми почали шукати стежки, але дарма. Спробували іти за потічком, але скоро виявилися такі водоспади, що вниз не зіскочиш. Гостре каміння, береги вкриті косодеревиною. Вже почало виглядати, що ми не спустимося ніколи. Я знав, що не можна вийти без стежки, коли є косодеревина, але не думав, що в Гаджині ми її не знайдемо. Теодор мав інтуїцію і завжди знаходив вільні місцини між заростями. Не знаю як, але за чотири години він вивів нас на поляну. Я перший раз в Карпатах набрався такого страху, бо дійсно виглядало, що не виберемося з цієї косодеревини ніколи. Чотири години ми не мали телефонного зв’язку, і, якби щось сталося, навіть не могли б когось повідомити про це. Ще зо три години ми йшли вже по стежці, поки не вийшли до річки Бистрець.

Внизу вже було спекотно. Ми помилися, полежали в тіні десь із півгодини і дорогою пішли через село Бистрець до Чорного Черемошу, де нас мало підібрати авто, в якому їхали до Дземброні Соломія, Артур і Ярина Рущишин. Було настільки спекотно, що ми через кожні десять хвилин залізали в ріку, мочили сорочки і капелюхи, викручували їх і знову вдягали на себе. Це в «Пласті» Теодора так навчили хоронитися від перегріву. Коли ми виходили з дому, я навіть не хотів узяти з собою пластунського капелюха, але Теодор вернувся і взяв мені його. Ще кілька годин ми йшли селом. Біля Черемошу нас підібрав мікроавтобус і завіз до Дземброні. Ще сорок хвилин треба було підніматися до хати. Любка як побачила мене, то просто ахнула. Можливо, я й не виглядав найкраще, але почувався здоровий і задоволений. Теодор мав кращий вигляд, але також був дуже змучений.

ЮЛЬО КИЯК

Наприкінці серпня невеличке товариство вийшло раненько, десь близько сьомої години, з нашої хати в Дземброні і спустилося вниз до ріки, а потім попрямувало вверх на Чорногору. Це було панство Дуди, доктор Кияк та ми з Любкою. Я організував прогульку на Попа Івана. Вернулися додому під вечір змучені і щасливі. По дорозі ми з Юліаном, як завжди, частину розмови присвятили медицині.

Юліан Кияк - професор-кардіолог, який перший у світі почав займатися клітинною кардіологією. Вивчає зміни в будові клітин серця при інфаркті міокарда, гіпертонічній хворобі, цукровому діабеті, при надмірному вживанні алкоголю і т. д., тобто досліджує механізми виникнення хвороби і способи її усунення. Своїми досягненнями він ділиться з колегами-кардіологами на світових конгресах. Весь час я чую, що він кудись літає: до Англії, Норвегії, Австрії, США. Чому ми пішли в Чорногору? Як говорить доктор Кияк, коли тобі залишається мало жити - іди в гори. Боги не зараховують в книгу життя часу, проведеного серед природи. Доктор Кияк рекомендує рухатися, рухатися і рухатися, навіть через силу. А це означає, що кожен день треба долати якісь труднощі, у першу чергу поборювати свої лінощі. Інтенсивна розумова діяльність більшою мірою, ніж будь-що інше, продовжує життя людини.: «Як не будеш рухатися, - сказав мені доктор, – то й своє ім’я забудеш. Ліки здоров’я не додають, вони лише частково помагають здолати хворобу. Здоров’я потрібно здобувати самому: дієтою, фізичними вправами, загартовуванням».

Тепер про деякі хибні афоризми. Кажуть: «Добре їсти, міцно спати - Бог здоров’я мусить дати». Насправді зовсім навпаки. Повні і ліниві люди довго не живуть. Спати треба не більше ніж сім годин. Довше спати просто небезпечно. У перші три години після пробудження існує найбільший ризик раптової смерті, тому що кров є надмірно густою. У гіпертоніків зранку фіксують найвищий тиск. Вранці небажано їсти, тому поговірка: «Сніданок з’їж сам, обідом поділися з другом, а вечерю віддай ворогові» є справедливою тільки частково. Обідом краще ні з ким не ділитися і вечерю легеньку з’їсти. А зранку, як каже доктор Кияк, спочатку треба порухатися, пройти якнайменше 3-5 кілометрів, і то щодня. Я так і роблю. Кожен ранок ходжу до Стрийського парку – його тепер так гарно вичистили, зробили чудові алеї – аж нагору до Стрийської вулиці.

Щодо вина. «Треба запозичити досвід французів, які вважають, що живуть довше, ніж інші народи Європи, тому що часто п’ють сухе червоне вино. За статистикою, у них припадає на людину в середньому 50 літрів вина на рік. І тому живуть французи на 10-12  років більше, ніж українці. Як відомо, червоне вино містить пігмент меланін та деякі компоненти кісточок винограду, які захищають судини серця та мозку від атеросклерозу. Тоді як горілка через високий відсоток спирту висушує мозок і вбиває клітини печінки. За європейськими мірками, фізично здорова людина може випити один або два «drinks» по 30 мл горілки. 90 грамів там означає напитися, а 120 грамів – це небезпечна доза для життя людини. У нас же гуцули, на жаль, звикли пити самогонку, яка, на їхню думку, є здоровішою від горілки, і тому мало живуть, хоч перебувають серед прекрасної природи». Так розмірковує професор Кияк – такий завзятий грибник, що, коли ми вже спускалися зі стаї до Дземброні, він раптом зник, а потім зателефонував нам, що заліз у якісь дебра і збирає гриби. Вони для нього, очевидно, були важливіші від нашого товариства.

2 вересня мені мало сповнитися 70 років, і я, щоб не вислуховувати поздоровлень і побажань, 1 вересня сів з Любкою на літак, і через дві години ми вже опинилися на березі Середземного моря.

Завершення – ТУТ.