Одним з найбільш яскравих вражень від першого Майдану став перелом руки, який я отримав, як це не дивно, не на Майдані, а у дворі московського будинку, в якому я тоді мешкав. Але повʼязаний цей перелом був саме із Майданом – і тільки із ним.
За кілька годин до цього непередбаченого падіння я зустрічався із одним своїм хорошим знайомим – зараз це б назвали, у кращих традиціях сучасної журналістики, «джерело». Знайомий симпатизував Україні і поділився зі мною планами російського керівництва, повʼязаними із можливою перемогою майданівців. Путін збирався переконати президента Леоніда Кучму втекти з повсталого Києва у один з індустріальних центрів на сході – Харків чи Донецьк, щоб оголосити там легітимним президентом країни Віктора Януковича і привести його до присяги на засіданні Верховної Ради (згодом у емісара Путіна Бориса Гризлова і дійсно буде розмова про це з Кучмою, але той несподівано для Кремля відмовиться і скаже гостю, що президент України може керувати державою тільки з Києва). Розглядалася можливість встановлення контролю цього «легітимного» президента над тим, що Путін потім оголосить «Новоросією» із визнанням влади у столиці «київським режимом» заколотників. Фактично мова йшла про плани, які почали здійснюватися у 2014 році, коли Путіну дійсно вдалося переконати чинного президента України – на той час вже Януковича – мерщій втекти з Києва.
Ну і окремою частиною плану, якщо довелося б змиритися із президентством Віктора Ющенка був енергетичний шантаж – підняття газових цін із одночасною спробою підкупу представників нової влади. Що ми згодом і побачили.
Коли я про все це дізнався, мене, звісно, охопив жах, і я вирішив поділилися своїми побоюваннями із друзями, які працювали в штабі майбутнього президента. Але, як виявилося, ніхто не збирався сприймати мою інформацію серйозно. «Можна більше не звертати уваги на цього Путіна» – впевнено закінчила діалог моя співрозмовниця, яку у штабі вважали однією з найкращих фахівчинь з політичних процесів. Ну і я так розхвилювався від цієї невимовної дурості, так намагався щось пояснити, що зробив кілька невірних рухів і впав на неприбраний лід.
Між тим 2004 рік – це й насправді був перелом. Виявилося, що керівником країни, яку у Москві продовжували за інерцією вважати «другою радянською республікою» може стати не той, чию кандидатуру схвалили у Кремлі, а людина, яку підтримав виборець. І що цей виборець готовий мерзнути на вулицях для того, щоб захистити власний голос і власне право впливати на долю країни. У Москві цю апеляцію до «холопів» вважали кричущим порушенням відновленого «порядку». Путін взагалі не вірив, що таке може бути. Адже він приїжджав до Києва в якості високопоставленого агітатора Януковича, давав багатогодинне інтервʼю телебаченню, скасував реєстрацію українців, які приїздили до Росії – і нічого не допомогло! З цього самого часу й почалася російська боротьба за приборкання України, яка зараз наближається до своєї кульмінації. Але, як не дивно, в самій Україні практично до останніх років не усвідомлювали характер цієї боротьби. Висновок з виборів 2004 року – що з Путіним можна буде домовитися, що він буде змушений визнати реальність, перед якою ми його поставимо – перекочував у порядок денний виборів 2019-го. Та й зараз серед наших співвітчизників більшає людей, які вірять, що шлях до припинення війни лежить через домовленості з Путіним, якщо тільки поступитися територіями й пообіцяти йому нейтралітет. Але йому не потрібні але наші області, ані наш нейтралітет. Йому потрібна Україна.
Наші президенти зробили для того, щоб із ним домовитися все можливе і неможливе. Віктор Ющенко здійснив свій перший візит до Москви, а не до Брюсселя. Віктор Янукович відверто плазував перед ним. Петро Порошенко ще до інаугурації – що твій – відправився до Нормандії, щоб відновити з ним діалог. Володимир Зеленський добився побачення із ним у Парижі. І що ж він? Відключав Ющенку газ. Примусив Януковича відмовитися від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Влаштував Порошенку Іловайськ і Дебальцеве. Почав велику війну після перемовин із Зеленським. Будь-яке бажання розмовляти він завжди сприймав виключно як можливість витерти ноги і плюнути в обличчя. Не можна домовитися із тим, хто бажає тебе покарати і знищити.
Це не означає, що його – і країну, яка розділяє його підхід до України – не можна зупинити. Можна – але тільки якщо знесилити. Він буде боротися за нашу загибель доти, доки у нього вистачить сил. Тому позбавити його ресурсів і є головна задача – і наша, і тих хто нам допомагає, і тих, хто хоче зупинити війну.
20 років тому ми почали нарешті перетворюватися з радянської республіки на справжню державу. Не буду приховувати, що тоді мене це і надихало, і лякало водночас, бо я усвідомлював, що шлях до цієї справжньої держави йтиме через перелом, через війну з Москвою. І ще більше мене лякало те, що натхненні майбутнім України люди навколо мене не бачать цієї небезпеки, а інші, тим кому на Україну було наплювати, просто в неї не вірять і ніколи не повірять. І наш корабель впевнено плив по неспокійному морю, наближаючись до протоки між Скіллою і Харібдою. І вибір у нас тепер античний: або й далі плисти, за путінським планом, до Харібди й загинути, або повернути до Скілли, щоб хоча б отримати шанс на спасіння того, що ще можна врятувати.
Але ми випливемо, обовʼязково випливемо.
24.11.2024