Колишнього народного депутата Радянського Союзу Віктора Алксніса почали називати «чорним полковником» ще в часи знаменитих депутатських зʼїздів горбачовських часів – і це прізвисько, вигадане у часи, коли ми ще памʼятали диктатуру «чорних полковників» у Греції, настільки сподобалося Алкснісу, що він саме так назвав свій власний телеграм-канал – так, він дожив до часів телеграм-каналів і помер 1 січня 2025 року.
Втім цей текст – зовсім не некролог Алксніса, про якого майже не згадали ані в Росії, де він прожив більшу частину свого життя й навіть був депутатом Державної думи, ані у Латвії, де його оголосили небажаною для вʼїзду персоною значно раніше, ніж це зробили ми. Просто життя Алксніса – нагадування про те, що жах, в якому ми живемо тепер, розпочався значно раніше, ніж у 2022-му чи навіть у 2014 році. Ба більше – цей жах ніколи й не закінчувався.
Полковник Алксніс, онук комбрига часів громадянської війни (він навіть військове училище імені свого дідуся закінчував) почав займатися політикою якраз в епоху перебудови. Але якою політикою? Він став одним із організаторів Інтерфронту Латвії якраз після того, як зʼявився латвійський Народний фронт. Здавалося б, навіщо політика кадровому військовому і чому Алксніс продовжував так впевнено себе почувати у погонах навіть тоді, коли громив з трибуни депутатського зʼїзду самого генсека Горбачова? Тепер я розумію, чому. Тому що за полковником стояли люди з КГБ, які дали зрозуміти, що йому нічого не загрожує. Людям з КГБ був потрібний Інтерфронт Алксніса, вони були зацікавлені в дестабілізації ситуації по всьому периметру радянських кордонів – від Естонії до Узбекистану, й розпалювали конфлікти як тільки могли. Й Алксніс чітко працював на цю дестабілізацію, на створення умов для реальної диктатури «чорного полковника».
А тоді цього я не розумів і навіть намагався це випитати у самого Алксніса. Якось я запитав у нього в кулуарах зʼїзду (а полковник завжди був досить відкритою людиною), чому він з таким запалом критикує власного головнокомандувача. Алксніс роздратовано мені відповів, що іншим його товаришам по службі – генералам і маршалам – я таких питань не ставлю, хоча й вони не в захваті від Горбачова. Тут мене перемкнуло, і я роздратовано сказав, що ці генерали і маршали – росіяни й борються за свою державу. А Алксніс – латиш, і коли він докоряє Горбачову за «мʼякість» по відношенню до свого власного народу і країни, в мене відключається свідомість.
«Чорний полковник» побілів, втратив усю свою харизматичність і почав кричати, що якщо всі ці націоналісти тільки спробують відокремитися від Союзу, вони загублять половину території. Згодом я дізнався, що з цією концепцією Алксніс та інші керівники депутатської групи «Союз» ходили з пропозиціями до голови Верховної ради СРСР Анатолія Лук’янова. Тоді й виникла ідея «виховання» непокірних республік шляхом перетворення їх на країни-інваліди. Тоді Москва й почала використовувати національне питання і «захист росіян» (російськомовних) як головний інструмент свого впливу в Радянському Союзі та на пострадянському просторі. Й цю нехитру концепцію вперто втілювали у життя всі – Горбачов, Єльцин, Путін, Медведєв. Алксніс, треба віддати йому належне, і після краху СРСР залишився агентом, який працював на розбрат і дестабілізацію. Саме він був ініціатором змін у законодавстві, які дозволили видавати російські паспорти мешканцям фактично контрольованих Росією територій – згодом Москва буде пояснювати свою присутність у Молдові чи свою агресію проти Грузії захистом російських громадян! Саме він ще у квітні 2005 року в Сімферополі закликав до «повернення Криму до складу Росії» – і це був один із очевидних сигналів «помаранчевому» Києву. Однак цікаво, що всі ці заяви й дії Алксніса – аж із 1989 року – сприймалися як заяви марґінала, який ніколи не буде мати влади. То чого на нього звертати увагу?
Але завдання таких, як Алксніс, – не бути при владі, а розчищати шлях іншим. Адже Алксніс помер саме у тій Росії, про яку мріяв з часів перебудови, – агресивній, шаленій, готовій до війн і знищення. І, може, якби прожив ще кілька років, дочекався б не тільки нападу на Україну, а й нападу на Латвію – хто знає. І питання навіть не в тому, що саме таку країну він хотів побудувати – питання в тому, що саме такої країни прагнули його куратори з Луб’янки. Саме тому до заяв Алксніса треба було серйозно ставитися з першого ж дня. Він говорив про переворот у Радянському Союзі – і спроба цього перевороту дійсно відбулася у серпні 1991 року. Він говорив про відʼєднання територій від «неслухняних» республік – і ми досі живемо з роз’ятреними ранами. Він обіцяв напад на Крим – і напад відбувся.
І з «чорним полковником» Алксніс не помилився. Тільки «чорним полковником» виявився зовсім не він.
Справжнім «чорним полковником» став Путін.
05.01.2025