Тиша

Зі збірки «Історії з підземки»

З того часу, як тебе втратила, я розмовляю з тобою через тишу. 

Так сталося, що під час пандемії коронавірусу довелося їхати в офіс на метро. Після місяця ізоляції я була трішки налякана виходом на люди, але водночас і схвильована очікуваннями нових сенсів. Признаюся: поїздки в метро для мене – це місце, де я зустрічаю нових персонажів для своїх історій. Зазвичай заходжу в вагон, розглядаюся і слухаю. Проходжу довгим вагоном. Як бачу цікаву пару, яка жваво розмовляє, сідаю поруч і готуюся слухати. Деколи я чую історію, гідну того, щоб викласти її на папері. 

Зрозуміло, що після місячного карантину я була особлива спрагла за свіжими розповідями і наперед смакувала свіжі враження. Враження виявилися зовсім інакшими: метро виявилось абсолютно порожнє. Було моторошно бачити таке в канадському мегаполісі – неможлива тиша і жодної людини на платформі; прибула ракета (так тут називають метро) – і жодної людини у вагоні, ніхто нікуди не їхав. Я сіла посеред вагону, сподіваючись, що на наступній зупинці хтось зайде. Потяг рушив. Тиша, все було тихо, заспокійливий шум перестукування коліс заколисував. На наступній зупинці я, одинока, поринула у свої мрії.

Тиша. Я думала про неї і про те, яким приємним може бути цей стан цілковитого вакууму звуків, стан спокою – наче занурюєшся під воду, і чуєш лише пульс кровообігу в голові. Я уявила себе маленькою самотньою цяточкою в цьому мовчазному вагоні метро, тоді  збільшила масштаб свого відеокадру до поїзда, що мчить тунелями, тоді – до вулиць над тунелями, ще більше – до хмарочосів в центрі Торонто. Мені стало затишно, мене  закутало покривало тиші в цьому нескінченному місті.

Тиша. Я згадала нашу поїздку до Риму минулого літа і те, які ми були там щасливі. Ми бродили вулицями з ранку до вечора, тримаючись за руки і сміючись, як двоє безтурботних дітей. Згадала, як посеред тих спекотних літніх прогулянок містом ми зайшли до Ватикану, як йшли довгим лабіринтом музейних залів і коридорів і потрапили до Сікстинської каплиці. Туристам дозволено перебувати там лише кілька хвилин, без фотографій і розмов. Це було сюрреалістичне вражіння – ходити по колу з вихором туристів, які задивляються на стелю, розглядаючи роботи Мікеланджело. Незабаром у нас запаморочилося в голові від ходіння з піднятими головами. Сюрреалістичний досвід посилював аудіозапис – глибокий монотонний чоловічий голос, що повторювався рівними інтервалами: «Silencio... Silencio...» Ми були щасливі. Це було ще до того, як я дізналася про зраду...

Тиша. Мовчання. Моя пам'ять перенесла мене в той фатальний грудневий ранок чотирнадцять років тому, коли задзвонив телефон, і батько на іншому кінці дроту на іншому континенті ледь чутно сказав: «Твій брат щойно помер». Підкосились ноги. Я розуміла, що ридаю, але жодного звуку не виходило назовні. Це був тихий плач горя, безпорадності та відчаю.

«Дай знати, якщо я можу чимось допомогти», – сказала мені тета через кілька днів на поминальній службі. «Якби ж то можна було щось зробити...» – відповіла я. 

Я шукала спосіб обдурити смерть, знаючи, що цього неможливо виправити, ніщо не може повернути його назад. Брат був у труні, в замерзлій землі, і там було тихо, темно і холодно. Я нічого не могла зробити, нічого, щоб повернути його назад. Я повільно занурювалася в депресію...

Тиша. Мене опустошило емоційне та фізичне вигорання, аж тут раптово помер чоловік моєї подруги. Вона залишилася сама і потребувала підтримки. Ми розмовляли щодня, вона плакала, сміялася і сумувала за ним. Для неї тиша вдома була нестерпною. Їй хотілося шуму, його владного голосу навколо, його голосного співу і сміху. Одного разу, вона при мені дістала його светр і почала нюхати його: «Я відчуваю його запах і уявляю, що він так близько, потім відкриваю очі, а його ніде немає. Ця тиша мене вбиває».

Тиша. Виснаження. Я набиралася нового досвіду – почуття зради. Все, чого хотілося, це піти до лікаря і закричати: «Закрийте мене в якійсь сuckoo's house, зачиніть на тиждень, де мені не треба ні з ким розмовляти! Я хочу тиші». Але я не могла цього зробити, бо йшов процес розлучення і це могло зашкодити моїм шансам на опіку над дітьми. А крім того, я не могла комусь розповісти, що чоловік, заради якого я розлучаюся, вже знайшов собі іншу...

Тиша. Прогулюючись парком, я знаходила сонячне місце і сідала з книжкою. Читаючи, було приємно зануритися в незнайомий світ і забути про все, що мене оточує. Однак, з часом помітила тривожну тенденцію: я не могла зосередитися на книзі. Всю увагу привертав мобільний телефон. Постійна перевірка новин і коментування, редагування та публікації: війна в Україні, війна на близькому Сході, Трамп знову балотується , землетрус, можливість нової пандемії, ураган в США…

У травні минулого року я мовчки сиділа в тиші залу очікування біля операційної. Мій син був на операції. Останні десять годин він провів у нестерпному болі, нарешті йому діагностували розрив апендициту і повезли в операційну. Я була виснажена, але в той же час спокійна – в якомусь медитативному і втішному стані, знаючи, що він в безпеці і йому більше не боляче, і я поруч з ним: лише одна стіна розділяє простір між нами. Сиділа і дивилася на двері, чекаючи, коли вийде лікар і скаже, що операція успішно закінчилася. Із задуми мене вивела медсестр, котра повідомила, що виникли ускладнення, і син же тридцять хвилин як в реанімації...

Тиша – прекрасна річ. Коли я на самоті – чи вдома, чи на вулиці – думки нагадують мені про минуле або розповідають про моє майбутнє, і я не помічаю, як проходжу з ними кілометри за будь-якої погоди.

Тепер тиша – моя довірена особа, хоча раніше я насолоджувалася цими прогулянками, розмовляючи з тобою по телефону. Але тебе ніде немає. Тебе більше немає...