Середа, ранок у метро. Пасажири наповнили вагони ще на початковій зупинці. Хтось читає новини, хтось куняє, хтось перемовляється з сусідом, час від часу хтось заговорить по телефону, що викликає десятки заздрісних поглядів, які ніби волають: “В тебе є зв'язок у цьому підземеллі?”
На загал атмосфера приглушена шумом стукоту коліс і монотонними оголошеннями зупинок – Old Mill station. Stay away from the doors. Next Station – Jane.
На зупинці Джейн відбувається суттєве пожвавлення серед сонних пасажирів. Я спочатку чую звабливий голос, який наближається в моєму керунку крізь натовп, і тоді бачу його власницю.
Молода дівчина, обличчя яскраво розмальоване – на повіках золоті тіні, на віях золота туш, золотом також акуратно намальовані губи, волосся заплетене у сотні дрібненьких косичок, які туго зав’язані на маківці золотою стяжкою. Гарна, тендітна. Одягнена у чорний джемпер та джинси, які щільно прилягають до її фігури. На ногах важкі черевики різко контрастують із тендітністю загального іміджу, з одного плеча звисає кольоровий наплечник в стилі гіпі. Вона повільно рухається крізь юрбу пасажирів, вимовляючи одну і ту саму фразу:
– Знаєш, я переставила меблі у своїй кімнаті.
Черговий пасажир або кивне, або переважно не реагує, тоді вона просувається далі по вагону, сповіщаючи про свою щасливу дію зміни положення меблів у її кімнаті.
– Я переставила меблі у своїй кімнаті.
– Знаєш, я переставила меблі у своїй кімнаті.
– Я вирішила зробити зміну і пересунути меблі у своїй кімнаті.
Її голос наближається у моєму керунку. ЇЇ не бентежить те, що вона не знаходить співрозмовника. Можливо, для неї достатньо сповістити світові про цю важливу зміну.
– Знаєш, я переставила меблі у своїй кімнаті.
– Навіщо? Мені подобалося так, як було раніше, – відповів їй молодий хлопець, який сидів поруч зі мною.
Пасажири навколо почали усміхатися і хихотіти з передбаченням моментальної можливості розважитися.
Дівчину ці посмішки аж ніяк не збентежили, вона зупинилася коло хлопця і кинула свій наплечник до ніг. Хлопець витяг з торби блокнот і ручку.
– Як Вас звати?
– Оріянна, принцеса Оріянна…
Сміх навколо зростає.
– Скільки Вам років?
– Двадцять п’ять, в такому віці мій батько вже керував королівством…
Ще більший сміх і пирскання з усіх боків.
– Мене звати Фройд. Дуже приємно познайомитися! – з усією серйозністю відповідає хлопець.
– Який збіг обставин – психіатр і принцеса, – зауважує хтось із пасажирів, і вагон вже трясе від реготу. Ніхто не виходить на зупинках, очікуючи розвитку комедії.
Молоді люди не звертають уваги на навколишній сміх.
– Чому Ви пересунули меблі? – запитує молодий чоловік, тримаючи напоготові ручку на блокноті, щоб записувати відповідь.
– Розумієте, вона за мною цілий час спостерігала. Я сідаю їсти і усміхаюся до тарілки, а вона теж сміється. Я піднімаю ложку до рота – вона робить те ж саме, я махаю рукою, остуджуючи зупу в роті, – вона починає махати. Я витягаю книжку, їм, читаю, пробую її іґнорувати, тоді дивлюся краєм ока – вона теж читає. І що б Ви думали – ту саму книжку! Яке нахабство, не скажете?!
– Вона? Як вона називається?
– Звідки я знаю… Вона, вона… цілий час з'являється в дзеркалі, мавпує за мною, але говорити не хоче. Навіть коли вимикаю світло, бачу її силует. Ну, Вам би не було не по собі?
– Тоді я лягаю на ліжко – а вона знову дивиться на мене, роздягається переді мною, зуби чистить. Бгггг…. Тоді накривається з головою і щезає, але як я витягаю голову з-під ковдри, вона теж вилазить. Я піднімала це питання на зборах будинку, розказувала всім, що у мене живе ще одна невідома. Двоє прийшли, роздивилися мій апартамент, тоді один з них покрутив пальцем коло скроні… А другий сказав: “Це причина у великому дзеркалі на цій стіні – вона у ньому живе, розумієш?”
Вони зі мною так говорили, наче я маленька дитина, а я все дуже швидко зрозуміла. Поки вони були – її не було, вона десь ховалася. Як тільки вони пішли – вона з'явилася у всій красі. Я показала їй новий жест – покрутила пальцем коло скроні, на що вона скривилася і відповіла тим самим. Це мене дуже розлютило, і я нарешті вирішила позбутися її назавжди.
Я відсунула стіл з кріслом в коридор, там менше світла, зате ближче до кухні, а ліжко перетягнула у простір між балконом і ванною. Тепер вона мене не може бачити, а головне – що я її не бачу і можу собі спокійнісінько малювати, читати чи байдикувати, але тільки у кухні. От тільки проблемка – дуже багато вільного місця у кімнаті, і ніхто, крім кота, туди не потикається.
– А тобі так зручніше?
– Ну, спокійніше. Якесь подібне відчуття в мене було, коли під своїм матрацом я знайшла горошину і зрозуміла: ось чому я не могла спати стільки ночей – горошина муляла. Я розповіла про це друзям у коледжі, вони казали, що зайдуть глянути на горошину, але так ніхто і не прийшов. Тим часом я її кинула до вазонка, і вона проросла.
– Гей, мені цікаво подивитися, можна я зайду?
– Звісно, який твій номер телефону?
Фройд озвучив.
– Я тобі вислала свій номер. Мушу бігти. Чао!
– Я подзвоню, – навздогін дівчині заволав Фройд.
Чи чула Оріянна його? В цей момент вона пробиралася крізь натовп до виходу, а пасажири сахалися від неї, наче прокаженої.
– Ви психолог? – запитала я, смакуючи своє шосте чуття Шерлока Голмса.
– Та ні. Мама назвала мене на честь своєї улюбленої постаті в психіатрії, надіючись, що з мене буде добрий читець людської психіки. А я зовсім до цього не надаюся.
– Навіщо ж записували її відповіді в блокнот?
– А, оце… – він потряс блокнотиком в руці. – Я дизайнер інтер'єру, мені цікаво, як думають потенційні клієнти. Я до неї обов'язково зайду подивитися на її кімнату і на вазон з горошком. Можливо, допоможу їй позбутися тієї надокучливої співмешканки.
09.06.2024